Перші двісті років гоголівського світу

590
1 квітня 2009

В літературі є щось схоже на радіацію – як ізотопи з різними термінами піврозпаду, деякі з її явищ спалахують і швидко зникають, а деякі залишаються активними впродовж дуже довгого часу, занурюючи майбутні покоління читачів у невпинний струм завороження. 

Микола Гоголь є безперечно одним з таких літературних ізотопів-довгожителів, чия проза продовжує дивувати, розважати, та провокувати усіх, хто підпадає під її чари.

Згідно з відомим постулатом літературної критики, мабуть, найважча річ в літературі - це з'ясувати, не стільки чому певні її твори швидко забуваються, скільки чому деякі з них продовжують бути значущими сотні, а то й тисячі років після їх написання. Якщо і є відповідь на це запитання, я впевнений, що вона має бути різною для кожного з таких творів і їх авторів.

Приклад Гоголя є дуже показовим в цьому сенсі, бо його проза містить в собі щось таке, що може бути названо чудністю - не тою, яка притаманна якійсь далекій у часі чи просторі дійсності, а тою, яка характеризує наш сьогоднішній світ. Саме завдяки цій чудності Гоголя часто згадують разом з Францем Кафкою, який також допоміг нам відчути, що у світі є щось дивне, що - незважаючи на твердження російських формалістів - не зникає з плином часу.

Гоголя дуже часто відносили до тих авторів, життя яких дуже важко пов'язати з їх текстами. Насправді, іноді здається, що Гоголь був людиною, яка мала кілька різних життів.

Він мешкав у різних країнах, змінив декілька професій, і, на відміну від, скажімо, Пушкіна, написав більшість своїх творів мимохідь, без видимого зв'язку між ними й точними місцями чи часом їх написання.

Якщо і є якась послідовність у славнозвісній різноманітності гоголівських творів, вона стосується не так місць, де розгортаються їх дії, як ставлення Гоголя до цих місць. Наприклад, коли він, ще в Україні, писав квазі-німецькі сцени з "Ганса Кюхельгартена", він вже мріяв про втечу до блискучої столиці на російській півночі.

Коли він ж дістався Петербурга, письменник майже одразу звернувся до рідного краю за сюжетами та матеріалом своїх українських оповідань. Ці твори розповідали про українське минуле, яке було не вельми далеким, але водночас й не дуже реальним і яке базувалося на широкому використанні автором елементів фольклору та місцевих традицій розповідання (відомо, що Гоголь, у своїх листах до рідних, неодноразово просив їх переповідати йому деталі українських народних легенд, звичаїв та інших культурних артефактів).

Гоголь у Ніжині. Фото ВВС 

Починаючи з "Миргороду", Україна вже подається крізь перспективу розповідача, який вже безперечно набуває суспільних та часових рис свого дистаційованого на півночі автора.

Наступний, так званий "петербурзький" цикл оповідань відображає ставлення до цього міста як до чогось сюрреального й швидкоплинного, вказуючи на зростаюче бажання Гоголя залишити Росію, змінивши її на європейські краєвиди. Туди, в свою чергу, він привозить твір, коріння якого вже веде назад - до провінційної Росії, яку йому доводиться відтворювати на німецьких водах та в мальовничих італійських містах.

Зрештою, "Шинель" написана з "одежної" точки зору легко вдягнутого візитера з Півдня, який, приїхавши до Росії взимку (як це зробив Гоголь у 1839-му), болісно жаліється на її суворий клімат та низькі температури.

Можна сказати, що для Гоголя навряд чи існувало в світі якесь місце, з яким би він ототожнював себе цілковито (за винятком його тимчасового захоплення Римом, яке, до речі, було й не дуже продуктивним для його творчості, про що свідчать довгі роки роботи над "Мертвими душами" та "Рим" - його, мабуть, найслабкіший твір) - що спричинило ті численні форми відсутності, що їх знаходили в його творах дослідники.

Як було сказано раніше, випромінююча наявність прози Гоголя в російській літературі є давньою й глибокою. Проте, Гоголь відрізняється від інших "титанів" російської словесності тим, що він був найпершим з російських прозаїків, хто привернув до себе читацьку увагу на рівні усієї країни і хто став об'єктом майже божевільних пристрастей серед критиків.

