Кінопрем’єри: тиждень мрійників та неприкаяних душ

4 лютого на українські екрани виходять: трилер "Доріан Грей" Олівера Паркера, "Імаджинаріум доктора Парнаса" Террі Гілліама, "Тетро" Френсіса Форда Копполи, "Воїни світла" Майкла та Пітера Спіріґів , "Кандагар" Андрія Кавуна, "Із Парижа з любов'ю" П'єра Мореля, "Заміж у високосний рік" Ананда Такера.

"Доріан Грей" та його портрет

Звістка про свіжу стрічку за єдиним романом Оскара Вайльда викликала у мене лише скептичне запитання: "І що цього разу зроблять із бідолашним Доріаном?" , бо прикладів вільного потрактування цього твору більш, ніж достатньо. Проте виявилось, що режисер "Доріана Грея" Олівер Паркер є неабияким знавцем творчості Вайльда - він розпочинав кар'єру актора у п'єсах цього письменника та драматурга, а також екранізував дві з них: "Як важливо бути серйозним" та "Ідеальний чоловік". Тому я сподівалася, що він поставиться до роману більш бережно. Частково ці очікування підтвердилися.

Режисер не став осучаснювати історію і залишив "Доріана Грея" у Лондоні кінця ХІХ сторіччя. Паркер намагався передати не лише похмуру атмосферу міста, блиск та розкіш аристократії, мерзенність вчинків юного Доріана, але й саму суть роману, який, за визначенням його творця, розповідає про "стосунки людини та її портрета".

На початку 1890-х років філософія проповідника гедонізму Волтера Пейтера була вже не на часі і Оскар Вайльд написав роман, де критикував культ чуттєвих насолод, чиї адепти часто забували про духовне життя. У "Протреті Доріана Грея" йдеться про прекрасного юнака, який потрапив під вплив привабливого циніка, гедоніста і розпусника Лорда Генрі.

Лорд Генрі проголошує, що людське життя - тільки мить, і тому необхідно наповнити його різноманітними чуттєвими насолодами, не надто турбуючись про наслідки цих вчинків. Він натякає Доріанові, що прекрасне життя забезпечене лише молодим та звабливим, і юнак у відчаї промовляє своє таємне бажання: ніколи не старіти, а бути вічно молодим, як і його портрет, щойно написаний художником Безілом Голуордом.

Попри усі натяки на гомосексуальні зв'язки Доріана (а своє прізвище персонаж отримав у честь Джона Ґрея - тимчасового захоплення Вайльда), більшість тогочасних критиків вважали роман надзвичайно моралістичним, адже герой був жорстоко покараний за свої негідні вчинки. Такої думки був і сам Вайльд, хоча його, звісно, цікавила насамперед мистецька довершеність твору, а моралізм був лише засобом для досягнення більшого драматичного ефекту.

Зрештою, "Портрет Доріана Грея" гарний тим, що гріхи персонажів окреслені лише пунктирно, і кожен може уявляти їх у межах власної розбещеності.

Саме таким шляхом і йде режисер Олівер Паркер, який на початку фільму сумлінно дотримувався сюжетної канви, а згодом, дійшовши до "розпусти", раптом вийшов у вільне плавання, і закінчив фільм якимись зовсім "не вайльдівськими" сентенціями.

За версією режисера, Доріан розпочав свій шлях на дно із розбещення неповнолітньої Сібілли Вейн, продовжив гомо-гетеро та бі-сексуальним груповим сексом та наркоманією, а завершив розкаянням, на яке його наштовхнула невідомо звідки постала дочка лорда Генрі - суфражистка та фотограф. Бідолашний Вайльд, який застав Сполучені Штати культурною провінцією й уявити собі не міг, наскільки великий вплив на світовий кінематограф матимуть "голлівудські фінали".

Письменник цінував слово більше за художнє зображення, і вважав, що вірш чи повість краще передасть красу, аніж картина. Він любив мережити красиві назви чудернацьких квітів, парфумів, коштовностей, часто просто виписуючи їх зі словника у рукопис. Вайльд вважав, що природа лише копіює мистецтво, і хотів зробити із власного життя шедевр. Його художні засоби - ефектна поза і філігранний афоризм - не підходять для кіно, в якому головує дія, а слова мають допоміжну роль.

