Доставка зброї. Як волонтери возять гвинтівки на передову

"… Я б тобі зараз приніс автомат і показав шо таке коліматор – у мене в багажнику є".

"Зброя зареєстрована, законна, не дивуйся", – каже Паша у відповідь на моє: "Ти прямо так їздиш Києвом, і нічого?.."

У мирному житті 29-річний Паша Кащук – типовий представник молодого креативного класу, має власний інтернет-проект про автомобілі, тестує машини, результати цих драйвів викладає на YouTube.

Паша не військовий, не доброволець і не співробітник магазину зброї, а волонтер групи Combat-ua, яка спеціалізується на допомозі спецназу. При цьому хлопці відвозять на передову не лише особливі берці, рації, дорогі тепловізори й коліматори, але навіть і зброю.

У волонтерський рух влився вже як досвідчений фейсбукер із широким колом заможних друзів, які мали змогу передавати значні суми на закупку для фронту недешевої амуніції. Хлопець пацифіст, хоча по роду діяльності зараз так не скажеш...

"Я для себе умовно поділяю волонтерів на господарників, медиків, зброярів. Бувають, звичайно й ті, що поєднують всі напрямки, але все ж таки...Ти відчуваєш себе волонтером з умовного середовища зброярів?" – питаю Пашу.

"Ти чула, що якось на наш ніж виміняли бійців?.."

Ні, не чула. І Паша розказує, як спецназівці торгувались із сепаратистами щодо обміну полоненими. Сепаратисти пропонували 5 на 5. Наші хотіли витягнути сімох та запропонували сепаратистам у додачу ще й ніж (Glock FM81). В це не просто повірити, але "угода" таки склалась, результат – звільнено 7 наших, ще й 2 волонтери."

Паша вперто не каже "знищити ворога", уникає слів "вбити". Натомість каже інакше: "вистріливши першим, ти врятував себе й свого товариша".

Зброю, яку передають бійцям, волонтери м’яко називають жіночими іменами "Хвиля", "Орися", "Христя", "Стефа", а на запитання на форумах сепаратистів звідки в укропів з’явились снайперські гвинтівки H-S Precision 338 калібру, лише скромно кивають один на одного – "Народний тил", "Вернись живим","Комбат-юа", бо дуже часто волонтери дійсно працюють разом.

І анонсують, що скоро такі ж гвинтівки з’являться "у одного підрозділу сімейства котячих. Ну, які "морем пахнуть".

МИ НЕ БОГИ

Від волонтера Георгія Туки якось почув: "Я не Бог, то ж не мені вирішувати, кому допомагати". Тому Георгій намагається допомогти усім по трохи. Але ми теж не боги й не маємо мільйон рук, не можемо допомогти всім. Тому обрали вузькі сфери, за які спочатку мало хто брався.

Підійшли до справи, як бізнесмени і обрали найбільш рентабельний напрямок - спецназ.

Аби краще зрозуміти, можна сказати так: сто доларів, вкладених у спецназ, принесе для нашої перемоги більше, ніж ті ж сто баксів віддані, наприклад, мехбригаді з резервістів.

Так, звучить цинічно, але враховуючи умовно, що в нас лише 100 долларів, то я вважаю цей підхід вірним.

"У Міністерстві оборони до волонтерів ставляться вже більш уважно, ніж ще півроку тому..."

КОЛИ ХЛОПЦІ ПОЧАЛИ БЕЗСИЛО ГИНУТИ, Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ДАВШИ ЇМ ЛИШЕ КАСКИ, НЕ ВРЯТУЮ

Тільки-но починаючи волонтерську діяльність якось спілкувався з Юрієм Бірюковим. Тоді, пам’ятаю сказав, що хочу допомагати – чим завгодно, тільки не зброєю, бо такий у мене моральний принцип. І в той же час я, мабуть, перший, хто потім активно включився в напрямок допомоги саме зброєю.

Це сталось якось непомітно. Чому? Відповідь проста. Коли хлопці почали безсило гинути, я зрозумів, що давши їм лише каски, не врятую. Бо бувають ситуації, коли той, хто перший вистрілив, врятував себе й товариша. Я не знаю, про який пацифізм тоді можна було говорити.

Тоді й пішли приціли, коліматори. Зараз це переходить до обладнання професійної снайперської зброї.

Доречі, за півроку я прийшлов до висновку, що коліматори, за якими ганяються більшість волонтерів, зовсім не панацея для бійців? А інколи навіть навпаки - шкодять.

Коліматор – то таке скельце, на яке проектується червона точка – не треба коситися ні на які мушки-цілики. Дивишся на скельце, бачиш ворога, натискаєш і попадаєш. Це прискорює прицілювання на секунду-півтори. Хто перший прицілився – той врятував себе.

Але у своїй більшості коліматори розроблені для імпортної зброї, або мисливської, А наш автомат Калашникова, то така страшна пекельна штука, яку коліматор часто не витримує – точка прицілу збивається, а боєць може того й не знати. Уяви, що у розпачі бою солдат не в курсі, що його кулі летять не туди, куди він цілиться.

