900 кілометрів пішки. Як двоє львів’ян мандрують Україною від заходу до сходу

2 червня двоє львів’ян – Сашко Брама та Андрій Бучко – сіли у Львові на потяг до Чопа.

За плечима – два рюкзаки і амбітна мета: пішки пройти Україну від Чопу до першого блокпосту на сході, і створити на основі побаченого та почутого сучасну виставу. Сашко за освітою режисер, а Андрій – актор.

За три місяці хлопці вже пройшли 900 кілометрів Закарпаттям, Івано-Франківщиною, Тернопільщиною, Рівненщиною і навіть встигли тиждень пожити у Чорнобильській зоні.

Що мандрівники побачили за час подорожі і яка спільна риса об’єднує українців у цих регіонах, Сашко та Андрій розповіли "Українській правді. Життя".

За три місяці хлопці вже пройшли 900 кілометрів

ПОНАБИРАЛИ ЗАЙВОГО МОТЛОХУ

Уже на початку мандрівки у хлопців з’являлося бажання зупинитися.

– Був шок. Ми обоє "згоріли". Просто спеклись, – каже Андрій. – Вперше цього року вдягнув шорти: цілий день на сонці, і за два дні – що там з тими ногами творилось…

Зрештою, шорти він надіслав поштою додому.

А в Сашка "згоріли"… вуха. Спалив їх так, що "шкіра злазила і шматками відвалювалась".

Про натерті ноги й мови немає. Хлопці до того не ходили у такі тривалі піші походи.

За час мандрівки вони за день проходили від 5 до 45 кілометрів.

За час мандрівки вони за день проходили від 5 до 45 кілометрів.

– Ще й рюкзаки важезні, бо понабирали зайвого мотлоху, – пригадує Андрій.

Сашко навіть шарманку спеціально для мандрівки зробив, але цей інструмент було важко нести, тож її теж відіслали додому. За нею поїхали сандалі.

А от про їжу хлопці не надто думали. В останній момент взяли термос, який дуже пригодився.

Закидали в нього гречку, заливали кип’ятком і чекали, коли приготується.

Купували хліб і масло, помідори і робили бутерброди. На цьому здебільшого й жили.

Їжу на перспективу не купували. Що купили – те одразу й з’їли.

Купували хліб і масло, помідори і робили бутерброди. На цьому здебільшого й жили.

ЗАКАРПАТТЯ. ЛЮДИ ЧАСТО ЇЗДЯТЬ НА ЗАРОБІТКИ, І – ВАЛЯТЬ ЛІС

На схід України мандрівники планували дійти за три місяці.

Однак, як це зазвичай буває, поїздка затягнулася.

Самим лише Закарпаттям Сашко з Андрієм подорожували місяць.

Вглиб регіону мандрівники просувалися попри румунський, угорський і словацький кордони.

– Перше, що впадає у вічі – те, що там люди українською можуть навіть не розмовляти, – розповідає Андрій. – Все крутиться навколо кордону, контрабанди. Люди часто їздять на заробітки, бо близько. І – валять ліс.

Люди часто їздять на заробітки, бо близько. І – валять ліс.

Сашка вразило, що сільські жінки, які не поїхали на заробітки, не хочуть працювати на зарплату 5 тисяч гривень. Для них це вже не гроші.

Коли хлопці спілкувались з місцевим прикордонником, почули історію про людей у водолазних костюмах – вони пливуть по дну річки через кордон, обв’язані цигарками, щоб заробити 50 доларів.

Не всі здатні так плавати, тож періодично з річки виловлюють трупи.

– Це смішна і трагічна смерть водночас. Ця історія мене зачепила. Думаю з нею попрацювати у самій виставі, – каже Сашко.

Зароблені за кордоном кошти місцеві мешканці вкладають у будівництво.

– Є село Нова Апша. Там люди теж заробляють кошти на заробітках, і такі палаци вибудовують! – вигукує Андрій. – Навіть зовнішньо ці палаци стилізують під замки. Там це просто уже абсурд.

Передня стіна може бути по-багатому збудована, а позаду – взагалі ні. Головне – щоб з дороги дивилось.

Хлопці також помітили, що люди намагаються будувати ліпші паркани, ніж у сусіда.

– Найприкольніше – це леви, які на цих високих парканах стоять, – усміхається Сашко.

Люди намагаються будувати ліпші паркани, ніж у сусіда.

