Сергій Жадан. "Ворошиловград"
Сергій Жадан. "Ворошиловград". Харків, 2010, видавництво "Фоліо". 442 стор.
Сергій Жадан народився в 1974 році на Луганщині. Тоді Луганськ називався "Ворошиловград" - так, як називається остання книга Жадана, яка претендує на звання "Книги року Бі-Бі-Сі 2010". Проте живе й пише він у Харкові, і дехто навіть говорить про "харківську школу" в сучасній українській літературі, на чолі з Жаданом.
Сергій Жадан - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор, серед іншого, поетичних збірників "Цитатник" "Генерал Юда", "Пепсі", "Балади про війну і відбудову", "Марадона".
Серед його прози також - "Біг Мак" (2003), "Депеш Мод" (2004), "Anarchy in the UKr" (2005), "Гімн демократичної молоді". Клацнути Книга вибраних творів Сергія Жадана "Капітал" стала Книгою року Бі-Бі-Сі 2006 (у 2005-2006 роках правила премії дозволяли участь у конкурсі збірок і публіцистики). [L]
Експерт Бі-Бі-Сі, блогер "Української правди" Ірина Славінська представляє роман Сергія Жадана "Ворошиловград".
"Прекрасний роман із усіма можливими чеснотами: сюжет, голос оповідача, вдале місце дії. Мені особисто після прочитання захотілося поїхати в гості до родичів у Харківську область.
Безперечним новаторством Жадана є те, що він примудрився написати той-таки трендовий, але "не такий поморочений" текст про пошуки генетичної пам'яті. Хочеться відзначити плідне використання autofictionality - сплітання повністю особливої та нової художньої реальності з фрагментів об'єктивної дійсності.
 |
| Сергій Жадан |
Ще ніколи Жадан не був таким Жаданом".
Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим'юк - про "Ворошиловград".
"Я не лiтературний критик. Я книжки їм i п'ю. А також вони замiняють менi транквiлiзатори й знеболювальне, а ще - "од голови", як кажуть у мене, в моєму Пирятинi. Тому й говорити про Жадана можу виключно з цих партикулярно позицiй.
"А стояв передi мною, просто бiля мого крiсла, важкий i гарячий, нiби серпневе повiтря, Iкарус. Цей запах нi з чим не сплутаеш, так пахнуть трупи пiсля воскресiння".
Цей Iкарус кривавого кольору, що в якомусь мiсцi роману перехняблено став на всi колеса, як пес, що обтрушується пiсля купання, важко перевiв подих, перемкнув швидкiсть, i поповзом рушив на мене. З автобусного нутра повiяло смертю i нiкотином. Цей перeмазаний гряззю i кров'ю грiб на колесах знайомий менi iз юностi.
Я влiзала в те нутро, забите несвiжими тiлами подорожнiх так щiльно, що нiхто не тримався руками нi за що - всi стоячи лежали одне на одному... Я втягувала туди за собою сумку, напхану картоплею й закатками, я звично ковтала сльози ненавистi до цiєї дороги з дому до Києва, в унiверситет, задля якої пiсля вихiдних у батькiв мусила вставати о 4 i тягти по-темному пiшки оту центнерну сумку з харчами на станцiю, де нiколи не було бiлетiв на цей смердючий Iкарус, i треба було ще й "рiшать" його з водiєм за троячку в кишеню...
Я читаю Жадана й не плачу, а щось таке ... Сьогоднi, коли приїжджаю додому з Києва, який бiльше не ненавиджу, зупиняю авто на пирятинськiй станцiї ( фiгурально це там само, куди вiтрами авантюри втягло у воронку Германа) й подовгу дивлюся на платформу, де вже постирали й зачовгали мої слiди... А потiм повiльно iду мiстом i думаю - про те, що "хочу вiдновити авiацiйнi перевезення в цьому мiстi, де всi виявилися cлабаками й за***нцями i дозволили нагинати себе рiзним м***кам".
Я давно хочу пiдiрвати бомбосховище пiд своєю школою, якою маскували цей об'єкт, i щоби знову напроти мого дому був зоопарк, де тепер хати й городи, а про зоопарк у мiстi i про мавпу, яка тодi в дитинствi була весело показала менi гидкий червоний зад, пам'ятаю тiльки я.
Словом, я читаю Жадана й хотiла би йому сказати, що курка як вiсник cмертi все ще гребеться й кокоче на запилених вулицях тих дiр, з яких нас винесло й розкидало по мiсцях сексесу або кому-як. Бо, як правильно написано на ст.29, всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами. I все ж деякi з нас, скидаючись на танкicтiв, чий танк згорiв, але бажання воювати лишилося, по щастю чи бiдi звалюються назад у своi дiри, i там таки розумiють, що й нинi ми не ми - як не знайдемо свої слiди на зачовганiй платформi cвого минулого й не залишимося там до якогось наступного вiвторка невiдомо наскiльки усiєю своєю потрьопаною душею, до якої дiйшло: любити навчилася оце тут.
Не думаю, що Жадан збирався витиснути з мене усi цi химинi кури, але хороший художник i не мусить вiдповiдати за кожного, хто сякається сльозами в носовичок бiля його картини чи намагається надряпати в її кутку ( чисто для себе): "Вася був тут теж".
Експерт Бі-Бі-Сі Віра Агеєва, професор УКМА, пише про роман Жадана.
"Роман Сергія Жадана "Ворошиловград" - про молоду людину, яку обставини виштовхують з узвичаєного щодення: треба повертатися до рідного міста, бо раптом безслідно зник брат, а на його бізнес претендують якісь невідомі. Це повернення стало для героя Жадана ностальгічною подорожжю в дитинство.
І якраз спогади породжують відчуття зрідненості і з містом, і з людьми, які потребують допомоги й захисту, але й самі готові прийти на допомогу, коли тобі без неї не обійтися. "Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди".
Одна з героїнь вважає, що десь з цього і починається любов. У цій фразі, може, ключ до всього роману, жорстокого, іронічного й сумовито-просвітленого".