Відомі імена фіналістів "Книги року Бі-Бі-Сі"
Книжкова премія "Книга року Бі-Бі-Сі 2010" визначила п'ятірку книжок-фіналістів, одна з яких за два тижні стане переможцем і отримає звання "Книга року Бі-Бі-Сі".
Експертне журі, запрошене Бі-Бі-Сі, прочитало 32 книги, подані на конкурс українськими видавництвами. До участі допускалися нові книги прози, написані українською мовою і видані між вереснем 2009 та вереснем 2010 року.
Експертами Бі-Бі-Сі цього року стали професор УКМА Віра Агеєва, депутат Ольга Герасим'юк, телеведучий Андрій Куликов, журналіст "Української правди" Ірина Славінська та адміністратор премії, продюсер Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало.
Фінальна церемонія відбудеться 10 грудня. Пресу просимо зв'язуватися з київським бюро Бі-Бі-Сі.
Автор книги-переможця отримає грошову премію в еквіваленті 1000 фунтів стерлінгів. Її вручить Надзвичайний та Повноважний посол Великої Британії в Україні пан Лі Тернер.
Юрій Винничук. "Груші в тісті".
Експерт Бі-Бі-Сі, професор УКМА Віра Агеєва представляє книгу Юрія Винничука.
[L]"У книжці Юрія Винничука зібрано оповідки, вже почасти відомі з окремих публікацій, але тепер вони складаються у більш-менш цілісний - принаймні хронологічно - сюжет.
Я не схильна аж так вірити в достеменність розказаних житейських історій, проте львівський колорит всіх цих кав'ярняних посиденьок, веселих - не завжди безневинних! - розіграшів, літературних візій і фантазій захоплює сам по собі. Юрій Винничук згадує друзів-поетів (розділ "Чубайрон" таки про Грицька Чубая, не про лорда Байрона).
Попри наскрізну настанову на гру з читачем, ця книжка переконує в тому, що усвідомлення своєї національної й культурної ідентичності дає змогу зберегти себе у найбезнадійніших тарапатах і випробуваннях.
Я підозрюю, що кількість випитого ним алкоголю мемуарист таки трохи перебільшив; але розповідям про культурну і моральну вищість, цілковиту перевагу молодих львівських богемістів-інтелектуалів над владою, з якою вони змушені співіснувати, віриш беззастережно.
Фразу про те, що от звільнила нас славна Червона Армія - "і нема на то ради", приписують Станіславу Людкевичу. "Груші в тісті" - це віртуозно написані оповіді про те, як львівська культурна еліта все ж пробувала давати собі з тим раду".
Сергій Жадан. "Ворошиловград".
Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим'юк - про "Ворошиловград".
"Я не лiтературний критик. Я книжки їм i п'ю. А також вони замiняють менi транквiлiзатори й знеболювальне, а ще - "од голови", як кажуть у мене, в моєму Пирятинi. Тому й говорити про Жадана можу виключно з цих партикулярно позицiй.
Я читаю Жадана й не плачу, а щось таке ... Сьогоднi, коли приїжджаю додому з Києва, який бiльше не ненавиджу, зупиняю авто на пирятинськiй станцiї ( фiгурально це там само, куди вiтрами авантюри втягло у воронку Германа) й подовгу дивлюся на платформу, де вже постирали й зачовгали мої слiди... А потiм повiльно iду мiстом i думаю - про те, що "хочу вiдновити авiацiйнi перевезення в цьому мiстi, де всi виявилися cлабаками й за***нцями i дозволили нагинати себе рiзним м***кам".
Словом, я читаю Жадана й хотiла би йому сказати, що курка як вiсник cмертi все ще гребеться й кокоче на запилених вулицях тих дiр, з яких нас винесло й розкидало по мiсцях сексесу або кому-як. Бо, як у нього правильно написано, всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами. I все ж деякi з нас, скидаючись на танкicтiв, чий танк згорiв, але бажання воювати лишилося, по щастю чи бiдi звалюються назад у свої дiри, i там таки розумiють, що й нинi ми не ми - як не знайдемо свої слiди на зачовганiй платформi cвого минулого й не залишимося там до якогось наступного вiвторка невiдомо наскiльки усiєю своєю потрьопаною душею, до якої дiйшло: любити навчилася оце тут".
