Карпа: хочу написати продовження та екранізувати "Піцу "Гімалаї"

Ірена Карпа - українська співачка, письменниця, модель, а ще - мати двох дітей і господиня собаки. ЇЇ книга "Піца "Гімалаї" опинилися у довгому списку "Книги року ВВС - 2011".

Книжка розповідає про пригоди дівчини з екзотичним іменем Радеша (вона ж Редька), яка отримує загадкові знаки і вирушає у подорож Китаєм разом із знайомим їй з дитинства хлопцем Дордже. Втім, виявляється, що Редька далеко не все знає про свого знайомого.

Східні мотиви, втома від мегаполісу (Києва), далека подорож, герої, яким удвох доводиться долати перепони - все це відображає популярні серед сучасною молоді тренди і все це є у книжці Ірени Карпи "Піца "Гімалаї".

- Тож найперше, про що ВВС Україна запитала письменницю - яким вона сама бачить свого читача? Які в нього літературні смаки та зовнішній вигляд?

- О, я щось згадала, що хтось на цю книжку рецензію казав, що вона для широкого читацького кола. ... Насправді у мене, дійсно, широка аудиторія в тому сенсі, що нема якихось обмежень за віком, соціальним статусом, місцем проживання тощо.

Я намагаюся писати для людей, які відкриті для світу, для життя, і це люди, які мають певний якийсь запас внутрішньої свободи. Я завжди казала, що це для людей, в яких є вогонь, і я бачу, і принципі, по людях, які підходять за тими ж автографами…

Звичайно ж, переважають дівчата-студентки, бо вони, відповідно, найбільше читають, згідно статистики, але дуже багато всяких класних приходить дідусів, бабусь, мам з доньками, приходять бабусі з онуками, і це дуже приємно. Особливо, коли якісь такі російськомовні люди, які кажуть, що вони переходять на українську після цих книжок.

- А от оце захоплення Сходом, східною культурою.. Вам не здається, що це зараз в Україні просто стало модним? Тобто, їздити в Індію, в Китай, в Непал…

- Ну, нарешті це стає модним! ... Коли там перші враження від Бангкока, я пам’ятаю… Після цього ти вже 150 разів побував там, і в Непалі 5 разів, і вже, дійсно, там ці місця, які були раніше неторкнуті туристом, вони зараз дуже комерціалізуються, тобто, є свої мінуси, але я рада, що українці почали їздити більше.

Навіть ті, які не дуже добре володіють англійською мовою, вони все-таки достатньо вільні, вони можуть комунікувати, пізнавати світ, і не тільки їздити "all inclusive", власне, мати якісь дикі подорожі.

- Як ви думаєте, це якийсь потяг за духовністю, якої тут бракує, чи це тому, що всі вже на роботі були в Індії чи в Непалі, і якось несолідно і мені не поїхати?

- Можливо, так. Але я не думаю, що це якийсь пошук духовності. Це дуже смішно, коли кажуть: ось тут я буддистом не можу бути, поїду я в Тибет. Найкраща медитація – це лицем до стінки. Я, мабуть, говорю вже словами одного з моїх героїв зараз.

Але в моєму випадку я просто "гороголік", тобто, мені дуже потрібна висота, потрібна якась така самотність, чисте повітря, відсутність натовпу людей, відсутність загазованості, просто тиша, і де це відбувається – чи в Гімалаях, чи в Карпатах, - дуже часто це не має значення. Важливо просто енергетично, це твої гори чи це не твої гори.

[L]І у випадку інших людей, я не знаю… Здебільшого всі якось кудись покупатися, позагорати. Більшість все одно буде їхати за такими речами. Для когось це стає дуже модним - займатися йогою, вони до кінця не розуміють, на що вони це роблять, а потім якісь ці тітоньки на заняттях йогою розказують: ой, я була в Непалі, але там якось все так не духовно, там собачки какають, і прямо в храм їх пускають, тих собачок… Ну, відповідно, кожна людина якось шукає собі за потребами.

- А чому ви своїх героїв відправили в Гімалаї, а не в Карпати, наприклад? Там же теж гори…

- Мені здається, про Карпати вже дуже багато писали і краще, ніж я могла би написати. І чому саме вийшло так? Невипадково.

Я впродовж кількох років збирала нотатки до цієї книги, і не тільки в Гімалаях, в різних країнах від Лаосу до Папуа-Нової Гвінеї. Воно все туди увійшло, але куди ще запхати можна… Ну, Гімалаї просто, дійсно, улюблене місце на землі. Найвище гори, які є, там, дійсно, щось відбувається, там в тебе немає проблем з тим, щоб знайти сенс життя. Просто варто посидіти там десь на схилі, почекати поки пройде туман, і ти побачиш там ці вершини льодовиків.

