Питання з мішка до Юрка Покальчука. Останні жарти письменника
Та попри це Юрко Покальчук навіть розповів нам смішну історію зі свого життя, про те, що ніколи не вмів готувати страви, про найдурніші запитання, які йому коли-небудь задавали. Виявилось, що це інтерв'ю стало останнім у його житті...
Ми повторно виводимо цю розмову на першу сторінку (вперше вона було опублікована 2 вересня). Це останні жарти Покальчука, які він передав через журналістів своїм читачам.
Українські письменники не зануди. З ними цікаво поговорити не лише про серйозні речі. Іноді реакція на провокативні та "дурні" запитання може розповісти більше про характер людини, аніж добре продумані заздалегідь та відшліфовані численними інтерв'ю відповіді на запитання.
В рамках "Форуму видавців у Львові", "Життя" готує для своїх читачів серію інтерв'ю з сучасними українським письменниками. Але крім розмов про творчість, життєвий шлях та інші вельми серйозні речі, ми пропонуємо вам подивитись на письменників під іншим, дещо незвичним кутом.
Кожному з відомих сучасних літераторів ми ставитимемо декілька нестандартних запитань. А ще письменник розповідатиме якусь смішну історію з власного життя. Вона ж має бути реальною.
Першою нашою "жертвою" став еротичний письменник Юрко Покальчук.
"Якось я заснув в туалеті. Прокинувся і не можу зрозуміти, де я! Немов замурували мене! Сунувся в бік, а там шафа, ну, взагалі було - як в склепі. Потім я таки знайшов двері, посміявся. Але в той момент було дуже ніяково. Це я після якоїсь доброї гулянки, тут, в Києві, повернувся до своєї ж квартири, щось там поїв, відпочив, розслабився та пішов в туалет. І там - замислився про щось величне, звичайно. Та й заснув!"
- Найдурніше питання, яке вам задавали? Або яке вас дратувало.
- О, це питання стосовно мого першого шлюбу - з дочкою Гончара. От починають питати: "А як це на вас вплинуло?" І таке інше. Я кажу: "Ми що тут, біографію мою пишемо чи що?" Не розумію.
- З ким на нашій естраді ви б не заспівали?
- Ой, та я вже багато з ким саме заспівав! В мене в приятелях і Руслана, і Тарас Чубай, і Фома з "Мандрів", і Славко Вакарчук. Його я знаю, ще коли він студентом був - познайомилися на дні народження басиста "Мертвого півня". Та всі гарні хлопці на нашій сцені. В нас же теж гурт є, от я останнім часом декілька пісень написав, будемо робити. Щось Фома вирішив собі взяти, послухав, каже - "о, це в нашому стилі".
[L]- Ви любите готувати?
- Ні-ні. От цього не любив ніколи.
- Хотіли бути ведучим?
- Колись хотів дуже. Мені щось таке пропонували, але було не моє. Мені треба, щоб мені підходило. Придумав свій проект - розповідати про особисте життя великих людей. Але не так, як Вульф - голова в ящику. Він гарно розповідає, але задовго, і в якийсь момент його морда мені набридає. А в мене б все це перемежовувалося кадрами з фільмів, наприклад.
От про Мопассана цікаво - він хвалився, що в нього було близько тисячі жінок. А в сорок два роки він помер від сифілісу. Або Хемінгуей - він ставав на ваги кожен день, бо дуже хвилювався, що гладшає. Я багато такого знаю, читав, а потім вже спеціально збирав літературу для програми. Колись пропонував Роднянському, він сказав - добре, подумаємо. Ліньки ж робити.
- Що в Україні треба змінити?
- Ми не вміємо цінувати людей - ні при житті, ні взагалі. Проґавили Явлінського - а він і українською прекрасно говорить, і у Львові виріс. В нас є якийсь абсолютно дурний центризм - "а от у Москві". А я питаю, ну чому в Парижі ніколи не скажуть - "а от у Лондоні"?! Нам треба цінувати себе і вчасно помічати людей, які в нас починають працювати. А то вони часто йдуть невизнані.