Смішні історії від Ірени Карпи

789
12 вересня 2008

В мене в дитинстві була жахлива звичка - коли я закохувалася в хлопчика, то мій найкращий друг, теж хлопчик, мусив закохатися в нього також. Возражєній бути не могло.

І скільки мені мама не пояснювала, що так бути не може, і хлопчик не може закохуватися в хлопчика, я не розуміла: це ж мій найкращий друг, він повинен закохуватись у того, у кого і я, звати його чучелом, бігати за ним і дражнитися.

І той же коханий мені снився, я розказувала про це другові, а він, відповідно, розказував мені, що він і йому снився. Отаке було.

Несмішна смішна історія

А тут на днях були ми у Вірменії, спустилися з гори Арадаг, чотири тисячі дев'яносто метрів, і побачили, що в нас тупо вкрали всі речі. Тобто, заглядаєш до свого намету, а там ні спальника, ні рюкзака. Нема, як спати, треба різко спускатися і ночувати десь в готелі.

Але нам повезло, бо з'ясувалося, що це курди, то ж знали де шукати речі. Завітали ми в їх село, а там просто як табір якийсь, виходить ніби їхній барон. Звичайно, вони кажуть нам, що нічого не брали, потім ми пригрозили міліцією і вони одразу все віддали.

Якась чувіха вже встигла мої джинси натягнути. Діти там малі з рюкзаками нашими, це капєц. Але це відчуття не передати, коли ти виходиш в горах до своєї стоянки, а речей немає. Це не просто, як, коли щось в місті вкрали.

"Я нормальна жадна українська жінка!" якось зізналась Ірена Карпа. Фото Дмитра Ларіна 

Питання з мішка

- Коли ти останній раз їздила в громадському транспорті?

- Нещодавно у Вірменії, коли ми зрозуміли, що це в декілька десятків разів дешевше, ніж в таксі, де тебе ще й взувають. По-перше, я дуже люблю закордоном такі маршрутки, де ти можеш практикувати мову - як, наприклад, іспанську в Латинській Америці.

По-друге, це дешево. По-третє, бачиш людей такими, які вони є і тобі не треба слухати дурних розмов таксиста про політику та погоду. Таксисти всюди чомусь думають, що вони зобов'язані з тобою говорити. Або вмикають свою жахливу музику - шансончик якийсь.

- Їздила зайцем?

- На першому курсі, їздила на шару в метро. Не так, коли перестрибуєш - це дєтскій сад, а от коли ти прикриваєш двома руками ці світлові датчики, всі ті штуки не спрацьовують і так проходиш.

Потім я часто їздила десь у Франції в студентські роки в метро на шару - там це простіше, можна було пройти через вихід, тобто, ти бачиш, що якась людина виходить і швиденько заходиш.

Ну, і всякі там чорношкірі, які бачили, що ти "нє особо прі дєньгах", могли тобі турнікет притримати просто, щоб ти пройшов на шару.

- Коли-небудь попадалася?

- Ну, от як раз там одного разу попалась контролерам, по-тупому - я була впевнена, що в мене хороший, правильний квиток, його мені дала бабуся, в якої я жила, бо виграла якийсь конкурс казочки.

А до того я тиждень перекладала в одній сім'ї, це були мої перші зароблені гроші, і довелося всі їх віддати на штраф. Бо виявилося, що це був вже використаний квиток. Було неприємно, адже я була впевнена, що він правильний, і коли не спрацювало, я гордо понесла показувати його контролерам.

Взагалі, багато було шари - коли школярам можна було безкоштовно їздити в потязі, так я брала учнівський квиток в сестри, яка на шість років менша. Коли тобі двадцять, досить легко розказати, що тобі шістнадцять, а от що чотирнадцять, вже складніше. Та я жодного разу не попалась.

- Ти колись палила глянцеві журнали. Зараз би таке зробила?

- Ні, бо робити щось таке двічі - це тупо. Насправді, вогонь - це очищення. Якщо є сміття, його треба спалити. Просто було дивно, що тоді прийшло багато преси. Вони не з'являються на щось дійсно достойне, коли проходять якісь музичні презентації, тому що це ж нєпонятно, а тут - о, глянцеві журнали.

Я думаю, більшість представників цих журналів прийшли подивитися, чи будуть їхні видання палити. До речі, журнал "10 дней" образився - ми не збиралися його палити, але його хтось підкинув.

- Траплялося таке, що тобі не було, де жити, і що ти тоді робила?

- Так, бувало. Жила в друзів. Або в ворогів. І вони не могли мене здихатись!

powered by lun.ua