При цьому місцеві здебільшого скаржаться на життя:

– Дуже часто чув, як вони скаржаться, що важко, що нічого нема, все розвалене… Хоча дивишся на будинки і на машини з європейськими номерами, і не скажеш, що у них все погано, – міркує Сашко.

З вирубкою лісів ще цікавіше. Оскільки вона здебільшого незаконна, то відзняти її не так просто.

Андрій з Сашком заручилися підтримкою місцевого депутата, який пообіцяв допомогти. Але дуже боявся, щоб мандрівники ніде його не називали.

Коли хлопці приїхали у село, де "під кожною хатою" стоїть вантажівка для перевезення лісу, місцевий депутат попросив свого друга на джипі супроводжувати їх – щоб його з мандрівниками не бачили разом.

Андрія з Сашком попросили сидіти лише на задніх сидіннях, де тоновані вікна.

Спочатку їх повезли на одну вирубку, потім на другу.

Два дні вони знімали наслідки масової вирубки лісу – порожні поляни на місці шмату лісу

– Їдеш і бачиш, як зі всіх сторін дивляться, хто і куди їде. Як в кіно: повертають голови і проводять недоброзичливими поглядами машину, – пригадує Сашко.

Впритул до другої вирубки чоловік на джипі відвезти їх відмовився. Зупинився на відстані 4 км від КПП.

– Це була наймасштабніша вирубка на Закарпатті, – пояснює Сашко. – Він ніби і вину відчував, що не може йти з нами. Купив нам продукти…

Хлопці пішли до КПП. Там стояв чоловік у військовій формі.

Прикинулись туристами, які шукають дорогу на Івано-Франківськ.

Мандрівників ніхто не обшукував, їх пропустили, тож два дні вони знімали наслідки масової вирубки лісу – порожні поляни на місці шмату лісу.

Лісоруби виглядали дуже нещасно, замучені життям

Коли Андрій та Сашко вийшли з території вирубки, біля них зупинилась вантажівка: "Застрибуйте!".

Застрибнули – а там повний причеп роботяг з бензопилами і жінок, які засаджують ділянки.

– Вони виглядали дуже нещасно, замучені життям. Жінки дивилися набік такими сумними поглядами. Коли ми вже в селі вийшли, усі чоловіки купили по пляшці пива по завершенні робочого дня. Сиділи, обійнявши пляшку, і були щасливі… – каже Сашко.

Мандрівникам здалося, що закарпатці не відчувають себе Україною.

Мандрівникам здалося, що закарпатці не відчувають себе Україною.

Коли вони проходили одне із сіл, люди гнали корів на пасовисько.

Коли хлопці їх фільмувати, почули:

– А що ви оце знімаєте?

– Кіно про Україну, – кажуть мандрівники.

– Хлопці, вам тут не Україна! – почули у відповідь.

Місцеві не орієнтуються на Київ. Там навіть час інший.

За спостереженнями Сашка і Андрія, місцеві не орієнтуються на Київ. Там навіть час інший.

– Ми з Андрієм говорили, що Закарпаття – як окрема країна. Там живуть "по-місному". Видно, що регіон розвивається завдяки іноземній валюті від заробітчан.

Мене вразило, що вони патріоти своїх сіл. Їдуть на заробітки, але все одно люблять село.

Сім'я, яка прийняла хлопців на ночівлю.

ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА. "БО ТАК Є, І ТРЕБА ЖИТИ І ТО ПРИЙНЯТИ…"

У горах мандрівники перейшли кордон між Закарпатською і Івано-Франківською областями.

Ішли гірським хребтом, планували зайти в Космач за два дні, але заблукали і намочили ноги.

Зустріли на лісовій дорозі хлопців на моторці. Вони "обнадіяли": іти ще 50 кілометрів.

– Ми взагалі "випали", – усміхається Андрій. – Порадили нам повернутись трохи назад і знайти хатину лісорубів у лісі.

Знайшли. І знову повернулися до вирубки лісів.

Семеро хлопців живуть в одній хатині, сплять на одному великому ліжку – і валять ліс.

Семеро хлопців живуть в одній хатині і валять ліс.

– На Закарпатті просто рубають ліс. А на Франківщині вирубують "точками". Наприклад, ідеш лісовою дорогою, звертаєш метрів на 50, і бачиш вирубану поляну. Ніби небагато виглядає, але скільки вони таких полянок вирубали… – каже Андрій.