Оксана Забужко. "Музей покинутих секретів".
Експерт Бі-Бі-Сі, професор УКМА Віра Агеєва представляє роман "Музей покинутих секретів".
"Новий роман Оксани Забужко вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, й романтичною історією кохання... Усі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів "Музею покинутих секретів", але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про твір.
Коли це й епос, то йому бракує обов'язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача. Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією.
На власному прикладі, на прикладі друзів, котрі вже встигли прочитати роман, я знаю, що сюжет одразу ж, поза нашою волею "підключає" до себе родинні спогади. Наші батьки чи дідусі, котрі в сорокові могли воювати під різними прапорами, щось-таки нам розказували. В наших родинних альбомах заціліли фотографії, з яких можна про щось дізнатися чи здогадатися.
І уривки особистих спогадів складаються в якусь цілість саме в силовому полі "Музею покинутих секретів", якась бабусина розповідь виявляється безпосередньо причетною до великої історії.
А істерична реакція частини українського суспільства на спроби реабілітації УПА - вона, як мені здається, від страху. Підсвідомого страху знайти в сімейній історії щось таке, чого будемо соромитися, чого не хочемо знати. Бажання заплющити очі, відвернутися, забути - позиція безглузда й безвихідна.
Зрозуміти, проаналізувати, чимось гордитися, а за щось уміти простити - тільки так можна здобутися на повноцінну національну історію".
Анатолій Дністровий. "Дрозофіла над томом Канта".
Експерт Бі-Бі-Сі, блогер Української правди Ірина Славінська - про роман "Дрозофіла над томом Канта".
"Такого Дністрового я ще ніколи не читала.
Анатолій Дністровий примудрився підняти абсолютно новий пласт українського буття та втілити його в літературній формі. Маю на увазі українське університетське життя - кафедри, студенти, конференції, беззмістовний і безпощадний ВАК, читання улюблених філософів і так далі.
Парадокс міститься в грі бінарними опозиціями повного та порожнього. Життя, читання, наукова діяльність кохання, дружба - це все пусте чи повне? На перший, надто крупний план виступає влаштована побутова реальність середнього касу з вищою освітою. За нею - усвідомлення екзистенційної пустки.
Цілковитим новаторством є образ "дрозофіли" - істоти, котра рухається за траєкторією, що її неможливо обчислити. Тут можна говорити про дуже глибоке символічне наповнення, але не буду. Тепер краще чекатиму на появу епігонів із усілякими "мухами" чи "тарганами".
Володимир Лис. "Століття Якова".
Експерт Бі-Бі-Сі, телеведучий Андрій Куликов - про роман Лиса.
"Читаючи роман Володимира Лиса, не міг позбутися згадки про два інші романи, які вразили колись не менше: "Сто років самотності" і "Осінь патріарха". Згадка, звісно, за назвами і за Біблійною роллю Якова як патріарха.
Твори Габріеля Гарсіа Маркеса відносять до магічного реалізму, роман Володимира Лиса - реалізм найреалістичніший в усьому, від докладних описів побуту в українському селі до вельми ощадливого (і тому дуже влучного) вживання місцевої говірки.
Володимиру Лису немає потреби вдаватися до засобів "химерної літератури": українська історія, яку автор подає через образ Якова, химерна достоту як українське сьогодення".
Про премію
Книга року Бі-Бі-Сі існує вже шостий рік. Експертне журі відбирає спершу 5 книжок-фіналістів із поданих видавництвами нових українських книжок прози, потім одна з них стає переможцем і отримує звання Книги року Бі-Бі-Сі.
В рамках премії проходить і конкурс читацьких рецензій. Автор найкращої рецензії, на думку журі, отримає коштовну ручку від Бі-Бі-Сі й запрошення на фінальну церемонію премії в грудні. Цього року фінал відбудеться 10 грудня в Конгрегаційній залі Києво-Могилянської Академії.