Про життя як вітражі, бо "так воно в життю є…"

Рецензія на роман Міли Іванцової "Вітражі".

Ця книжка лише нещодавно побачила світ, але її прочитала, на мою думку, вже чимала кількість читачів. Це кажу з того, що багато чула відгуків знайомих, колег, студентів, що починалися словами "Вона має рацію, бо наше життя - це ТАКІ вітражі!". А я пропоную на це політати на літаку і подивитися вниз: отам вітражі!

Народжується людина на одній частині земної півкулі, а млинок подій і вітер змін переносить її на іншу, живе і творить людина на одному клаптику планети, а про її творчість і життя знають далеко за межами того клаптика... І як так відбувається з нами? Чи існує хоч якась логіка у ході подій, і чому яскраві кольори клаптиків ковдри головної героїні так чітко натякають на яскравість життя - попри всілякі депресії, які переживає головна героїня і які переживаємо ми - думки снують, як павутиння павучка, що раз по раз з'являється у творі і також обнадіює, бо він з'являється не так до клопотів, як до кохання...

А коли так думаєш - то хочеться читати далі. Мені здалося, що давно я не читала книжок так миттєво, як цю, хоч читаю досить багато. І плелися думки, і, як не дивно, знаходилися відповіді на давно порушені для себе питання... Моя мама після прочитання "Вітражів" сказала: "Так воно є! І так в життю є!". Я не виправляла її і не сперечалася, а потім ще довго цитувала про себе це недосконале з точки зору синтаксису речення, але точне за визначенням, бо найбільше їй довіряю. А тому довіряю і письменниці.

[L]Роман написано в облюбованому класиками стилі реалізму, найбільш виграшному, щоб якнайповніше відобразити сучасність і дещо узагальнити, пояснити читачам, показати прості виходи зі складних ситуацій, які, за бажання, можна знайти. Поліна - перекладачка з французької, переживає душевну кризу, як це може трапитися з будь-якою людиною, незалежно від фаху чи місця проживання. І такими маленькими видаються їй проблеми інших на тлі своїх, що втрачає навіть цікавість до їжі, а що вже говорити про роботу - замовлення на переклад роману Франсуази Саган - відомої французької письменниці, незвичайної жінки за творчістю, за стилем життя, за характером...

І лише листи "далекому другу" льотчику десь глибоко в душі запалюють у ній надію, знову загашують, а читачі тримають думку напруженою - що там , зрештою, далі? Чому вона така безпорадна? А далі - цілий калейдоскоп! Про бабусю Ніколь, яка, потрапивши до Радянського Союзу з Франції після війни, виховала онуку-сироту, про Стефку - дівчину-вогонь, абсолютну протилежність Поліни, протилежний полюс, і про їхню дивну дружбу, дивну, але настільки міцну, віддану й ніжну, що їх стосунки зовсім не дивують, тримаючи читача в стані загадковості, здивованості, несподіваності, але й цікавості...

Ламається комп'ютер, ламаються думки, ламається ця одна - найсвітліша - лінія в житті Поліни, яка ще тримає її - ще один її знайомий (знову ще один?) Богдан - читає це приватне листування - сокровенні зізнання... Але що не трапляється у нашому житті - все на краще... Так і в романі: коли вже все видається безнадійним, коли рушаться ілюзії, коли найближча подруга краде навіть твою власну історію, десь майже нізвідки з'являється проста людська радість. І не важливо, що іде колючий сніг - впустивши його в душу, ми цим самим впускаємо і весну.

Прочитайте роман - ви побачите, як народжується кохання - серед снігу та безнадії. І як воно змінює все - і клаптики на ковдрі стають настільки яскравими, що куди тій зимі братися! І ти дивишся на світ іншими очима, розумієш інших, переймаєшся їхніми долями...

Історія Франсуази Саган просто полонить Поліну. В неї є сили на розуміння. І до чого справді все на землі взаємопов'язано - навіть життя цих двох жінок, народжених далеко одна від одної у різний час...

Цікавий літературний прийом - "книжка в книжці". Завжди відносила такі прийоми до прийомів "вищого пілотажу" в літературі. Письменниці цей прийом вдався бездоганно! "Моя бабуся спала з Саган" - це те, що робить роман різноплановим у першу чергу. А ще - різні історичні пласти, історичні події, міжнародні зв'язки та значний часовий проміжок наближають роман до визнаних епічних творів. Це і події Другої світової війни, і окупація Франції, окупація Києва, табори ГУЛАГу.

Мова роману - барвиста, легка, народна. Авторка не прагнула епатувати читача лайливою чи загалом нецензурною лексикою, як це інколи трапляється - вона написала просто, здається, з першого подиху, хоч насправді, за її зізнанням, робота над романом тривала півтора року. Народна мудрість, народні звичаї, навіть цитати іноземною з перекладом сприяють легкому прочитанню і сприйняттю... Велика кількість сюжетних ліній має своє логічне завершення, не виступає з загальної канви тексту, доповнює та збагачує головну лінію, а головне - постійно тримає читача у напрузі, не дає відірватися, та й просто хочеться знати, що там далі покаже героїні життя, "зібране з неправильних різнокольорових шматочків скла, котрі врешті-решт утворюють єдину картину".

Ну і, звичайно, загальнолюдські цінності, нагадані нам у романі, роблять твір особливо бажаним у читацькому світі. Концепція людини, вибудована з тонким психологічним чуттям, дозволяє кожному розгледіти в романі щось своє, а відтак, оцінити його за найвищою шкалою. Нехай читацькою - але з надією на те, що фахівці також скажуть своє слово. Особисто я не особливо чекатиму на думку фахівців. Я чекаю на новий роман письменниці. Хотіла запитати, про що буде новий роман. Але слухала, як стурбовано вона говорила про своє нинішнє творіння: "Сподіваюся, моє дитя піде в люди..." Не хотілося говорити, що воно вже давно пішло в люди, нехай вона це відчує. І пише нові твори - ми їй віримо.