Таня Малярчук: Одна читачка заявила, що хотіла би моєї смерті

37
17 грудня 2012

Нову книгу Тані Малярчук називають гостро соціальною, важкою та депресивною. Сама письменниця зізнається, що, пишучи її, посміхалась.

"Біографія випадкового чуда" увійшла до короткого списку претендентів на перемогу у премії " Книга року ВВС-2012"

- Чи могли б ви у трьох реченнях розповісти, про що ваша книга?

- Ні, не змогла б. У мене проблеми з аналітичним мисленням. Я не вмію узагальнювати і пояснювати, думаю горизонтально, у формі історії, і трьох речень мені не вистачить. Але історії навряд чи їх потребують.

Якщо я скажу, що мене звати Таня, хіба це допоможе вам зрозуміти, що я за одна?

 

- До якого жанру ви б віднесли "Біографію випадкового чуда"?

- Ця книжка безперечно сатирична у найгіршому значенні цього слова. Гротескна, пародійна.

Я зрозуміла це лише після її виходу, коли деякі читачі почали нарікати на "тяжкість і депресивність" і що "в Україні не все так погано". Для мене книжка ніколи не була тяжкою і депресивною. Я усміхалася, коли її писала, навіть тоді, коли йшлося про "відрубані ручки і свинячу голову".

Єдине, що я з певністю можу сказати - ця книжка не про життя. Якщо вам хочеться чогось життєвого, то просто роззирніться навколо.

Я будую свої паралельні світи і, видаючи книжку, запрошую ними пройтися. Але всіх монстрів, яких ви там зустрінете, шукайте не в тексті, а в собі.

- Яким ви бачите свого читача? Яким ви його собі уявляли?

- Я не думаю про читача, коли пишу. Цим література відрізняється від, скажімо, покращення української залізниці, де не думати про пасажирів дозволяють собі лише українські чиновники.

Писання - дуже особиста річ, принаймні для мене. Спочатку воно пишеться, я конструюю комфортну для себе уявну реальність, а читачі приходять (чи також ні) після. В цьому полягає велика таємниця бестселера – ніхто не може його написати спеціально, на замовлення.

Я дивлюся на своїх читачів вже під час презентацій. З великою цікавістю. Вони всілякі – великі, малі, молоді, старі. Приємні і не дуже. Я їх навіть деколи боюся. От нещодавно одна читачка заявила, що хотіла би моєї смерті, бо наступна книжка може бути гіршою, а вона не любить розчаровуватися у своїх кумирах. Я відповіла, що маю намір ще трошки пожити.

 

- Лєна, героїня вашої книги, часто замислюється, в чому джерело зла у світі, що її оточує. Ви могли б дати відповідь на її питання?

- Якби могла, то писала б інші книжки. З конкретними відповідями.

Наприклад, зла не буде, якщо ти кожного ранку казатимеш собі "я ніякий не герой" (як Вєнічка Єрофєєв радив). Або просто випиватимеш 50 грам. Або щодня змиватимеш воду в унітазі в один і той же час. Але я не знаю.

Навіть більше, я не вірю в існування такої кореляції – "добро-зло". Її вигадали самі люди, щоб було легше шукати собі ворогів.

Героїня мого роману Лєна була переконана, що злих людей не буває, є просто люди, які забули, що вони смертні. Коли їм про це нагадати, вони знову стають нормальними. Але і ця теорія виявилася хибною.

- Картина життя в українському місті Сан-Франциско, змальована вами, м'яко кажучи, гнітюча. Чи справді чудесне зникнення – це єдиний спосіб вийти за межі цього безпросвіття? Якщо ні, то що робити? Чекати на "жінку в хустці", яка врятує Україну?

- Можна чекати хоч на гнома в жабо – нічого не станеться, поки кожен не відчує відповідальності.

Книжка, власне, про це. Про відповідальність, присутність в громадському житті, про саме громадське життя – щоправда дещо гіперболізовано.

Ми (і я також) чекаємо, коли хтось прийде і врятує, зробить нам демократію, бо ми, мовляв, Європа. Але ніхто не прийде. Ми мусимо самі навчитися мати право і поважати права іншого. З цього все починається.

І українці вміли мати право, але просто забули. Мені тяжко повірити, що притомна людина могла обрати ці морди в парламент, але, можливо, не всі бачать, що це морди. Можливо, комусь вони здаються привабливими лицями. Одна моя добра знайома, наприклад, вважає привабливим Путіна, і з цим нічого не поробиш.

Двадцяте століття було страшним, я взагалі дивуюся, як українці його пережили. Тепер залишилося з бидла, хохлів, гарматного м'яса знову стати суспільством.

- Зараз ви живете в Австрії. Як думаєте, західний читач зрозумів би "Біографію випадкового чуда" без детальної передмови?

- Німецькомовний читач матиме книжку без детальної передмови вже наступного року. Чи зрозуміє він її – не знаю, але не думаю, що яка-небудь книжка має привілеї до розуміння і її треба додатково тлумачити.

- Серед героїв вашої книжки – молоді націоналісти на чолі з Дарвіном. Чи має ця компанія прототипів у реальному житті? Якщо так, то чи отримували ви від них якийсь фідбек після того, як книжка вийшла друком? Чи важко писати про націоналістів так, як пишете ви, у обставинах, коли у вашому рідному місті вони, як видається, є надзвичайно популярними?

- Прошу тільки без наїздів на Івано-Франківськ! Так, прототипи "на чолі з Дарвіном" існують, але вони повсюдно тепер гуляють. Це логічна відповідь на окупаційний режим, а таким теперішню владу вважає половина населення України як мінімум. І ненависть керує людьми. Тому вони кидаються в протилежну крайність, яка мало чим відрізняється від того зла, з яким вони борються.

Мені чужа будь-яка форма насилля, будь-яка радикальна ідеологія, і саме слово "ідея" викликає в мене панічний страх. Дарвін у "Біографії випадкового чуда" став втіленням цих страхів.

А фідбеку не було і не буде. Для таких дарвінів я занадто дрібна мішень.

- Яку останню книгу ви прочитали?

- "Легенду про святого пияка" Йозефа Рота.

- Як ви думаєте, які книги сподобалися б Лєні?

- Всі без винятку. Хоча це було би одночасним вбивством Лєни. Суспільство, яке читає, її не народило б.



powered by lun.ua