Олександр Ірванець: Мур досі розділяє Україну

Олександр Ірванець додаткового представлення не потребує. Письменник, поет, драматург і перекладач, чиї твори, в свою чергу, переклали англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською та хорватською мовами.

У 1985 році разом із Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком стояв у витоків літературної групи "Бу-Ба-Бу", в 2000-х часто з'являється в ефірі телебачення зі своєю поетичною реакцією на події в країні.

- Які почуття викликає цей том, що містить понад 700 сторінок і в який, певно, вкладено багато років?

- Саме так. І досить кругла цифра, фактично 30 років. Книжка вийшла на початку цього року - якраз до мого 50-річчя в січні. Вперше я побачив її на день свого народження, на 50-річчя. А перший вірш, який тут є, датований 80-м роком, - це навіть 31 рік значить.

Тут зібрана не вся моя творчість, бо сюди не увійшли п’єси, наприклад. І не увійшли деякі з моїх оповідань. А тим часом, основний масив прози – це два мої романи, малі форми – повість "Очамимря", оповідання, і також сюди увійшли вірші.

Справа в тому, що вірші я пишу все життя, але написав їх дуже небагато. Власне, є така збірочка, вона називається "Мій хрест", вона тут теж є вміщена. Ну, а поза тим, як видавництво "Фоліо" вимагає, щоб там був бонус – те, чого немає у вже опублікованих книжках, - тут є моя поема про Білорусь, яка так і називається - "Білорусь".

І ще є документальне оповідання про те, як я грав в казино у Вісбадені. Називається англійською фразою "Play the game". Ну, в сумі, звичайно, приємно взяти ось такий підсумок своєї праці за 30 років. І то ще не всієї. Ще на якусь половину такої книжечки я теж написав.

- Чому "Сатирикон"?

-Знову ж таки, це була вимога видавництва. Як ви знаєте, там вже вийшли схожі томи інших письменників із назвами "Капітал", "Камасутра". І, відповідно, був такий Гай Петроній Арбітр, античний автор, який написав роман "Сатирикон".

Роман "Сатирикон" зовсім не має стосунку до цієї книги, тому що він розповідає про різні пригоди різних авантюристів. Свого часу Фелліні екранізував цей твір. Але, оскільки сатира мені близька як жанр, і на дворі 21 сторіччя і я порахував, якщо не збився, що якраз до цієї збірки в мене вийшло 20 книжок.

Попередня книжка вийшла у Хорватії - мої п’єси переклали хорватською. Я навмисно, їдучи у Хорватію, в голові порахував – було 20. Відповідно, це 21-а книга, і тепер мені легко рахувати, бо зараз у мене вийшла моя публіцистика, тож вже 22-а. 23-ою буде книжка п’єс, яку я зараз готую.

- Більшість українських письменників люблять копатися у стосунках між конкретними людьми, між індивідами. Ваші твори більше нагадують якісь дослідження цілого соціуму, стосунки між групами людей, і часто зображують їх в не найкращому світлі. Це відображення дійсності чи як?

- Ви мені лестите, якщо я аж так широко дивлюся і так глибоко копаю. В принципі, я ж теж пишу про особистість, про індивідуальність, але, мабуть, я намагаюся вичленити якусь таку дуже характерну особистість для певної соціальної групи. Я не знаю, мені важко це пояснити.

Мені цікаво писати саме так, як я пишу. І відповідно, знову ж таки, сатира – це мій жанр. Я сам по собі чоловік, можна сказати, трішки єхидний, уїдливий. Ну, друзі кажуть, що дотепний. Свого часу в поезії я був дуже ліричним, дуже ніжним поетом, але це було давно. Все-таки понад 30 років в літературі.

- Давайте візьмемо конкретний роман, - чомусь ви його самі називаєте "нібито роман", - "Рівне/Ровно". Утопія, чи антиутопія, про те, як одне українське місто, поділене муром надвоє. Очевидно, ця метафора стосується цілої України… Чи цей мур, який ви бачили в 90-х роках, коли ви писали цей роман, і досі розділяє всю країну?

- Це таке настільки риторичне запитання, Романе! А ви самі не бачите, як він розділяє нас? Ви самі не бачите, за які цінності виступає і голосує, скажімо, Луганськ, а за які Львів?