Проблема в тому, що справжній військовий коліматор коштує від 500 баксів, середній варіант, який ми купуємо – близько 200. А є й по 30-50$. Якщо ти не розумієшся на темі, то відрізнити їх не так легко.

Дуже часто саме такі дешеві коліматори люди везуть на прохання бійців. Хто саме? Я їх називаю "жіночою сотнею" (авт. - посміхається). Зараз багато волонтерів вважає, що наші бійці – справжні спеціалісти. Але в більшості випадків це не так, вони ще вчора були такими ж "спеціалісами", як і ми, бачили ті коліматори хіба що в кіно.

Ми спеціалізуємось на тих штуках, на яких треба розумітись. Тепловізійні приціли, коліматори, тюнінг збої, спецзв'язок.

От візьмемо ту ж рацію. Здається, що все просто - якщо щось з неї чутно, то рація підходить. Так, може вона й підходить для спілкування двох бійці у таборі чи на КПП між собою. А от той же спецназ часто працює в оточенні ворогом, тому їм потрібен захищений зв'язок, який не можна прослухати.

Якщо проста аналогова рація коштує 50 доларів, то цифрова для спецназу не може коштувати менше 300.

Спецназ регулярно ходить у тил ворога, тому дуже важливо, що вдягнуто в них на ногах. Уяви собі, що в один бік треба пройти пішки 5-10 кілометрів, а потім ще й прийняти бій. Сильно ти повоюєш з "вбитими" кірзачами ногами?

Тому якщо, наприклад, Рома Сініцин обирає хорошу якість за прийнятну ціну для десятків тисяч бійців, яких він одягає, то я для своїх декількох сотень підшефних спецназівців шукаю найкраще взуття не зважаючи на ціну.

ЗБРОЯ

У нас у країні закон не дозволяє всім підряд володіти бойовою зброєю. Але в той же час гвинтівки, які навіть стоять на озброєнні країн НАТО, продаються в магазинах як мисливські. Серед фанатів полювання, більшість з яких заможні люди, у користуванні є тисячі потужних сучасних гвинтівок, яких сьогодні дуже не вистачає нашій армії.

Колись мій товариш приніс гвинтівку й каже: "Хочу її подарувати армії". Я почав думати, як це зробити, бо жодна людина в здоровому глузді не віддасть свою зареєстровану зброю в зону АТО просто так. Бо є гільзотека, балістика, можна визначити, із чиєї гвинтівки когось, не дай Бог, десь убили. Тому нормальній людині цього не треба. Лише офіційна передача за документами. Але як це зробити?

Спочатку з цим питанням я пішов у МВС, де мені чесно й відверто відповіли: "Ніяк". Так, людина дійсно не може подарувати зброю військовій частині.

Бо за законом фізична особа має право зброю лише продати, а військова частина зі свого боку не може її купити, навіть за копійку, бо для цього передбачені тендери, закупівлі й так далі.

Армія може лише прийняти в дар безкоштовно, а людина може лише продати за гроші. Таке законодавство. Тому й "поєднати" приватну особу із в/ч не вдавалось.

"Людина, яка в нашій армії називається снайпером, фактично до цього поняття не має ніякого відношення..."

Але я рук не склав і продовжив шукати вихід. Бігав від Міноборони до МВС, туди й назад, туди-назад, шукав, як же в рамках нашого дірявого законодавства це можна зробити. І знайшов таки законну "схему" – через мисливський магазин.

Тобто виходило так, що людина приходила в магазин і передавала зброю начебто на реалізацію, продавала магазину умовно за 100 гривень, а вже магазин як юридична особа, мав право подарувати зброю військовим. Таким чином ми знайшли спосіб легально реєструвати особисту зброю на в/ч.

Після цього дали ряд інтерв'ю у ЗМІ із закликом до мисливців перадавати зброю. І стволи пішли, один за одним, я тільки й встигав бігати оформлювати папери.

Так, це було певне досягнення, але потім виявилось, що відсутність сучасної снайперської зброї – це не вся проблема.

Справа в тому, що бійці навіть у спецназі банально не вміють із неї стріляти. Деякі беруть в руки "болтову" гвинтівку 338-го калібру і дивуються: "А чого вона така важка? А що, вона не стріляє так, як моя СВД? Її що, після кожного пострілу рукою треба перезаряджати?".

Проблема в тому, що людина, яка в нашій армії називається снайпером, фактично до цього поняття не має ніякого відношення. Так само, як і армійська гвинтівка СВД на сьогодні вже не є снайперською, не дивлячись на назву (Снайперська Гвинтівка Драгунова).

Але частина командування, здається, не в курсі справи. І цим нещасним "снайперам" ставлять задачу протидіяти російським "колегам", у яких на обзроєнні дійсно сучасні гвинтівки (Вихлоп, АСВК, Гвинторіз). Ворог стріляє влучно на 1-1.5 км, а наші СВД - на 400-600 метрів...

Тобто, постало питання навчання роботі з сучасною зброєю. Ми шукаємо найбільш здібних хлопців, запрошуємо їх з дозволу командирів до Києва, або самі їдемо до них і за декілька днів намагаємось дати якийсь єкспресс-курс з балістики, налаштування оптики та навичок стрільби.