Тому цей письменник існує поза кінематографом. Дослівний переказ його текстів ніколи не виллється у хороший фільм, а справжній кіношедевр ні на мить не наблизиться до задуму Вайльда. Тому стрічка Олівера Паркера виглядає не надто вдалим компромісом між кіноекраном та літературою. Але актори у "Доріані Греї", принаймні, підібрані зі смаком: прекрасний принц Каспіан із "Хронік Нарнії" Бен Барнс, містер Дарсі усіх часів та народів Колін Ферт, а також рудоволоса красуня з "Парфумера" Рейчел Гарт-Вуд.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Сповідь старого казкаря

Режисер Террі Ґілліам може бути наочним втіленням вислову про невизнаного пророка у своїй вітчизні. Більшість його американських кінопроектів, не виключаючи і тих, що згодом здобули культовий статус, як "Страх та ненависть у Лас-Вегасі", так і не здобули успіху в американському прокаті, а кілька амбітних починань не знайшли фінансування. Більше того, студії відхилили його кандидатуру для роботи у цілком комерційних проектах, на кшталт екранізацій "Золотого компаса" та "Гаррі Поттера", які, здавалося, були створені для цього режисера.

"Імаджинаріум доктора Парнаса", із крихітним для фантастики бюджетом у 30 млн. доларів, став відповіддю Гілліама на роки творчого простою і є своєрідним заповітом літнього режисера. Проте і цей проект не оминули складнощі: смерть продюсера Вільяма Вінса та виконавця однієї з головних ролей Гіта Леджера, а також автомобільна аварія, у якій Гілліам отримав серйозні ушкодження. Те, що фільм вдався, сталося не завдяки, а всупереч обставинам.

"Імаджинаріум доктора Парнаса" називають найбільш персональним фільмом Террі Ґілліама. У постаті невдахи і волоцюги, могутнього чаклуна, мудреця та фантазера Парнаса режисер зобразив самого себе. Сценарій до фільму він написав разом із Чарльзом МакКеовном, разом із яким співпрацював над двома іншими авторськими проектами: "Бразилією" та "Пригодами Барона Мюнгаузена".

Іще одним старим бойовим товаришем режисера є оператор фільму Нікола Пекоріні: він знімав "Страх та ненависть у Лас-Вегасі", "Людину, що вбила Дон-Кіхота", "Братів Грімм" та "Країну приливів". Схоже, що Гілліам свідомо прагнув бачити на своєму знімальному майданчику лише близьких один одному людей - навіть дублерів загиблого Гіта Леджера він обирав серед його приятелів. А Джонні Депп, який, зрештою, зіграв одну із подоб леджерового персонажа Тоні, дружить із Гілліамом вже багато років.

Усі ці люди, які щиро захоплені талантом режисера, завше готові іти за його бурхливою фантазією і брати участь у будь-якому з його проектів. Зрештою, "Імаджинаріум доктора Парнаса" є одним з найбільш несподіваних та неординарних фільмів кількох останніх років.

Доктор Парнас довгі роки мандрує світом разом із карликом Персі. Він має цирковий вагончик, який легко перетворюється на сцену. Під час вистав Парнас за допомогою чарівного дзеркала переміщує глядачів до країни фантазій та ілюзій. Проте повністю розчинитися в власній уяві їм заважає всюдисущий містер Нік - диявол, який намагається звабити кожного, хто потрапляє в "імаджинаріум". Парнас та містер Нік - давні суперники, і вже не одне століття воюють між собою.

Тисячу років назад Диявол спокусив доктора безсмертям, але, як це часто буває, збрехав, і прирік Парнаса на вічні муки. Востаннє Диявол обдурив Парнаса, пообіцявши йому молодість в обмін на душу його ще ненародженої дитини. Доктор не знав, що його кохана дружина народить доньку, але сама помре під час пологів. Тепер Вікторії виповнюється шістнадцять і містер Нік нагадує Парнасу про їхню угоду.

У стрічці "Імаджинаріум доктора Парнаса" Террі Гілліам перевершив самого себе, завівши своїх героїв у дивовижні та химерні нетрі власної багатої уяви. І там справді є на що подивитися! Ця стрічка стоїть на кілька голів вище пересічної голлівудської кінофантастики із її вже завченими напам'ять сюжетними схемами та образами, пристосованими до типізованих гасел на кшталт "бережімо природу" чи "родина над усе".