Я думаю, що коли я буду помирати, я буду саме такі моменти свого життя згадувати наприкінці. І якось гори це взагалі символіка трансформації, символіка якогось досягнення, перетину вершин самого себе, в кожного у нас є свої гори. Для когось це може бути поїздка в трамваї звичайна.

- А головна героїня – це завжди Ірена Карпа чи це збірний образ?

- В даному випадку це не Ірена Карпа. Тобто, я зображала такого збірного персонажа, тобто, молоду людину, яка після університету не зовсім розуміє, що їй робити, і таке було і зі мною, тобто, це якраз не зовсім пересічна людина. Вона не починає працювати з 3-го курсу в офісі, щоби стати з офіс-менеджера середнім менеджером, а потім, може, і заступником директора.

Це просто людина, яка відчуває, що життя є щось більше, ніж певна ієрархія, якісь там бонуси, кар’єрні просування і взагалі життя за схемою. Тобто, я таких людей знаю достатньо, і це якесь таке все-таки зображене нове покоління українців, яке, скажімо так, володіє англійською мовою, але не біжіть з приводу цього працювати секретарем-референтом на фірму.

Вони щось читали, але вони не дуже намагаються себе виразити в якихось там блогах. Тобто, це таке нормальне покоління, яке абсолютно вже не відрізниш – українця від німця чи шведа, коли зустрінеш десь за кордоном.

І я дуже рада, що такі зараз з’являються люди. І я таких от бачу, наприклад, по тих людях, які приходять на наші концерти гурту QARPA. Ми виступали в Полтаві, а враження таке, що ти, дійсно, десь в Берліні. Настільки от зникає цей наліт "совка" і "пост-совка" з людей. Вони якось по-іншому одягаються. От ви запитували також, як виглядає ця публіка - класно виглядає.

- У вас у книжці такий трошки скептично-критичний, навіть дуже інколи критичний погляд на Київ, але все одно тут живете. Як це поєднується...?

- Я, дійсно, тут вже багато років живу, і мені дуже не подобається те, що відбувається з Києвом. Динаміка дуже негативна насправді, всі ці забудови, вирубки парків, якесь таке ментальне жлобство просто, на жаль, більшає і більшає.

Тобто, кияни, які вони були по своїй суті, вони й є, але скаржаться мені друзі-кияни, що ти вже не можеш, ти виходиш погуляти з собакою, на тебе нападає якийсь дядька. Ти на своїй території, але йому це не подобається.

Ну, не буду зараз розбиратися в "понаїхали - не понаїхали", я сама ж "понаїхала", власне, з Західної України, але, дійсно, в Київ дуже болісно потрапляти десь з-за кордону. Бо пам’ять зберігає якісь хороші моменти, і він для мене такий, як був, коли я сюди "понаїхала" 13 років тому.

Ти приїжджаєш, дійсно, на якусь таку сіру дійсність наштовхуєшся. Як тут руйнують, наприклад, красиві старі будівлі, будують абсолютно цю подобу Москви жахливу, дихати абсолютно нічим, люди доволі агресивні один до одного.

Хоча кажуть, порівняно зі східними областями, тут ще взагалі всі лапочки ходять європейські, але це дуже важко, тому що це європейська столиця, і хотілося би з гордістю сказати, що я живу в Києві, але так зараз навіть не уявляю, що можна показувати людям, які сюди звідкись приїжджають.

Це як така якась тварина, яку ти дуже сильно любив, але її в тебе вкрали і починають її псувати, ти бачиш, як вона помирає, і фактично ти безсилий щось зробити з цим, тому що закон не на твоєму боці.

Закони тут не працюють для пересічних громадян штибу мене чи вас.

- Що у вашій книжці вашій героїні Редьці додало використання нецензурної лексики? От на вашу думку, яку додану вартість це створило?

- Я не знаю, чи воно якусь їй додану вартість, чи воно щось там у неї забрало. Власне, просто я, як і раніше, відображаю актуальний стан мови на даний момент. Якщо люди так говорять, і не тільки молодь, тобто, там не тільки сленг. Я знаю професорів вже в літах, які в певних випадках… Коли бетонна плита впаде на ногу, ти не будеш кричати: ой, леле-лишеньку…

Людина так говорить, дійсно, коли вона втомлена, коли вона зла, коли вона кудись там довго іде… І ти дуже мало думаєш, що зараз у мене духовний пошук, ти думаєш, дійсно: я хочу їсти, і коли цієї їжі немає, ти, згадуючи про якісь вареники легкодоступні в себе на батьківщині, відповідно можеш вживати якісь такі слова.

Це не самоціль знову ж таки. Може, дійсно, на чиюсь думку, їх забагато, матюків буде в цьому випадку, на чиюсь думку - нормально.

Мені дуже було цікаво почути рецензію сторонньої людини на мої книжки, що якось в певний момент сучасні письменники українські почали вживати лайку, щоб зробити такий бар’єр, відрізнити – це радянська література, така вся дуже чиста, а це – не радянська.

