Андрій Кокотюха: Мої герої – "махновці"

Андрій Кокотюха – старожил конкурсу "Книга року ВВС". Вже третя його книжка стає номінантом на літературну премію.

"Пророчиця" – детектив про українських міліціонерів, які потрапляють у неймовірні, іноді містичні ситуації. Андрій Кокотюха був впевнений, що пише "чоловічу" прозу, але виявилося, що це не зовсім так.

– Як виявилося, ця книга була, в першу чергу, призначена персонально для одного читача – для Оксани Стефанівни Забужко. Тому що вона, прочитавши її у рукописі, 20 хвилин розповідала, що це перший чоловічий роман детективного жанру, який вона прочитала, і що їй сподобалося, бо він – український.

Спочатку ця книга називалася "Пророчиця смерті" і була кіносценарієм. Але потім я в останній момент вирішив прибрати з назви слово "смерть", тому що українці ірраціональні і забобонні, і бояться слів. Якщо десь читаємо слово "смерть", ми від цієї книги сахаємося. Хоча боятися треба не слів, боятися треба справ.

Дуже важко розповідати коротко, про що цей детективний роман. Ця книга закриває серію, що вийшла у видавництві "Країна мрій". Усі три її книги брали участь у премії "Книга року ВВС". Це комедія "Язиката Хвеська", це драма "Чужі скелети", і це, власне, кримінальний роман, можливо, неонуар, такий "чорний" роман "Пророчиця".

Події відбуваються у Сумській області, у Конотопі. Відповідно, асоціація одразу виникає – "Конотопська відьма". Я виношу сюжети своїх історій за межі Києва, тому що поза столицею зовсім інше життя, про яке кияни забули, і воно тече своєю чергою, і саме там люди більш забобонні і досить консервативні.

І от в цьому замкненому середовищі, мікрокосмосі, в "тихому болоті" водяться найстрашніші чорти. Книга про чергових "чортів".

Як мені здається, я знайшов формулу саме українського детективного, кримінального роману. У ньому повинна бути містична складова.

– Конотоп не образився за те, що ви показали, як там багато злочинців і злочинів?

– Я в Конотопі ніколи не був. Так само, як я не був ніколи в Жашкові, який описаний в попередній книжці "Чужі скелети".

Я дивлюся на карту певного міста в Інтернеті, я читаю місцеву пресу, вивчаю, що там відбувається. По-хорошому, то треба було б поїхати туди. Але я собі подумав: Жюль Верн "об’їздив" весь світ, не виходячи з кабінету.

Знаєте, не тільки у Конотопі є менти-сволоти і непрофесійні. А за бажання будь-якого працівника української міліції сьогодні є за що посадити. Або навісити на нього всіх "собак", як на головного героя моєї книги. Він відсидів, власне кажучи, за чуже. Але відсидів за попередньою домовленістю зі своїм начальством: або ти відсиджуєш мінімально і береш на себе всі гріхи, або ідеш по максимуму і з "вовчим білетом" виходиш.

Сам по собі герой – зараз вживу таке російське слово, бо я більш точного українського аналога не знайду, – "скверный человек". Але що стосується професійних якостей, то він може дати фори багатьом. Але оці свої позитивні якості він виявляє тільки за однієї умови: коли він вільний, незалежний, перебуває в екстремальних умовах і він проти всіх. І проти нього всі.

Саме оця от ситуація екстремальна і змушує його включати свою логіку і протистояти не лише своїм корумпованим колегам із сумської міліції.

– Ви кажете про те, що ви нікуди не виїжджаєте, пишучи свої твори, але таке глибоке знання міліцейської системи – це звідки?

– Нагадаю, що я журналіст. І як журналіст я свого часу працював у кількох телевізійних проектах, виїжджав на місця подій, я знайомився з кухнею оперативно-розшукової діяльності.

Але я вам чесно скажу: мені було дуже важко, тому що я людина не з їхньої системи. З іншого боку, саме людині, яка не тієї системи, легше її зрозуміти. Ця система гнила з середини, і я як людина – вибачте за пафос – демократичних поглядів, я можу це зрозуміти, але не зможу це для себе прийняти.

Знаєте, і будь-яка спостережлива людина дуже легко цю систему прорахує і зрозуміє.

Тому не обов’язково бути працівником цієї системи. Навпаки, від цього треба максимально відсторонятися.

– Чому українські письменники пишуть так мало детективів? Це тяжкий жанр?

– Українські письменники пишуть мало детективів, тому що це жанр, побудований на логіці і раціональному способі мислення.

Українці загалом з логікою не дружать. Вони дружать з емоціями, вони дружать з чимось ірраціональним.

Отже, і переважна більшість українських письменників не дружить із логікою. Вони живуть емоціями. Давайте згадаємо, що більшість українських чоловіків-письменників – це вчорашні поети. А який поет у нас логічно і раціонально мислить? Такого немає. Це все одно, що художник.

По-друге, щоб писати таку літературу, треба багато читати. Українські письменники-колеги не читають навіть один одного. Багато хто, кого я знаю, вихваляється тим, що практично нічого не читає. От вони такі самодостатні, що їм вистачає їхнього внутрішнього світу.

Розумієте, те, що пишу я і кілька колег, – це називається "розповідати історію". Із зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією і розв’язкою. Українські письменники в переважній більшості ще не навчилися розказувати історії. Їм хочеться швидше виговоритися. Вони дорвалися до слова, дорвалися до видавця. Вони хочуть свій багатий внутрішній світ розкрити відразу.

Але ж внутрішній світ окремо взятої невідомої людини мало цікавить широкого читача!

Мені цікаво розповісти якусь історію, герої якої опиняються в екстремальній ситуації. Мій герой в якийсь момент навіть опиняється на межі закону або просто поза законом, але що таке закон? В Україні за 20 років не сформувалося розуміння того, що таке "добре", що таке "погано", що таке "закон", а що таке його "порушувати".

Можна сказати, що і цей мій герой, і інші герої в тій чи іншій мірі – "махновці" за способом мислення. Вони індивідуалісти і піднімаються, щоб щось зробити, але тільки тоді, коли їх особисто щось зачепить.

Заради святого блага, заради торжества святої справедливості у нас ніхто не піде шукати правди.

Фото з Facebook Андрія Кокотюхи

Реклама:

Головне сьогодні