Ілько Лемко: Львів має такі історії кохання, яких не має жодне місто світу

167
21 листопада 2013

Письменник, музикант і дослідник історії Львова Ілько Лемко, чия книга "Львів. Місто кохання" увійшла до Довгого списку "Книги року ВВС-2013", в інтерв'ю BBC Україна розповів про історичних персонажів у художній канві, прагматизм сучасних львів'ян і романтизм їхніх попередників, а також про ексклюзивність історій львівського кохання.

- Пане Ілько, як би ви могли у двох-трьох реченнях розповісти читачам, які не читали вашої книжки, про що вона?

- Назва говорить сама за себе. "Львів. Місто кохання". В чому тут суть того всього. Взагалі я за натурою не є людина дуже сентиментальна. Але, риючись в історії давнього Львова, я знайшов справжні історії - не легенди, повторюю, бо легенди зі справжніми історіями не рівняються.

Я маю на увазі – в негативний бік. Справжні історії, зафіксовані десь в хроніці чи у вироках судів, вони набагато цікавіші, романтичніші, живіші.

Недарма філософи кажуть, що живе життя набагато ширше від будь-якої літератури художньої, від будь-яких легенд.

Так от, натикнувшись на одну таку історію, потім на другу, потім на третю, потім на четверту–п’яту, я вже не міг позбутися думки, що Львів має такі ексклюзивні історії кохання, яких не має жодне місто світу.

Я міг би сперечатися, скажімо, на дорогий коньяк, якщо хтось мені підтвердить, що якесь інше місто в світі має такі історії кохання, занотовані десь в хроніку чи в якісь інші офіційні документи. І таким чином я вирішив оці чотири історії викласти в художньому плані.

 Хоча це такий дебют в галузі красного письменства. Власне, я буду завжди відстоювати цю думку, що Львів насправді має такі історії кохання, яких не має жодне місто світу. От так от приблизно.

- А як би ви охарактеризували жанр цієї книги? Тобто, це історичні події, викладені художньо. Але в якому саме жанрі?

- Можливо, це повісті. Важко мені сказати. В принципі, це канва художня, але вона є заснована на подіях історичних, з точними датами, точними іменами. Майже всі. Деякі події я трішечки припасовував, їх там на декілька років туди-сюди посував. І деякі історичні персоналії теж в мене трошечки хронологічно зміщені, але всі ті події, які там викладені, відповідають тому, що було в хроніках давнього Львова.

- Ваші герої – це персонажі історичні. І заради кохання свого вони готові на великі жертви, часом навіть ладні прийняти смерть. Чи вважаєте ви, що для такого кохання є місце в сучасних реаліях, чи бачите ви такі історії в сучасному Львові?

- Я вам наведу приклад, якому сто років. Ми не беремо 16-е століття, яке я описую, або 18-е. В 1912 році директор комерційного банку і його власник Станіслав Левицький, дуже відомий ловелас, представник золотої молоді, чоловік багатий, чоловік відомий, але директор і власник комерційного банку, - застрелив на ґрунті ревнощів свою коханку, співачку львівської опери Яніну Огинську-Шендерович трьома пострілами з браунінга, приревнувавши її до її законного чоловіка.

А тепер от мені скажіть, чи знайдеться зараз директор якого комерційного банку, який буде вбивати свою коханку на ґрунті ревнощів? Це просто смішно для нашого часу. Ми прагматичні. Ну, хіба що був би якийсь варіят, як у нас кажуть у Львові. І такий випадок – не єдиний.

Дуже багато було випадків – я маю на увазі 100 років тому. Газети львівські сповіщали, що якась там пара, яка не змогла поєднатися з якихось причин – хтось був одружений, хтось неодружений, але вони кохали одне одного, - накладала на себе руки. І досить багато таких прикладів.

І можемо зробити такий банальний висновок, що давні часи були більш романтичними, ніж теперішні. Ми тепер більш виважені, ми прагматичні, більш матеріалістичні. І справді, це така думка досить банальна, що раніше все було набагато романтичніше.

 

- І от ви знову ж таки наводите приклади історій трагічних. Так само всі історії, викладені у вашії книзі, не мають щасливого фіналу. Чи вважаєте ви, що справжнє кохання обов’язково має мати цю трагічну нотку? Чи, можливо, просто коли все добре, то про це не цікаво читати?