Тому оцей бар’єр дуже важко переступити правильному читачеві. Це така, не знаю, дурна, може, паралель – як священик повинен спокійно сприймати присутність порнографії, тому що якщо він настільки високодуховний, його це не чіпає, йому це не загрожує.

Так само і читач. Якщо він просунутий, нормальний читач, він не буде бігти, закриваючи носика, і кричати: ой, я не знав, що є такі слова. Ну, слова є і є. Щось залишиться, щось відімре. Просто я як чесний автор повинна відображати те, як люди говорять по-справжньому.

Часто буває що, наприклад, письменники, особливо якусь там східну частину України відображаючи, там, зрозуміло, що українською говорить якась меншість, і тому в них така гарна мова, класна, але дещо штучна буває. А тут така якась говірка людей з Західної України.

Причому мені довелося брати Редьку, яка киянка, і я виправдовувала там свої якісь галицизми тим, що в неї двоюрідні сестри десь там у Тернополі жили. Я подумала про те, що це буде не зовсім справжнє, якщо така дівчина з Києва раптом буде казати "холера", "дупа" і ще щось таке.

Карпа: хочу продовження і голлівудський фільм

- На вашу думку, в книжці щасливе завершення?

- Так, абсолютно, я думаю, що хеппі-енд. Вона побачила свого принца. Був би жіночий роман, вони би одружилися. А так … все ще буде добре! Тобто, це такий натяк на сіквел у мене виходить.

Можливо, я допишу другу серію, тому що не все там розкрила так, як хотілося, не все так повністю, особливо стосовно буддистських моментів і буддистських персоналій. Все-таки має бути продовження. І взагалі, бачите, в мене основний хеппі-енд - це, звичайно, що Китай забереться з Тибету.

Я думаю, що мене після цієї книжці вже не пустять ні в який Китай, бо там більше, ніж матюків, якихось таких правдивих звинувачень в бік китайців. Я б вже навіть їх прибрала, мені було дуже смішно – тільки щось в книжці з’являлось щось погане – китайське, китайське було!

Як пересічний гуцул ненавидить москаля, так само мої герої відповідно, якби з цією ілюзією на анексований Тибет, на той жах, який відбувається, - на винищення там культури, на репресії, на все це вони так само ставляться до китайців.

- А продовження хочете з тими самим героями?

- Ну, мабуть, з’явиться ще хтось. Не знаю. Бачите, тут вийшло так, що незрозуміло, одружився принц чи не одружився з цією якоюсь принцесою. Там ці династійні шлюби. Він же все-таки такий європейський…

Не знаю, може, принцеса буде бігати зі сковорідкою за Редькою в наступній серії, але взагалі я цю книжку писала, вигадуючи фільм.

От взагалі ідея прийшла мені, коли ми якраз були в Гімалаях, це був Нижній Мустанг, і якось так я озирнулась на тодішнього свого друга, дуже близького в той момент, і от бум просто в голові – виникла ця сцена: от вони ідуть, просто от пік самотності, коли вона розуміє, що вони ніколи не можуть бути разом і от, власне, і є ця сцена, коли вже вони ідуть, і там їх зустрічають люди з королівства.

Причому, у мене там вертольоти були, все так дуже пафосно.

Моя взагалі мрія життя була, якби я була би вже така бабця, така серйозна в літах, яка здійснила контроль, - так буває, що письменник контролює, як знімається фільм, - і от на цій сцені в мене така скупа бабцинська сльоза ллється до низу…

Це було би взагалі розкішно, якби такий повнометражний, повноцінний, не побоюсь цього слова, голлівудський фільм можна було зняти за цією книгою, ну, і так є натяки на сіквел.

- Ну, а є тільки бажання зняти фільм чи якась діяльність в цьому напрямку теж?

- Ну, у мене поки що немає зайвих пару сотень мільйонів, на жаль, на цей бюджет, але як тільки з’являться, я б цим відразу зайнялась. Мені би дуже хотілося підбирати акторів і десь зіграти якусь таку третьорядну роль, може, на той момент вже бабусі Редьки, а може, якщо станеться швидше, то там якоїсь тітки, яка їм буде рис накладати. Тобто, мені було би не цікаво головну роль зіграти.

Так роблять правильні письменники. Той же, по-моєму, Буковський знімався в своїх фільмах так, Ерленд Лу розповідав, що я є, я актор, я в одному кадрі там за вікном сиджу і п’ю каву.

Якось, бачите, вигадуєтеся все, дуже спонтанно виникає, я дуже щаслива, що мені взагалі довелося працювати над цією книжкою, бо вона писалася справді в горах, справді в дуже диких місцях, де не було ні електрики, нічого, тільки кури заглядали в мій ноутбук і все село збігалося подивитись, що це за така "адская машина"…