Фантазії Гілліама легкі та радісні, немов сни у дитинстві. Зрештою, "Імаджинаріум" і був знятий, як сон, де одні дивовижні події легко змінюються іншими, а химерні постаті з марень щохвилини набувають нової подоби. Проте у стрічках Гілліама завше присутній і протилежний полюс - раціональний та практичний герой, який своєю прозаїчністю руйнує казковий світ уяви. Містер Нік доводив Парнасу, що людям цікавіші їхні власні маленькі грішки та пристрасті, ніж його чарівні химери, і доктор прекрасно розумів, що Диявол мав рацію.

Гілліам не дає своєму героєві надію на щасливе життя, він приречений вічно блукати Землею, і радувати обраних своїми виставами. У стрічках цього режисера завжди присутній легкий сум та співчуття неприкаяним героям. Проте людська фантазія та потяг до чарівного вічна, мов доктор Парнас.

Оцінка фільму 5 з 5

За допомогу в написанні матеріалу автор дякує кінотеатру "Київ"

Френсіс Форд Коппола повертається

Стрічка "Тетро" мала стати таким собі "перезавантаженням" кар'єри Френсіса Форда Копполи, який вже довгі роки залишався на узбіччі кінопроцесу. Цього разу він звернувся до жанру сімейної драми, надавши їй присмаку мистецького кіно.

У фільмі йдеться про складні стосунки двох братів, яких поєднує любов до письменства та ненависть до холодного та егоїстичного батька дириґента. Вісімнадцятирічний Бені тікає із військової школи та влаштовується офіціантом на лайнері. Через вимушену затримку у Буенос-Айресі, хлопець вирішує відвідати свого старшого на двадцять років брата Енджі, який давно порвав усі стосунки із родиною та перебрався із Нью-Йорка у столицю Аргентини.

Бені мріє дізнатися про причини цього вчинку, але несподівано для себе він відкриває страшні таємниці власної родини.

Коппола розповідає свою історію неквапливо, зупиняючись на кожному з двох братів, деталізуючи та пояснюючи обставини, які вплинули на їхні життя. Він також приділяє увагу Буенос-Айресу, його будинкам та вуличкам, буквально обживаючи цей простір, наповнюючи його знаковими для героїв місцями - маленькими кав'ярнями, аматорським театром, ресторанчиками та дворами.

Стрічка чорно-біла, але флешбеки зняті у кольорі, із насиченими червоними та зеленими барвами. Коппола свідомо відсилає глядача до стрічок британських кінематографістів Майкла Павела та Емеріка Прессбурґера "Червоні черевички" та "Казки Гофмана", які стають лейтмотивом його картини. З'являється у "Тетро" і зірка Педро Альмадовара - Анхела Моліна, яка зіграла театрального критика на ім'я Одиначка. Втім, незаперечною зіркою цього фільму є Вінсент Ґалло, який втілив Енджі-Тетро. Він прекрасно справився із роллю напівбожевільного невдахи-письменника, який все ще сподівається написати геніальний роман.

Зрештою, уся міцна структура фільму руйнується несподівано експресивним та мелодраматично бурхливим фіналом. Висока трагедія перетворюється на якісь майже опереткові страждання, і це, безумовно, шкодить картині. "Тетро" здатен і захопити, і викликати співчуття, але останні десять хвилин можна безболісно пропустити, тим більше, що розв'язка очевидна та передбачувана.

Оцінка фільму 4 з 5

За допомогу у написанні матеріалу автор дякує кінотеатру "Київ"

"Воїни світла"

Після епідемії чуми більшість населення Землі (за доброю голлівудською традицією "Земля" - це жителі США) перетворилося на вампірів, і може жити вічно. Капіталізм одразу ж запропонував широкий вибір товарів для вампірів: від розбавленої людської крові - до тонованих машин для пересування у світлу пору доби. Проте їжі вампірам катастрофічно не вистачає - практично усі люди вже потрапили на фабрики крові і віддали новому суспільству все, що могли.

Єдиний вихід - створення синтетичної крові. Проте вампірам хочеться справжньої "їжі", а людям - нормального життя.

Вирішити цю дилему має Едвард Далтон, вампір, який співчуває людям. Він працює над виготовленням синтетичного замінника крові, але часу для досліджень має небагато. Він знайомиться із групою вигнанців, які знайшли спосіб зробити вампірів нормальними людьми. Проте не всі кровососи готові відмовитися від свого безсмертя.