Звичайно, за пару днів мало чому встигаєш навчити, але в принципі, за умови, що людина більш-менш розумілася на стрільбі до цього, навчання дає результат – хлопці починають впевненіше працювати на більш серйозних дистанціях.

Доречі, я в цьому не так добре розуміюся, у навчанні вояків багато допомагають мої друзі - мисливці, спортсмени.

Але й проблема кваліфікації снайперів виявилась на останньою. Навіть найбільш вправний стрілок ніщо, якщо ним керує командир, що зовсім нічого не розуміє у снайпінгу.

"Я, мабуть, скажу не дуже популярну річ, але ця війна – дійсно прикрі втрати з обох боків..."

Так, це трохи смішно, але факт. Ось над вирішенням цієї проблеми ми зараз і працюємо з однодумцями - намагаємось щось глобально змінити у підходах до снайпінгу у Збройних Силах.Снайпери банально не отримують відповідних своїм навичкам завдань і використовуються так, як у військових уставах "прописано" використовувати звичайних бійців з СВД - для прикриття з невеликої дистанції, або навіть для спостереження за ворогом через оптичний приціл.

У Міністерстві до волонтерів ставляться вже більш уважно, ніж ще півроку тому. Так, здається, нас чують, то ж маю надію нам щось вдасться.

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РУХ – ЦЕ ТЕ, ЧОГО ЗЛИЙ ГЕНІЙ НЕ ПРОРАХУВАВ, ПЛАНУЮЧИ ВІЙНУ НА СХОДІ

З минулої поїздки в зону АТО ми повернули назад два тепловізори – не знайшли підрозділу, якому вони були дійсно потрібні. Не дивуйся так – головне ж не просто віддати комусь тепловізор, а віддати тим, кому він справді потрібен.

Хоча така позиція не завжди популярна серед волонтерів – часто вони так і кажуть: "Ми вже привезли, то беріть". А мене дуже бентежить, коли хтось своєю кінцевою метою вважає просто щось купити й кудись віддати.

Часто дзвониш бійцям на фронт і питаєш, чи щось треба. Вони у відповідь: "Треба-треба!". Потім приїжджаєш і бачиш, що все вже є. Не тому що бійці збрехали – просто вчора їм уже хтось інший це привіз.

Зброю, яку передають бійцям, волонтери м’яко називають жіночими іменами "Хвиля", "Орися", "Христя", "Стефа"

Я вважаю, що єдине, чого злий геній не прорахував, плануючи війну на сході – це волонтерський рух. Якби його не було, то армія змушена була б діяти так, як у Криму – їм не було б, у чому воювати, більш того - не було б за що і за кого воювати.

Зараз ми даємо їм відчуття того, за кого саме вони воюють. Вже з перших місяців війни було зрозуміло, що є народ і армія, а є держава.

Мало від кого з бійців почуєш: "Та держава нас нічим не забезпечила. Чого за неї воювати?". Вони одразу зрозуміли, що воюють не за державу чи владу, а за народ, який приїздить, привозить їм усе без посередників у вигляді влади. Вони розуміють, що це народ, за який вони й воюють.

Мені один із бойових офіцерів, який захищав Донецький аеропорт із серпня, сказав, що якби в бійців там не було нічної оптики – прицілів і тепловізорів, – вони б аєропорт не втримали. Це той випадок, коли можна конкретно побачити результативність волонтерської допомоги.

Чи відчуваю я себе воїном добра? Якщо чесно, останнім часом ні. Як на мене воїни добра це скоріше ті сестри милосердя, які допомагають пораненим у шпиталях чи біжинцям. Ми ж допомагаємо нашим хлопцям воювати, помагаємо їм скоріш закінчити цю війну, закінчити її перемогою. Бо, здається, що іншого шляху немає.

Чи радий я, що цим займаюсь? Я б не сказав, я просто вважаю, що мушу. Війна це огидно, це найстрашніше.

Я, мабуть, скажу не дуже популярну річ, але ця війна – дійсно прикрі втрати з обох боків...

"Вже з перших місяців війни було зрозуміло, що є народ і армія, а є держава..."

Мені траплялось багато спілкуватись людьми і з протилежного боку фронту і з полоненими. Як би ми підсвідомо не хотіли демонізувати ворога, з того боку дійсно є й багато нормальних людей. Вони на стільки задурені російською пропагандою, що впевнено йдуть захищати від смерті "нещасних жінок і дітей". Є й такі що без грошей їдуть в Україну лишаючи вдома свої сім’ї, дітей і вмирають тут, часто навіть не зрозумівши, що помилялись.

І деякі з них на стільки ж щирі, як і наші добровольці.

Прикро, що такі люди гинуть з обох боків через волю одного диктатора.

Combat.ua у цифрах

Команда: 6 чоловіків

Загальна сума, на яку надано допомогу бійцям: 7 млн грн

Карткові рахунки: 4149-6258-0383-4330 Павел Кащук