Тіні часу

Рецензія на роман Олександра Ірванця "Хвороба Лібенкрафта" (Morbus dormatorius adversus).

Роман понурий, але не для людей, яким зараз 40 і більше років.

Чомусь ця історія нагадує ту модель розвитку соціалізму на теренах колишнього СРСР (особливо наприкінці свого існування). Дуже велика схожість - на карті немає важливішого міста, ніж Москва. І весь Союз тягнувся, їхав до неї. А потім перебудова - це порожні прилавки, напівголодні люди, всюди темрява, грязюка, повний жах для існування нормальної людини та ще й на додаток усе населення розлючене, або розгублене, а в романі це показано більш гостро - вбивають людей, які хворі на хворобу Лібенкрафта, бо влада сказала: "Ату!".

Ігор, головний герой роману, - актор театру, який спостерігає, що коїться навколо, практично не беручи участі у цьому. Сприймає життя, як воно є, тобто без особливого нервування. Наприклад те, що довго не сплачують зарплатню в театрі, що жінка постійно бере гроші в борг, донька напівголодна, не обурюється й на те, що колега "... не порівну розлив", і навіть жорстоке вбивство натовпом хворого хлопця не викликає ніяких емоцій, він просто відвертається...[L]

І тим не менш автор (Олександр Ірванець) через актора, його призму Буття показує жорстокий, буденний, сірий світ з розмаїттям подій. Людина-актор розуміє, навіть мимохіть, усе: добре, погане, незвичайне, натуральне й навіть неіснуюче єство. Ігор бачить світ не взагалі, а в дрібницях, діях, роздумах.. Те, як поверхом нижче сусід п'є чай, то проходячи повз сарай, напівосвітлений лампочкою ... сплетені дві постаті у вигляді золотих веретен та інші видіння.

О.Ірванець пропонує читачеві поглянути на героя та різні ситуації, у яких опиняється герой, але обидві пов'язані з вбивством, насиллям. Тільки між цими подіями пролягають століття.

Перша подія героя - це коли режисер запропонував акторові головну роль у п'єсі "Цар Едіп", а друга - виїзд акторського колективу на бойню собак.

[VR]Автор роману розкриває душу людини, на теренах якої усі віки між собою б'ються Бог та Диявол. [/VR]

Автор роману розкриває душу людини, на теренах якої усі віки між собою б'ються Бог та Диявол. По суті в житті Ігора присутнє насилля, але в п'єсі "Цар Едіп" це насилля показано силою мистецтва (словом, образами, пристрастями, владою), а знищення беззахисних собак, не винних у своєму існуванні, - це безпосередня участь у вбивстві своїми руками. Жахливість ситуації ще й втому, що на собачу бійню послали акторів, людей які мають тонку грань між світами уяви та миттю сьогодення, з великою розвинутою уявою образів та почуттів. Тобто одне діло "вбивати" на сцені, а інше в житті, та ще й тих, хто зовсім беззахисний (бездомні собаки). О.Ірванець показує, що в суспільстві, в якому забивають собак сотнями з несамовитою жорстокістю, повністю відсутні паростки ідеалів Гуманізму: воно котиться у прірву, як ті собаки, яких трактор гортає до ями.

У романі все ведеться до того, що головний герой теж захворів. Побачивши це(саме побачивши красні плями на повіках, бо інших симптомів не існувало, а відчути цю хворобу було не можна) на собі Ігор бореться за життя жорстоко, несамовито, але без тої люті, яка схожа на звірячу - до останніх сил ...

І далі люди, небо, річка, голос звідкілясь:

"Дивись задивляйся вдивляйся в цей світ

Вдивляйся пильно не відриваючись

Дивись и дивуйся,

Дивись - видивляйся дива

....

Бо протягом змигу ока

Довгого нескінченного

завжди відбувається ЩОСЬ":

Відбудеться те, чого людині не дано знати наперед ніколи..

Ірина Редька, с.Заїки, Харківщина, читачка сайту Бі-Бі-Сі Мій Світ