Загалом "Воїни світла" - доволі посередній голлівудський кінопродукт, але із претензією на оригінальність і таку-сяку акторську роботу. Автори стрічки додали у своє творіння трохи антикапіталістичного пафосу, пост апокаліптичних пророцтв, елементи нуару та відсилання до "Матриці".

У головних ролях - Віллем Дефо та Ітан Говк. І якщо ім'я Дефо говорить само за себе, то Говку довелося потрудитися, аби дорівнятися до свого іменитішого колеги. Він настільки старанно зображає страждання на своєму гарному обличчі та зсуває брови дашком, що починає здаватися, буцім акторської майстерності бідолаха вчився у самого майстра екранних мук Ніколаса Кейджа.

Проте найбільше у цьому фільмі радує дорослий рейтинг R та ефектні криваві сцени сутичок з вампірами. Сам те, що треба для перегляду вдома зі друзями на DVD.

Оцінка фільму 3,5 з 5

"Кандагар"

Після однойменного фільму Мохсена Махмальбафа більше не хочеться дивитися стрічки про Афганістан, а після "9 роти" Федора Бондарчука та "Чужих" Юрія Гримова - російські картини на тему "наші на Сході". Проте телеканал "Россия" вирішив порадувати глядача, який (словами офіційного прес-релізу) знудьгувався за фільмами, які "примушують думати", тобто, на їхню думку, такими, як, скажімо, інший проект каналу - "Тарас Бульба".

Фільмом, який буцімто спонукатиме нас до роздумів цього тижня, є "Кандагар". Стрічка знята на основі реальних подій, які трапилися із пілотами казанських авіаліній 1995 року. Російський літак доправляв патрони тодішньому афганському урядові, але був захоплений бойовиками руху "Талібан", який тоді якраз набирав сили. Більше року росіяни просиділи в афганському полоні, і коли надія на дипломатичне врегулювання ситуації зникла, зважились на втечу.

Творці фільму на чолі з режисером фільму Андрієм Кавуном обіцяли глядачам "класичне поєднання саспенсу та екшну". І в це можна було би повірити, якщо б не підозріла фраза про те, що головною метою полонених льотчиків було "не зрадити Батьківщину" та "не відвернутися від віри".

Православ'я та Батьківщина вже давно стали для російського кіно товаром для внутрішнього вжитку та експорту, як для торгашів ікра, валянки та самовари. Звісно, хочеться подивитися, що ж там зняв Кавун, тим більше що тема заручників на Сході для російської культури хрестоматійна, але якось боязко. А що як нарвешся на пропаганду "патріотичного виховання"? Крім того, Балуєв, Панін, Машков та Бенюк, які й грають заручників, і так вже достатньо замилили око.

"З Парижа з любов'ю"

Чергова стрічка від режисера "13-го району" і "Заручниці" П'єра Мореля та продюсера Люка Бессона. У цій гостросюжетній картині йдеться про молодого помічника американського посла у Франції Джеймса Ріса (Джонатан Ріс-Маєрс), який мріє про кар'єру секретного агента і виконує різні дрібні доручення для ЦРУ. Життя чоловіка приємне та безтурботне, але він мріє про справжнє велике та серйозне завдання. Та коли цей момент настає, Джеймс розуміє, що мрії часто не співпадають із реальністю: його напарником виявляється психований відморозок Чарлі Вокс (Джон Траволта), а терористи, із якими вони мають боротися, відкрили полювання на самого Джеймса. Аби приборкати негідників, напарники влаштовують справжню криваву бійню.

В очікуванні Дня Закоханих

Стрічка "Заміж у високосний рік" виходить за тиждень до дня Святого Валентина, але цілком пасує до романтичного настрою цього свята. У цій комедії йдеться про молоду жінку Анну (Емі Адамс), яка вирішила скористатися давньою ірландською традицією, що дозволяє жінкам у високосний рік, 29 лютого, самостійно освічуватися чоловікам.

Дівчина будь що хоче вручити своєму хлопцеві Джеремі заповітну обручку, але для цього їй потрібно летіти аж у Дублін. Звісно, що у її плани втручаються сили природи, тож Анна мусить добиратися до коханого на таксі, аби встигнути зробити все вчасно. Проте довга подорож через усю країну несподівано зближає її із водієм машини - Декланом (Метью Ґуд).