– Для цих хлопців вирубка лісу – не екологічна шкода, а ремесло, яким вони пишаються, – додає Сашко.

Мандрівники помітили, що ці лісоруби – здебільшого хлопці.

Це для них – літній сезонний заробіток – один зі способів заробити гроші й побудувати хату чи зібрати кошти на весілля. Робота дуже важка.

Коли Сашко з Андрієм сиділи ввечері з лісорубами і пили чай, керівник бригади сказав: "Кожен десь працює, хтось вівчар, ми от ліс валим. Але всі мучаться…"

"Кожен десь працює, хтось вівчар, ми от ліс валим. Але всі мучаться…"

– Ми часто записуємо одкровення людини, що на її думку є правильним, – каже Сашко. – Отримуємо мозаїку різних правд, які суперечать одна одній. Це цікава і абсурдна картина. Я дуже люблю абсурд і бачу його скрізь.

Наприклад, одні люди гордяться вирубкою лісу як ремеслом і заробляють гроші, інші скаржаться: "У нас вирубують ліс, через це повені, це депутати кришують, тисне мафія".

Слова бригадира лісорубів вказують на ще одну рису регіону, яку помітили хлопці.

– Люди сприймають своє життя як певну даність. "Бо так є, і треба якось жити, прийняти то…", – говорить Сашко.

Він пригадує їхню розмову з гуцульською дівчиною, в якої невдалий шлюб.

Про свій шлюб дівчина каже: "Ну, якось воно мусить бути…".

На Сашкове: "Ти ж молода, тобі 24 роки…", відповідає: "Та то життя, вже нічого не вернути…". І зітхає разом з бабусею.

Люди сприймають своє життя як певну даність. "Бо так є, і треба якось жити, прийняти то…",

ТЕРНОПІЛЬЩИНА. ЄВРОПЕЙСЬКІ АГРООРЕНДАТОРИ

З Івано-Франківщини хлопці помандрували Тернопільщиною.

Коли проходили один з районів їм сказали, що усі землі там орендувала німецька фірма.

Хлопці захотіли навідатись на фірму.

За 300 метрів до входу вилили воду з пляшок, щоб попросити набрати на підприємстві і таким чином все роздивитися.

Чоловік у військовій формі пропустив їх на територію зі словами: "Підете на кухню, дівчата наберуть".

– Тут дівчата набирають воду, тут уже роблять канапки, заварюють чай. Кажуть: "От у нас є душ, прийміть душ", "У нас можна поспати, відпочиньте".

Ми в шоці, – усміхається Сашко. Незалежно від області, їм рідко пропонували поїсти місцеві.

Здебільшого хлопці спали в наметі.

Компанія мандрівникам ніби і сподобалась: там робітникам перуть одяг, вони можуть взяти на кухні мінералку чи поїсти, але…

– Слизький момент тут – що фірма орендувала цілий район, і це якось… – протягує Андрій.

Потім дорогою Сашко з Андрієм побачили, що на Тернопільщині французи мають гіпсовий завод, видобуваючи вапняк вибухівкою. Трохи далі свою фірму мають данці.

Однак Тернопільська область все ж здалась їм біднішою, ніж Закарпатська.

Хоча і на Тернопільщині є випадки, коли пів-села виїхало на заробітки.

Однак найбільше зачепила мандрівників ратуша у райцентрі Бучач.

Ратуша має три яруси. Верхній – відреставрований, має годинник, котрий щогодини грає якусь українську мелодію і в певний час – гімн.

А на нижньому ярусі в самій ратуші живе Павло, який слухає метал.

Він народився у Німеччині, служив у внутрішніх військах СРСР, охороняв військовополонених американців у В’єнтамі, а потім грав метал. А потім почав будувати церкви.

– Це доволі абсурдна картина світу. На території життя однієї людини зіткнулись різні реальності. А він це все пройшов, – роздумує Сашко. – Є ратуша, яка відмірює час, напів-розвалюється, її купу років реставрують. І він ніби бореться з силами ентропії, з каменем, який валиться.

Павло деякий час жив на нижньому поверсі й реставрував ратушу сам впродовж року.

– Ратуша цікава тим, що певною мірою відображає процеси в Україні. Верхній ярус пошпакльований і дивитися можна, а заглянеш всередину – сміття, якась вода і хлопці, які там працюють.