- Можливо, що і так. Взагалі всі сюжети світові, які стосуються кохання, майже усі трагічні. Один з сюжетів моєї книги – це кохання Владислава IV, короля Речі Посполитої, до Ядвішки Лушковської. Не можна сказати, що воно трагічне. Так що не всі.

- З іншого боку, вони теж не могли повністю бути разом, вони не могли одружитися, тобто, обставини все ж таки заважали їм.

- Так, звичайно. Ясно, що якісь труднощі, перепони підсилюють кохання. Зрозуміло, що якщо є якісь перешкоди на шляху, то кохання зростає, там зовнішні, або внутрішні. Хоча зовнішні перешкоди є значущі - соціальний стан чи неможливість через нерівність соціальну поєднатися. Це зовнішній фактор.

А внутрішній – це коли тебе хтось не кохає, вони більш такі істотні, більш трагічні. Я погоджуюсь, що кохання має сенс трагічний в світовій історії, в світовій літературі.

- Ваших героїв Мікеліні та Пелагію називають львівськими Ромео і Джульєттою. Чи вважаєте ви своїх героїв подібними до шекспірівських у чомусь?

- Я там в передмові, здається, описую, що Шекспір використав цей відомий сюжет якимось двадцятим чи двадцять першим, а оскільки Шекспір геніальний, то цей сюжет став відомим всьому світові. Я навожу цей приклад, що Джульєтта випила зілля, яке їй дав монах Лоренцо, і вона мала прокинутись через три дні. Ромео про це не знав, він думав, що вона померла, і він позбавив себе життя, випив отруту. А тут прокидається Джульєтта, і вже Ромео мертвий.

І він не залишив їй отрути, вона заколола себе кинджалом, тобто, в них це все сталося через непорозуміння. Хоча, можливо, що вони могли віддати своє життя за кохану людину. А в ситуації з Пелагією і Мікеліні – там свідомо. Молодий багатий італієць свідомо пішов на смерть лише для того, щоб потішити свою кохану в останні дні її життя.

І цей випадок так вразив сучасників, що хроніст Бартоломей Зиморович – людина теж не дуже сентиментальна, в хроніці він описував події економічні, політичні, духовні, релігійні, облоги, епідемії, війни, коронації тощо – цей випадок записав, як реальний історичний випадок, через 60 років після того, як він стався. Значить, висновок той, що цей випадок дуже вплинув на львів’ян, вони його тримали в пам’яті, і він був записаний в їхній хроніці, як справжня історична подія.

- А яким ви бачите потенційного читача своєї книги: його стиль, інтереси, вподобання?

- Я думаю, що це, напевно, молодь в основному, діти. Взагалі найбільша частина, найбільша повість "Кохання і смерть" - для дітей, навіть можна з молодшого віку. Там навіть натяків на жодні непристойності немає. Хоча зараз я не знаю, чи є література про кохання, де б не було якихось там масних моментів, як кажуть у нас у Львові.

Так що я думаю, що абсолютно для дітей, скажімо, старших класів, для молоді, ну, і для будь-кого. Я, наприклад, чув відгуки від людей старших, що їм сподобалось. Так що це може бути для різного віку. Ну, і тема, зрозуміло, завжди на очах, навічна і завжди актуальна.

- Скажіть, будь ласка, яка з книжок, які ви нещодавно прочитали, вам найбільше запам’яталася і чим саме?

- Цікаве запитання. Так от зразу не можу ні за що ухопитися. Але є. Це Афанасьєв-Чужбинський, приятель Тараса Шевченка, "Подорож до Південної Росії" - це такий етнографічний нарис. Я просто в захваті від того, як він описує тодішнє життя в Україні, і по Дніпру, по Дністру у нього дві книги. Це мене так вразило!

До речі, в етнографічній розвідці він вкраплює художні речі. В принципі, він описує те, що він бачив, це ніби як нотатки подорожнього. І от ця книга просто мене вразила, я навіть не підозрював, що етнографічні розвідки можуть бути такими цікавими і такими захопливими.



powered by lun.ua