Майдан і незалежність: спогади учасників Революції Гідності

Навіщо кримським татарам потрібна незалежність України? Невже Луганськ теж стояв на Майдані? Як уявляли незалежну державу ті, хто робив революцію півтора року тому?

До Дня незалежності України ми зробили добірку спогадів учасників Революції Гідності, у яких вони торкаються націєтворчих тем. Спогади зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія".

Його реалізацію Український інститут національної пам'яті розпочав у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану".

Ісмаїл Ісмаїлов, 26 років, Сімферополь, АР Крим, один із координаторів Кримського Майдану

Для кримських татар боротьба тривала від радянських часів і всі 23 роки після проголошення незалежності України.

Майдан для Криму був надзвичайно важливим. Це були перші паростки демократії на півострові. Коли почався Майдан, усі кримськотатарські організації чітко виразили своє схвалення європейської інтеграції України. Від самого початку вони були проукраїнськими, задекларувавши позицію – за територіальну цілісність, незалежність України, сильну державність.

Я – кримський татарин, і апріорі можу бути лише проукраїнським.

Адже Україна свого часу, принаймні, не заважала поверненню кримських татар на історичну Батьківщину. Кримська влада цьому заважала. Коли Україна закликала приїжджати і надавала українське громадянство, то влада Криму робила все можливе, щоб кримські татари не поверталися.

Було зрозуміло, що в Криму не українська влада. Усі ці останні 23 роки в Криму не було української влади. Можливо, на короткий час хтось і приходив, але однозначно влада не стала в Криму українською – владою у прямому значенні цього слова.

Ми розуміємо, що й для українців влада не зовсім влада. Ті люди, які ставали урядовцями, робили зовсім незрозумілі речі. Тут постає питання: ми хочемо так і далі жити, не маючи нормальної влади, яка цінує своїх громадян?

Майдан був переломним моментом, коли щось можна було змінювати.

Артур Шевцов, 25 років, голова Донецької міської організації ВО "Свобода", один із координаторів Донецького Майдану

Події весни 2014 року на Донбасі, в принципі, можна охарактеризувати як спробу антиреволюції.

Цей рух тоді очолювала місцева влада, яка використовувала його з метою торгів із уже новою київською владою. Представники місцевої влади торгували цим заради досягнення якихось преференцій для себе, здобуття політичних балів. Вони намагалися використати цей процес для того, щоб не дати змінам, які починалися в державі, поширитися на території, які вони вважали своїми.

Події в Криму – це також була антиреволюція місцевих владоможців, які фактично поміняли собі державу з метою зберегти свою владу на своїй території. Теж саме хотіли зробити і в Донецькій, Луганській областях.

Не вийшло. Відбулося по іншому…

Взагалі, революція за собою має тягти повну зміну суспільного ладу.

Не можна сказати, що в результаті Майдану дуже змінився наш суспільний лад. Але з іншого боку, не можна сказати, що все залишилося так, як і було. Як на мене, саме поняття "Революція Гідності" означає ментальну зміну, зміну у свідомості людей – вона відбулася. З'явився патріотизм, якого до Майдану не було в широкому загалі суспільства.

Для мене Майдан – це взірець народного, національного єднання: коли сотні тисяч, мільйони людей, які один одного ніколи не бачили, не знали, і після цих подій, можливо, ніколи не побачать і не знатимуть – збираються в одному місці, об'єднані єдиною метою, які небайдужі до своєї держави, своєї нації, своєї родини, коли люди борються за краще майбутнє. То це, звісно, події, які не забуваються.

Насправді, не кожна держава, не кожен народ може похвастатися тим, що в нього були такі моменти в історії, коли відбувалося справжнє народне єднання в боротьбі проти злочинного режиму.

Тому Майдан для мене – це зразок громадської позиції, громадського політичного активізму. Це час, у який не кожному пощастило жити, ба більше – прожити його активно, зробити свій особистий внесок у ці події.

Ми зараз продовжуємо намагатися робити свій скромний внесок у загальну справу перемоги України і визволення Донбасу з-під окупації.

Зрештою, для нас, донецьких активістів, це не просто справа загальноукраїнської ваги – допомогти перемогти Україні ворога. Це наш шлях додому! Якщо ми не переможемо, то просто не повернемося додому.

А додому, повірте, дуже хочеться!

Ільченко Костянтин, 56 років, Свердловськ Луганської області, учасник Майдану в Києві та Луганську

За часів старої влади в Луганській області панувало право феодала – вугільної мафії.

За вільну думку там просто вбивали. Знаходячись там, люди виходили на Майдан для того, щоб відстояти свої позиції. При тому, що з кожним днем небезпека зростала.

Ініціатива проведення Євромайдану належала насамперед громадським діячам. То були активісти, які були громадсько-активними завжди. Але цим не лише Луганщина хворіє, це властиво для всієї України.

