Дзвінка Матіяш: "Історії про троянди, дощ і сіль" - це шматочки життя

Дзвінка Матіяш, українська письменниця та перекладач, у вільний час займається йогою, пече хліб та вирощує цвітну капусту.

Її книга "Історії про троянди, дощ і сіль" увійшла до довгого списку номінантів щорічної премії "Книга року ВВС-2012". За словами письменниці, книга складається не просто з оповідань, а зі шматочків чийогось життя.

- Розкажіть трьома реченнями, про що Ваша книга?

- Вона про дощ, про троянди і про сіль, тобто це навіть виходить трьома словами.

Ті історії, які пов'язані з Мартою і паном Карлом - вони про мистецтво, і про те, що мистецтво робить у нашому житті. Яким чином воно нас змінює і може ставати дуже сильною опорою, до якої завжди можна повертатись.

Ті історії, які про дощ, присвячені якійсь конкретній людині. Коли я писала цю частину, я дуже багато думала про дружбу, як про щось таке, що у кожного у житті добре, якщо є.

І я думаю, всі знають, як плече друга може допомогти і підтримати.

Коли я писала частину про троянди, я думала про жінок. Про красу і мудрість, яка є в жінках. Але там не всі герої жінки, там є такі дуже чоловічі тексти, але в чоловіках теж є щось жіноче.

Про сіль коли писала, нічого не думала, але постфактум зрозуміла, що сіль – це щось таке основне, що в кожній людині є, що треба берегти, і якщо ця сіль втрачається з якихось причин, ми страждаємо, нам боляче, погано, ми плачемо.

- Троянди – жіночність, сіль – щось найголовніше, а що ж все-таки символізує дощ?

- Це буде дуже просто. Я їхала в метро травневого дощового дня, і десь між станцією Лівобережна і Гідропарк я цей запах дощу почула. От знаєте, двері відкриваються, і війнуло чимось таким сильним, весняним і хорошим. І я подумала, добре б написати книжку. Навіть не книжку, а 15 історій про дощ. Чому 15, не можу пояснити досі.

- Ідея об'єднати усі 45 історій у книгу у вас з'явилась вже після написання, чи довелось дописувати деякі, щоб було рівно по 15?

- Були написані 15 про дощ, ніяких дальших ідей не мала. Думала, це ж опублікувати можна тільки в журналі, окремою книжкою - ні.

Потім про троянди з'явилась така ж сама бліц-фраза сама собою. І вже пишучи цю, я подумала, що логічно буде, якщо буде третя частина – 15 якихось історій, про що я не знала. І не пам'ятаю, яким чином з'явився мотив солі.

Ну, а три частини - це ж логічно, так? Не дві, не чотири, а саме три – це добре для структури композиції. Вона ні не затовста, ні не затонка.

- Як би Ви самі визначили її жанр?

- Оповідання, мабуть. Хоча історія, це наче трошки інше, ніж оповідання. Я їх називаю історіями, тому що для мене було важливо показати, що це шматок життя чийсь, оці текстики. Не просто розповідь, як оповідання, а шматки життя.

- Саме тому вони переплітаються між собою?

- В житті все переплітається, дуже мене інтригує оте, як в житті справді все переплітається. Зустрічаєш якусь людину, а виявляється, що у вас багато якихось спільних знайомих, якісь є спільні фільми, книжки, зачіпки, зачіпки, зачіпки. І оце полотно дуже цікаве. Може мені щось подібне хочеться у книжках робити. Правда, я не знаю, наскільки в цій це вийшло, може в наступних.

- Опишіть, як Ви уявляєте свого читача: звички, інтереси, вподобання?

- А я його не уявляю, я його дуже часто конкретно бачу, і знаю про його звички. Це якісь дуже різнорідні люди, серед них дуже багато студентів, студенток. Саме студенток. Виявляється, що це і діти. Якимось чином у цій книжці, яку я вважаю все-таки дорослою, деякі історії діти сприймають як казки. Що мені з одного боку якось дивно, а з іншого, я думаю, може, вони знають більше.

Ну і взагалі, це дуже різні люди, начебто зовсім не схожі між собою, але щось же їх мабуть об'єднує. І напевно, те, що їх об'єднує – от воно і сіль.

- Яку останню книжку Ви прочитали?

- Остання – книжка Людмили Уліцької – "Зелений шатер". Це її останній роман. Про дисидентів.

- Ви сказали, що історії про дощ ви присвятили вашим друзям. Чи означає це, що герої цих історій - ваші друзі?

- Це означає і те, що я думала про цю людину, якимось чином знаючи, що їй близько. Або я могла припустити, що цій людині це якимось чином важливе. Або щось з рис характеру цієї людини або способу життя якимось чином проявляється у персонажа. Але може бути так, що це і не впізнавано так одразу.

- Як ваші друзі відреагували на своє ім'я над тією чи іншою історією? Чи всі знали?

- Дехто й досі не знає. Василь Герасим'юк сказав, що не розуміє, чому я присвятила йому саме це оповідання. Що це дуже дивно. Чоловіки більш-менш скупо реагують. А жінки всі реагують позитивно. А їхні мами тут же починають плакати.

- Чи є персонаж, з ким Ви асоціюєте себе?

- Мені би, мабуть, хотілось трошки себе асоціювати з дівчинкою Мартою. Хоча моє дитинство все-таки було не таке як її, у мене не було такого вчителя, до якого можна прибігти в будь-яку пору дня і ночі і задати важливі питання. Передбачається, що якісь є речі, пов'язані з підлітковими темами, які з батьками не обговорюються, а не завжди з друзями можна це обговорити.

Класно, коли є доросла людина, яка може про це сказати. Припускаю, що про перше кохання Марта говоритиме саме з паном Карлом, а не з татом й мамою.

- Марти і пана Карла у книзі найбільше. Вони - Ваші улюбленці?

- А вони стали моїми улюбленцями по ходу, спершу я не знала, що це вони, мої герої. Вони є в кожній частині, ними зшиті всі три частини докупи.

Фото на титулі - з сайту Avtura.com.ua