До Гоголя російська проза була не більш ніж випробувальним майданчиком для рімейків іноземного походження (таких, як "напівфабрикати" Булгаріна й Греча), перекладів й невеличких літературних експериментів анекдотичного і мемуарного характеру, серед яких проза пізнього Пушкіна була одним з вельми небагатьох винятків.

(Не буде перебільшенням сказати, що до Гоголя основним "місцем проживання" російської прози була не стільки література, скільки величезний масив російської бюрократичної писанини, сформованої та удосконаленої в попередньому столітті. На відміну від здебільшого безтурботної франкомовної аристократії, російські чиновники повинні були користуватися своєю рідною мовою кожний день і, більше того, робити це дуже творчо - аби чітко балансувати між своїм виживанням в імперській системі і використанням її для свого зиску.

Ці обставини роблять менш дивним той факт, що Гоголь з'явився на літературній сцені саме з імперського бюрократичного середовища, і що його твори зробили особу чиновника однією з головних постатей класичної російської літератури).

На той час, салонний тип літераторства, в якому вправлялася аристократія, вже поступився місцем сучасній "економіці" друкованої літератури, і Гоголь виявився одним з перших російських письменників, що почали використовувати її закони і механізми, а також масового читача, якого ця економіка народила.

(Див. Дослідження Anne Lounsbery Thin Culture, High Art: Gogol, Hawthorne, and Authorship in Nineteenth-Century Russia and America. (Harvard University Press: Cambridge, 2007)

В своїй класичній монографії про Гоголя (The Creation of Nikolai Gogol), відомий американський літературознавець Дональд Фангер постулював довічне й бентежне існування "проблеми Гоголя" для критиків, що котре століття поспіль прагнуть збагнути його тексти.

Ліцей князя Безбородька в Ніжині, з якого вийшов Микола Гоголь, існує й зараз як Ніжинський університет. Фото ВВС

На мій погляд, зона дії цієї "проблеми Гоголя" може бути значно поширена - до всієї російської літературної традиції, у якої від самого початку були проблеми з Гоголем.

Здається, що твори письменника завжди викликали в російській літературі так звану "боязнь впливу", але не індивідуальну, як це повинно бути за Гарольдом Блумом, а колективну, яку поділяли усі наступні покоління російських письменників.

Вони постійно відчували необхідність писати книжки про Гоголя чи інакше заявляти про всюдисущий плив його творчості в цій національній літературі.

Поміж ними можна знайти постаті усіх знаних авторів з усіх значних періодів російської літератури - починаючи з Достоєвського, Толстого й Чехова, продовжуючи Розановим, Мережковським та В'ячеславом Івановим і закінчуючи Білим, Набоковим та Сінявським.

Вони усі намагалися зрозуміти, з'ясувати, чи якимось чином нейтралізувати стійку загрозу віртуальної присутності Гоголя у будь-якому потенційно талановитому творі написаному російською мовою.

І тому дуже яскрава, але настільки ж апокрифічна фраза Достоєвського, що "усі ми вийшли з гоголівської "Шинелі"", набуває в цьому контексті досить загрозливого статусу вимушеного визнання.

Проблема всепроникності гоголівської спадщини посилюється тим, що вона торкається найлегендарнішої постаті всієї російської літератури - Олександра Пушкіна (і такого ж, як і Гоголь, її символічного чужинця). Саме найвидатніший поет Росії і засновник її літературної мови допоміг Гоголю запустити свою літературну кар'єру на початку 1830-х років.

Він також став першим російським літератором, що підпав під вплив гоголівської прози, коли вона виплеснулася зі сторінок його перших збірок оповідань. Цей вплив, а можливо навіть і чар, можна чітко побачити не тільки в останніх прозових творах Пушкіна, але й в такому цікавому історичному факті: за спогадами гоголівського прислужника Акіма, Пушкін часто приходив до його господаря і, коли того не було вдома, відразу ж нетерпляче прямував до його робочого столу, щоб прочитати усе написане Гоголем за ніч.