Насправді активних людей, які б могли вийти на протест, дуже мало; більшість, якщо і протестує, то робить це вдома, мовчки. А в таких складних умовах, як на Луганщині, це можуть зробити дійсно герої – я інакше їх назвати не можу.

Насправді на Луганщині було два Майдани. Перший – це Євромайдан, який був за аналогією з Києвом. Хоча сам термін "Євромайдан" не відповідав бажанням луганчан. Бо це нагадувало безглузду моркву перед мордою віслюка: зробити вибір між Митним і Європейським союзами.

А люди прагнули іншого: нам не треба йти ні туди, ні в інший бік – а тут робити такі стандарти життя, щоб і з Росії, і з Європи ставали черги, щоб тут пожити, з'їздити сюди на екскурсію. Через назву "Євромайдан" підтримка людей була дуже малою: спочатку виходили одиниці.

Потім люди розібралися: знову нас заганяють у якийсь незрозумілий коридор. Далі він називався просто Луганським Майданом.

Пізніше, коли почалася сепаратистська хвиля на Донбасі, ми вже проводили зібрання Майдану за єдину Україну. Це відбувалося в квітні, коли прояви сепаратизму набули радикального і агресивного характеру. Тоді почався справжній жах – це була вже трагедія.

Треба відзначити: коли ми проводили Євромайдан, спочатку виходило кілька учасників, потім – 10-30, хоча для Луганська і це високий показник. А коли відбувалися зібрання Майдану за єдину Україну, то людей було вдесятеро більше!

У цьому можна знайти відповідь на питання: чи симпатизувала Луганщина сепаратистському руху?..

Ігор Сейко, 51 рік, Житомир, боєць 14 сотні Самооборони Майдану, учасник АТО

На Майдані я побачив усю Україну, яка зібралася для того, щоб змінити державу, той світ, у якому ми живемо.

Для мене війна почалася 1 грудня 2013 року – не тоді, коли Росія окупувала Крим, а 1 грудня. І для мене ця війна триває до сьогодні.

Немає різниці між Майданом і АТО: обидві ці події я називаю війною, і це потребує чіткого розуміння і усвідомлення.

Майдан триває, війна на Сході України – то теж Майдан.

Чому Майдан розійшовся? Начебто цілі своєї домоглися – скинули Януковича, а організувати людей ніхто не зміг. Не знайшлося жодного достойного лідера, який міг би організувати порив українця, який довго терпів, але його вже все дістало.

Лідерів було багато, але не виявилося такого, який був би достойний тих людей, які зібралися на Майдані.

Андрій Цимбал, Кривий Ріг – Київ, 22 роки, активіст Майдану, учасник АТО

Я не вірив у свою країну, не вірив у свій народ. А коли прийшов на Майдан і побачив цих людей, різнопланових – дуже полюбив їх.

Я з дуже цікавими людьми стояв на барикадах – це були два старих гуцули, і один із них розповідав, що Ісус був галичанином.

Було дуже багато таких колоритних особистостей – усі вони різні, дуже розумні, але у кожного є своя специфіка: хтось дуже багато знає про слова, хтось має багато доказів, що першою мовою була українська.

І в принципі, це були люди, які стояли за одну ідею. Ніхто не був, щоб побудувати тільки європейську Україну: "Хочемо під європейський стяг" – я там такого не бачив.

Усі казали: ось показують, що ми тільки в Європу хочемо. Так, звичайно, зрозуміло, що ми хочемо в Європу – але першою за все для нас була незалежна Україна, наша земля…

Незалежна держава – це та держава, яка піклується про своїх громадян. Держава має бути нормальною – такою, щоб їй було небайдуже до своєї землі, життя її громадян, яка любить і захищає свій народ, і в якій народ здатен захистити себе!

З Януковичем ми б ніколи не могли побудувати такої держави.

Єлизавета Чикалюк, 24 роки, Вінниця, входила до Вінницької сотні

Ми всі зробили дуже мало, і нам треба стояти до останнього: коли Україна дійсно стане вільною, незалежною, демократичною державою, коли до нас ніхто не буде тягнути руки з усіх кінців світу і хотіти розірвати нашу країну на частини.

Скільки ця країна перестраждала, скільки разів ця земля вже розірвана! Коли вона стане дійсно нашою країною, вільною, то це будуть розуміти всі – і ніхто не буде на нас зазіхати.

У мене є син. Я не хочу, щоб у майбутньому він, не дай Бог, стояв разом із "Беркутом", або підкорявся комусь, якійсь диктатурі і кланявся в ноги. Так, як у Радянському Союзі були, вибачте, як гуси – що скажуть, так значить і треба: "Бог дав нам цю владу, значить треба її берегти".

Неправда! Мій син народився в незалежній Україні, незалежним українцем має й померти! Я хочу, щоб він жив вільно, спокійно і щасливо.

Фото – з особистих архівів учасників

Підготувала Тетяна Привалко, спеціально для УП.Життя