Ну, звичайно, цей мур є, і я боюся, що він за ось ті останні півтора-два роки зміцнів, укріпився. Я особисто не бачу поки що підстав для того, щоб його хтось намагався зруйнувати.

На жаль, і за попередньої влади. Я тут не хочу хвалити Ющенка і лаяти Януковича. Тобто, я хочу це робити, але Ющенко хвалити не збираюся. Як попередня влада нічого не зробила, щоб цей мур зруйнувати, так і теперішня абсолютно не намагається цього робити, і тому ви самі прекрасно бачите…

Якщо по один бік в Запоріжжі ставлять пам’ятник Сталіну, а пам’ятник Бандері стоїть у Львові, то, безперечно, мур є.

- Але ж герой роману зі східної частини цього міста все-таки дуже хотів потрапити до західної частини…

[L]- З західної до східної. Він живе в західній, а їде на один день до східної. А потім він повертається з завданням об’єднати ці дві частини. І відповідно, я думаю, що об’єднання колись відбудеться. Не знаю, чи я доживу.

Можливо, ви - молодше покоління - доживете. Українська політична нація потрошку, дуже повільно відтворюється. Не так швидко, як би хотілося. І ви знаєте, останніми роками я думаю про те, що оті згадані в Біблії 40 років, які Мойсей водив народ Ізраїлю пустелею, це не метафора, це справді 40 років.

Мусить пройти 40 років і померти покоління, яке пам’ятало рабство. Ми пройшли половину дистанції, тобто, ось ми у серпні відсвяткували 20. Ну, мене це не дуже тішить, тому що через 20 років я вже буду мало на що придатний, але от ви, Романе, через 20 років, можливо, побачите, як цей мур валиться.

- На початку 90-х ваші праці були, як Ви самі сказали, більш ліричними й романтичними, той самий вірш "Українська мова кльова, фірмова…" віє позитивом, тепер більше критики, сатири. Це нормально, так мусить бути?

- Це нормально. Людина як вино, вона з віком робиться кислішою, ядучішою, і крім того, я зараз маю знову ж таки маленьку оту свою рубричку на програмі "Альберт Ейнштейн" на каналі ТВі, де в міру своїх скромних сил намагаюся знову ж таки сказати, щось, можливо, не так уїдливого, як підбадьорливого тим людям, які хочуть мене почути.

Знову ж таки, я не переоцінюю, я не думаю, що моїх читачів є сотні чи навіть десятки тисяч, але, навіть якщо їх є хоча б тисяча у нашій державі, я вже буду працювати. Знову ж таки "contra spem spero", без надії сподіваючись.

- До речі, ви зараз, працюючи на ТВі, на відміну від тоталітарного суспільства, в якому жили раніше, маєте змогу вільно говорити…

- Поки що!

- А чи бачите Ви запит і бажання в людей слухати це?

- Уявіть собі - так! Мене це дивує, тому що, наприклад, я живу в Ірпіні, де ТВі не транслюють. І так само в Рівному у моєї мами ТВі не приймається. Мама ходить до сусідки за кілька будинків дивитися. Але я їжджу в транспорті, де мене останніми місяцями почали знову впізнавати, як було в час моєї роботи на 5 каналі.

Тобто, люди дивляться цю програму, і це мене страшенно тішить. Вона виходить у вівторок - ось минулого вівторка наші грають у футбол, - а в цей самий час по ТВі іде наша програма "Альберт Ейнштейн", і мені на телефон приходять смс типу "Гарний матеріал!", "Дякуємо, чудовий вірш!". Тобто, хтось-таки дивиться і хтось присилає мені ці повідомлення. Ну, мене це тішить, хоча в ідеалі хотілося би більшої уваги.

- Чи не затисне цей том - майже 800 сторінок - бажання написати ще один такий?

- Ні, я думаю, що з того, що мені там Господь відвів ще десь на таку книжку я, можливо, і напрацюю. Загалом, як ти сказав, дійсно, я люблю давати ось такі підзаголовки…

Мій "Рівне/Ровно" називається "нібито роман", "Хвороба Лібенкрафта" називається "понурий роман", і наступний роман, над яким я зараз працюю, він теж має не дуже оптимістичний підзаголовок, він називається "роман без надії". Але це його підзаголовок, а більше я про нього поки що нічого не скажу.