Роман філософа

13
9 листопада 2010

Рецензія на роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів".

секр ет; ч.

(1) (фр., від лат., таємниця) 1. Таємниця. 2. Потайний пристрій у механізмі. 3. Передовий прихований військовий пост.

(2) (лат., виділений) специфічний продукт, що його виділяють залози людини й тварин (напр., жовч, слина, шлунковий сік).

У своєму романі "Музей покинутих секретів" Оксана Забужко подарувала нам ще одне значення слова "секрет": певний простір під землею, прикритий зверху ґрунтом так, щоб ніхто з непосвячених його не помітив.

Цей простір призначений для зберігання різних скарбів: якщо це ямка, викопана двома дівчатками, - це блискучі кольорові камінці та ґудзики, а якщо криївка УПА, то це найдорожчий скарб, який має Україна, - її найкращі люди, які до останнього подиху билися з двома тоталітарними потугами - спочатку з нацистською, а потім із комуністичною, захищаючи свою національну і особисту людську гідність.

Саме події 1943 та 1948 років задають, ніби камертон, ту високу ноту, на якій звучить ця книжка - роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів".

Авторка з притаманною їй майстерністю то підсилює, то приглушує цю ноту, але чути її протягом усього роману. Найгучніше ця нота дзвенить, коли Адріян Ортинський на шляху до П. виходить із лісу і бачить перед собою чорну ріллю зораного поля - символ всієї української землі.

А майстерність авторки дає себе відчути ще багато в чому - щоб навести всі її приклади, потрібно було б переписати весь роман.

Саме завдяки цій вишуканій майстерності герої та антигерої роману сприймаються як живі люди з плоті та крові, що викликають любов і співчуття, ненависть і презирство.

Точність побутових подробиць, деякі з яких я пам'ятаю з тих часів, які авторка не може знати завдяки своєму віку (наприклад, нейлонові блузки з темними плямами від поту під пахвами) переконує у достовірності всіх подій і обставин, відтворених у романі. Досі стоїть перед очима картинка з московського "Пасаясу" початка 60-тих: перед ладою натовп жінок, що б'ються між собою, а над ладою напис величезними літерами "НАШ 4-й!" - мався на увазі розмір предмету бійки - імпортного бюстгалтера.

Одночасно, читаючи роман, майже постійно відчуваєш, що він написаний філософом. Безліч історичних, політичних та просто життєвих спостережень, узагальнень і максим, що вмістить ця книжка, яскраво про це свідчать.

Мова і словник роману змінюються в залежності від місця і часу зображених в ньому подій, причому не тільки пряма мова персонажів, а й авторська мова.

Справжнім шедевром є інтерв'ю, яке телеведуча Дарина Гошевська бере у художниі Владислави Матусевич. Спочатку обох співрозмовниць сприймаєш як таких собі пустопорожніх гламурних дамочок, що турбуються тільки про свій вигляд перед камерою, але потім, поступово, по ходу розмови твоє ставлення змінюється до захвату глибиною і красою цих жінок.

Окремої розмови заслуговують імена, надані авторкою своїм персонажам. Зрозуміло, що вони не випадкові: "Н.У., що втратила Владу" - вам це нічого не нагадує? Прізвищу "Бухалов" і подібним навіть присвячено з півсторінки тексту. А стукач-мистецтвознавець взагалі не має прізвища, бо ім'я таким було - легіон. Заглибитися в цю тему, на жаль, не дозволяє обмежений обсяг рецензії.

[VR]"Мені особисто ця книжка лягла в душу і в мозок, як креслярський інструмент лягає в призначені для нього гнізда в готовальні"[/VR]

Мені особисто ця книжка лягла в душу і в мозок, як креслярський інструмент лягає в призначені для нього гнізда в готовальні.

Через вади зору я змушений читати, підкладаючи під рядок темний аркушик і подсуваючи його при закінченні рядка - так легше знайти початок наступного рядка. Так от, в більшості випадків я вгадував слово, а іноді й вираз, з якого починався наступний рядок. Щось у цьому є, бо з іншими книжками у мене такого не буває.

А роздум Адріяна Ортинського про ієрархію страхів - це влучення просто в десятку. Коли в травні 1969 року мій найближчий друг Владислав Недобора зателефонував мені і спитав, чи згоден я, щоб моє прізвище стояло під листом в ООН на захист заарештованого в Ташкенті генерала Петра Григоренка, я одразу погодився, бо страх втратити друзів і особисту людську гідність виявився більшим, ніж страх перед КГБ. І інші міркування прийшли вже пізніш.

Завершуючи, хочу сказати, що нарешті в українській літературі з'явилася книжка, гідна стояти на одній полиці з такими книжками, як "Война і мир" Л.Толстого, "Життя та доля" В.Гроссмана, трилогія У.Фолкнера, "Слава і хвала" Я.Івашкевича.

Ця Велика Книжка безумовно заслуговує не тільки на найпрестижнішу літературну премію - премію "Книжка року ВВС", - але й на менш престижну, але теж значущу Нобелівську премію по літературі, тим більш, що Нобелівський комітет має майже сторічний борг перед Україною, не встигши свого часу присудити цю премію Лесі Українці - "Жанні д'Арк d'Ukraine" за визначенням Оксани Забужко.

 

Давид Ліфшиць, Харків, читач сайту Бі-Бі-Сі Мій Світ



powered by lun.ua