Степан Процюк: Винниченко дуже близький

61
7 грудня 2011

Дві книги Степана Процюка є номінантами на премію "Книга року ВВС 2011".

Читач може помітити багато спільного у цих творах, хоча на перший погляд вони різні: "Маски опадають повільно" - перший в Україні роман про керівника українського уряду у 1918-1929 роках Володимира Винниченка, "Тіні з'являються на світанку" - збірка есе про вічні теми, що хвилюють кожного. Однак, у цих книжках є чимало спільного.

- "Маски опадають повільно" - це роман про Володимира Винниченка, спроба психічної біографії письменника. Я намагався на основі його щоденників, його творів, усього доступного мені арсеналу літератури, власних об’єктивних відчуттів подати портрет одного із найсуперечливіших і найхаризматичніших письменників і громадських діячів України, який пізніше в еміграції поволі із ексцентричного письменника-невротика перетворювався на видатного мислителя.

Мені завжди Винниченко імпонував своїм великим романтизмом, своїм талантом, своїми суперечностями, які він долав протягом цілого життя. Це була людина, яка постійно перебувала у саморозвитку, а не в стагнації.

"Тіні з’являються на світанку" - це есеїстика. Це є певна спроба екзистенційної есеїстики, можливо, до деякої міри психоаналітичної есеїстики. Я намагаюся порушувати питання, які не часто лунають у нашій літературі - про страх смерті, сенс життя.

Кожну людину в той чи інший час, тією чи іншою мірою переслідує питання не тільки "як?", а й питання "для чого?". Ясно, що це дуже делікатні теми, і вони мене хвилювали - так склалося - ще з раннього дитинства. Тобто, "Тіні з’являються на світанку" є спробою психологічно-екзистенційного експерименту.

- У книзі "Маски опадають повільно" ви намагаєтеся проникнути у почуття і думки свого героя. Але чи не вважаєте ви, що у такому випадку є небезпека міфологізації цього героя? Чи ми можемо, як читачі, вірити у те, що відома особистість була саме такою, як ви її показали?

- Кожна книжка кожного письменника – це, передусім, питання віри. І читач може вірити, може не вірити, чи це є міфологізація, чи це не є міфологізація, скільки би я тут не наговорив, це не матиме практично жодного значення, якщо у читача є інший світогляд.

Певно, що є відтінок певного суб’єктивізму. Міфологізація передбачає створення такого собі глянцевого ідола, наскільки я розумію, а у моєму романі цього немає.

 

- Я мала на увазі, чи у мене правильне враження складається про цю людину? Чи справді Володимир Винниченко був таким, як описуєте ви у своєму романі, чи не повели ви мене хибним шляхом?

- Можливо, він був і не таким. Я хотів би, щоб було ще кілька версій художньої біографії Володимира Винниченка, як це є у великих літературах великих народів. Але поки що є тільки моя версія. І так чи інакше я не можу гарантувати вам, що я зробив рентген Винниченка.

Знову ж таки, кожна психічна біографія – це суб’єктивізм, кожна книжка – це суб’єктивізм, література – це суб’єктивізм. Хоч моя книжка опирається на факти, все побудовано на фактах із його щоденника.

- Ви як автор на "ти" із Володимиром Винниченком. Чому ви на це наважилися – бути на "ти"?

- Тому що, якби я думав, наважуватися мені чи не наважуватися, я би не брався за роботу. Я просто почав робити свою роботу. А така робота виключає як кумиропоклоніння, так і нерозуміння.

Винниченко мені близький за психотипом до певної міри, як і Василь Стефаник, про якого я також написав роман. Це, може, два письменники, які мені по-своєму близькі за психотипом. Я би не міг написати роман, скажімо, про Котляревського чи Коцюбинського.

 

- У книжці помітний акцент на стосунках із жінками, на любовних переживаннях. Чому ви вирішили так багато про це писати?

- Тому що особисте життя людини є дуже важливим. Так само, як і особисте життя у даному випадку письменника Винниченка.

