Руслан Горовий: Можливо, книжка стала діагнозом 90-м

В інтерв’ю BBC Україна журналіст та режисер Руслан Горовий, чия книга "Гагарін і Барселона" увійшла до довгого списку Книги року ВВС-2013, розповів, чому в його книзі немає еротики та матюків, проте достатньо алкоголю.

Керівник відомого проекту "Служба розшуку дітей" з легкістю формулює головну ідею своєї книги: "Стався до інших так, як хотів би, аби ставилися до тебе. Й чини так завжди, незважаючи ні на які життєві негаразди".

- Коли ви писали історії, які увійшли до книги, то намагалися їх прив’язати до цієї ідеї?

- Я ніколи не пишу спеціально. Взагалі намагаюся не писати, у мене девіз: можеш не писати – не пиши. Але в якийсь момент життя емоції переповнюють голову, тому маю викласти думки та емоції на папері, щоб мене відпустило. Інакше я не можу працювати.

Тому, мабуть, у мене й виходять невеликі оповідання. Можливо, я не вмію працювати так, як звикли письменники, як вони працюють над текстами. Для мене головне - викласти емоції на папір.

- Кожна історія в книзі окреслює якийсь аспект життя України на зламі 80-90-х років. Це діагноз цьому періоду?

- Знаєте, все те, що там описано, нікуди не зникло. Хіба що трансформувалося та перейшло на інший рівень. Я жив у 90-х і несу все це в собі. Можливо, книжка дійсно вийшла діагнозом 90-м рокам. Думаю, що це буде цікаво читати людям, які живуть після того періоду історії. Як мінімум, через покоління або два точно буде цікаво.

Руслан Горовий. Фото з особистої сторінки Facebook

- Сучасні молоді українські автори люблять заправляти свої книжки лайкою. Чому ці жорстокі часи 90-х років у вас передані майже без її використання?

- Зовсім без лайки не обійшлося, але вона вживана так, як і у житті. Ми ж у розмовах з дітьми чи друзями не педалюємо на матюках. Якщо нецензурне слово замінити ніяк не можна, його вживаю. Якщо ж воно замінюється, то це краще зробити. Мої герої можуть матом накрити, але навіщо?

- Історія "дев’яноста хвиля еміграції" - ваша автобіографічна. Звідки брали сюжети всіх інших?

- Я близько п’яти років прожив у Європі, від чого було дуже багато вражень. Дуже шкода, проте я загубив свій нотатник записів того періоду життя, але дещо я відновив. Тому це не мемуари, бо десь я щось взяв з чужих слів, щось трапилося з моїми друзями, проте все це переживалося реальними людьми.

Ці розповіді точно не взяті з космосу, тому в усіх історіях проходять якісь речі з мого життя і життя знайомих. Вигадати такі речі з чистого аркуша складно.

- В оповіданні про еміграцію ви розповідаєте про неймовірну сцену незаконного переходу циганів польсько-німецьким кордоном. Вона реальна?

- Це саме та річ, яку я пережив сам. Разом з ними тоді таким дивним способом намагався потрапити до Німеччини. Мене ця сцена дуже вразила й досі стоїть перед очима.

- Майже в усіх оповіданнях алкоголь грає ледь не вирішальну роль у долях героїв. Чому так, таке життя було в 90-х?

- Навіть не думав раніше про роль алкоголю у моїх оповіданнях. Якщо розібратися, то період після перебудови й 90-ті роки – це той час, коли люди були загнані в якійсь шпаринки і ніхто не розумів, що відбувається навколо.

Не дивно, що багато людей зверталися до алкоголю, знаю багатьох, які фізично не пережили той період. Я й сам вмію самогонку вигнати, якщо треба, це частина нашої культури. В часи змін алкоголь, на жаль, відіграє значну роль, бо людина має якось відволікатися від болю. В 90-х це було особливо гостро.

- Ви намагалися підігнати свої історії під екранізацію?

- Я режисер. Деякі оповідання, які не ввійшли до книги, були екранізовані. Я зняв фільм за сюжетом "Страшної казки", "Країни У". Не дивно, що дивлюсь на історії з точки зору режисера. Картинку в голові одразу зняти неможливо, а викласти на папері реально. Так у мене і виходить. Тому пишу історії так, як хотів би їх екранізувати.

- Як уявляєте читача, якому буде цікаво читати вашу книжку?

- Сподівався, що є люди, яким цікаво це читати, але не міг їх уявити. Я пишу вже майже десять років, але перед очима так і не маю людей, яким це подобається. Часто друзі кажуть, що подобається.

- Яку останню книжку прочитали?

- "Завиграшки" Валерія Нечипоренка, також давно лежала "З роси, з води і калабані" Ірени Карпи, то я її добив. Читаю одразу кілька книжок. Вони в мене лежать в різних частинах квартири, можу натрапити на одну – і дочитувати.

- Чому вибрали для книги назву історії "Гагарін і Барселона", адже центральним оповіданням все ж таки є емігрантська сага?

- Однозначної відповіді немає. Ми дивилися назви оповідань і шукали таку, яка б привернула увагу читача, зачепити. Чомусь здалося, що така назва буде вигідно вирізняти книгу, бо інші назви історій занадто специфічні.

- Що спонукає вас писати оповідання української мовою?

- Російською просто не вмію писати, хоча виріс в абсолютно російськомовному середовищі. В Конотопі дуже специфічний суржик, з елементами білоруських акцентів. В дитинстві в мене були дві дуже гарні вчительки – одна української мови, інша – російської. Вони весь час перетягували ковдру уваги на себе. Так вийшло, що в побуті я більше розмовляю російською, але писати нею не можу. Не знаю навіть як це сталося.