Коли ми зайшли, вони одразу почали казати, що у них все згідно з правилами техніки безпеки і що в них найкращий у світі начальник. Потім стали людяніші… – додає Сашко.

З Тернопільщини подорожні пішли у Рівненську область.

Пригадують, як проходили цілий ряд сіл, де у кожному зустрічали людей напідпитку. Таких, які навіть вдень говорити не могли.

За їхніми спостереженнями, Рівненщина відрізнялась від Івано-Франківщини, Тернопільщини і Закарпаття брудом.

– В селах подвір’я здебільшого захаращені мотлохом, не трава, а земля, засмічена курами, гусами… Андрій казав, що на Рівненщині архітектура бідності. І дуже брудні річки. Ми ніде помитися не могли, бо в ті річки страшно було ступати, ­– розповідає Сашко.

Ми ніде помитися не могли, бо в ті річки страшно було ступати

У Рівненській області мандрівники натиснули паузу в своїй подорожі й поїхали до Києва.

Їм потрібно осмислити зібраний матеріал для проекту, який вони назвали Enter UA.

Однак коли приїхали до Києва, їм вдалося поїхати разом зі сталкером у Чорнобильську зону. Там вони прожили тиждень.

Хлопці тиждень прожили у Чорнобильській зоні

180 КІЛОМЕТРІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЮ ЗОНОЮ

Вибирали собі будиночки "до смаку" і там ночували.

Хлопці помітили, що Чорнобиль нині – зона заробляння коштів.

– Таксисти возять сталкерів і готові їхати серед ночі за першим дзвінком.

Сталкери, які водять іноземних туристів, беруть від 100 доларів за добу.

Є металурги, які легально і нелегально ріжуть там метал.

І держава заробляє. Лише за минулий рік за статистикою було 20 тисяч іноземних туристів. Це 1000 гривень з кожного. Тебе привезли автобусом, підняли на 16 поверх, зробили селфі на фоні реактора і поїхали назад, – розповідає Сашко.

Сталкери, які водять іноземних туристів, беруть від 100 доларів за добу.

Мандрівники також назбирали у зоні стос листів, які не зацікавили мародерів.

– А нам – цікаві для дослідження. Перечитали трішки. Це листи ніби з нізвідки в нікуди, – каже Сашко. – Ці всі "мама", "папа", "Петенька" для мене – абстрактні образи, але там ідеться про людські речі. Хлопець пише сестрі з армії: "Слухай маму", побутові речі розповідають. Ніби звичайні радянські листи, але зібрані у зоні відчуження.

На другий день перебування в Чорнобильській зоні хлопці відчули і її психологічний вплив.

– Це середовище зачіпає певні травматичні плити. Те, що глибоко в тобі, підіймається назовні, – розповідає Сашко.

– Найбільше впливає те, що ти потрапляєш у місце, де зупинився час. Чорнобиль – це про якусь темну сторону людини, яка постійно в ній присутня, і які це може мати наслідки. Мені там кошмари снились, – додає Андрій.

Чорнобиль – це про якусь темну сторону людини, яка постійно в ній присутня

Загалом Сашко з Андрієм пройшли 180 кілометрів зоною відчуження.

Тепер – оброблятимуть зібраний матеріал і готуватимуться до нових піших мандрівок.

У жовтні вони продовжать йти пішки з точки, на якій завершили подорож.

По завершенні мандрівки подорож має вилитись у перформанс на перетині відеоарту і музики. Хлопці працюють зі сценографом, планують залучити медіахудожника.

Як виглядатиме вистава в кінцевому варіанті – театрали ще не знають, бо не пройшли всього маршруту.

У жовтні вони продовжать йти пішки з точки, на якій завершили подорож.

Наразі хлопці помітили дві спільності, які є у мешканців тієї частини України, яку вони пройшли.

– Це український паспорт і боротьба за виживання. Люди шукають, як заробити. Про це завжди говорять, – каже Сашко.

– Мені здається, що це перебільшення – називати це боротьбою за існування, – вважає Андрій. – Я називаю це боротьбою за матеріальний достаток. Коли я чую історії своєї бабусі, яка маленькою пережила війну, можливо, це була боротьба за існування. А зараз у людей здебільшого все є.

Цивілізація задовольнила основні потреби. Просто в людей пріоритет матеріальний добробут. Це всюди так. Я теж хочу собі новий фотоапарат, – сміється.

Ірина Андрейців, УП