Про нього складалися стереотипи, що він був Дон Жуаном, хоч насправді він перебував у пошуках своєї жінки, своєї Аріадни. Мені видається, що це є просто те, що в українських біографічних романах замовчувалося або давалося лише штрихами. Мені здається, що це дуже важливо в житті кожної людини. Тим більше такої, якою був Володимир Винниченко.

Зрештою, що ми згадуємо в кінці нашого життя? Як ми на роботу ходили? Ні, ми згадуємо якісь пронизливі історії нашого особистого життя, які нас якось фарбували, якось відкривали нам інші виміри. Можливо, це спроба прийти до абсолюту. Якось відчути абсолют, відчути інший вимір, іншу реальність, відчути справжнє протікання життя, потік життя.

- Чи готові, на вашу думку, українські письменники писати біографічні твори? В Україні вкрай мало книжок про відомих українців. Чому, на вашу думку?

- Тому що важко писати такі книги. Треба жити іншим життям. Треба багато часу віддати для іншого життя. Треба віддати шмат свого життя для розуміння іншого, жертвувати, жити цим життям.

- І в "Масках" і в іншій книжці, що номінує на премію ВВС - "Тіні з'являються на світанку" ви торкаєтеся теми смерті, старості, в’янення. Чи багато особистого в цій філософській темі?

- Так, звичайно. Напевно, один із найважливіших ребусів, який повинна розв’язати кожна людина в своєму житті, якщо вона не веде вегетативне існування, - це ставлення до власної смерті.

Починаючи із підліткових років, до мене приходили - поза моєю волею - певні фобії і почуття екзистенційного жаху. До цього періоду, коли мені 47 років, я багато переосмислив щодо теми смерті, молодості, старості, багато перечитав.

Напевно, частина людей впізнає у книзі власні міркування, власні фобії, власні застереження, власні осяяння і через те, можливо, отакого типу тематика є до певної міри універсальною. Як говорив Фрідріх Ніцше з іншого приводу, "людське, занадто людське".

Інша справа, що, може, в тому ми собі не любимо зізнаватися, ховаємося за анекдоти, за розваги, за роботу і так далі. Але це існує, незалежно від нашої волі, хочемо ми цього чи ні, визнаємо ми це чи не визнаємо.

Просто є певний тип людей, які через якісь причини і обставини все відчувають гостріше. Я не кажу, що це перевага, я не кажу, що це недолік – відчувати гостріше. Це як екзистенційна даність, з якою треба змиритися.

- Але є і відчуття депресивності у книзі. Хтось може сказати, читаючи вашу книгу: навіщо витрачати енергію, життя таке коротке, просто мить…

- Якщо ви так сприймаєте, це є ваша правда. Але є люди, які кажуть, що мої книжки лікують їх. Дуже парадоксальні реакції бувають.

Ви не сказали мені нічого нового. Однак я не думаю, що мої есе депресивні. Я думаю, що вони, за винятком окремих сторінок, окремих речень, це є просто роздуми на цю тему. Якщо би моя есеїстика була жалісливими щоденниками чоловіка середнього віку, я би не наважувався її публікувати.

- Тема самотності, внутрішньої передусім, помітна і в "Масках", і в "Тінях". Чи має, на вашу думку, письменник бути самотнім у душі, щоб писати такі філософські тексти?

- Я вже десь недавно говорив, що я відчув, як закінчується певний період моєї творчості, мій внесок в українську літературу як дослідника страждання людини, її екзистенційних станів тощо.

Я би хотів перейти, якщо це мені вдасться, до зображення певної гармонійності людини, до певних відповідей. Я читаю спеціальну літературу, дуже багато над цим думаю. І звичайно, що стани самотності, стани депресії, стани відчуження і безнадійності – це тільки фікції нашого розуму. Треба, очевидно, вийти за межі власного розуму. І себе покласти в контекст великого потоку вічного життя, де немає депресії, де немає туги, де вічна радість і вічне життя, де немає смерті.

І це те, де би я хотів розпочати якийсь новий відлік власного світосприйняття. І якщо мені вдасться це глибше зрозуміти, то я поділюся з тими, хто читає мої книги.

Фото надані Степаном Процюком



powered by lun.ua