Ця нетерплячість Пушкіна гарно ілюструє його зачарування тим, що Гоголь міг робити у своїй прозі і чого сам Пушкін, напевне, робити не міг. Після смерті останнього, Гоголь майстерно переінакшив цю ситуацію, назвавши Пушкіна своїм головним літературним натхненником та попередником. Таким чином він фактично замаскував свій вплив на Пушкіна й російську літературу, взагалі зробивши цей вплив одночасно більш прихованим і більш дієвим.

Як додатковий ефект всеосяжного впливу Гоголя на російську літературу, характерна різнорідність його творів, здається, ховає в собі коріння практично усіх наступних традицій і стилів пізнішої російської прози. Якщо, приміром, моралістичний тон "Шинелі" чи великосяжні мистецькі прагнення "Мертвих душ" пізніше послужили моделлю для більшості написаного Достоєвським, то другий том "Мертвих душ" працює з проблемами і контекстами, які потім стають актуальними для Толстого та Тургенєва.

З іншого боку, "Весілля" прокладає шлях до умов, в яких розгортаються дії багатьох з п'єс Островського, в той час як штучна тривіальність "Коляски" дуже нагадує деякі з оповідань Чехова. "Вибрані місця" й "Авторська сповідь", в свою чергу, залишають виразні сліди в духовних пошуках пізнього Толстого, а кінцеві продукти алогічного лукавства й химерності "Носа" можна знайти в багатьох абсурдистських та сюрреалістичних текстах російської літератури 20-го сторіччя.

Один зі шляхів формалізації "проблеми Гоголя" в російській літературі - це пов'язання її з існуванням якогось чужинного елементу, який є, разом з Гоголем, укорінений в російську літературну традицію, проблематизуючи її зсередини.

Можна сказати, що російська література завжди мала проблеми з Гоголем насамперед тому, що саме Гоголь стояв у витоків сучасної російської прози і що саме він ввів до неї той чужинний елемент, який усі наступні покоління російських письменників були не в змозі ані "перетравити", ані асимілювати.

Також цілком можливо стверджувати, що цим елементом було саме українське походження Гоголя, який стверджував протягом усього свого життя, що його українство  безболісно співіснувало зі статусом славетного російського письменника.

(Я не стверджую, однак, нібито Гоголь був українським письменником під маскою росіянина - бо немає сенсу заперечувати той факт, що він написав за все своє життя лише один лист рідною мовою, хоча й володів нею дуже добре. Навпаки, я б сказав, що Гоголь був українцем під маскою російського письменника, до того ж ще й такого, хто став одним з засновників і першою "зіркою" цієї національної літератури.)

Малюнок взято з www.nbuv.gov.ua

Добре відомо, що Гоголь вийшов з суспільного й культурного середовища українського козацького дворянства, яке протягом більшої частини Середньовіччя підтримувало контакт з принаймні шістьма взаємно ворогуючими культурними всесвітами того часу - римським католицтвом, московським православ'ям, європейським протестантством, ісламським сходом, південно- і центральноєвропейським слов'янством та східноєвропейським єврейством.

Насправді, Україна була, можливо, останнім в світі полем битви, де ці цивілізації одночасно зітнулися у боротьбі за вплив на думки і за владу над тілами місцевих мешканців - що, безперечно, додало своєрідності й унікальності українській культурі взагалі.

Коли Московія в своєму культурному й військовому просуванні на Захід зміцнила хватку над більшою частиною східної Європи, українське дворянство і духовенство мало змогу надати безцінні послуги вченої письменності й культурного посередництва таким автократичним західникам нової Росії як Петро I чи Катерина II.

Кар'єра Феофана Прокоповича у Санкт-Петербурзі (так само як і Григорія Сковороди півсторіччя пізніше) - це тільки один приклад того складного процесу, через який Україну спочатку використав, а потім і випередив її північний сусід.

Насправді, Гоголь є останнім представником цієї довгої і дуже української традиції культурного виживання серед більш великих та агресивних культурних гравців. (В цьому він фундаментально відрізняється від культурної і літературної традиції, пізніше закладеної Тарасом Шевченко і побудованої скоріше на виключенні зовнішніх культурних впливів, ніж на їх змішуванні, через яке вони проблематизуються і навіть руйнуються).

Можливо навіть сприймати Гоголя та його проблемну роль в російській літературі як символічну відплату, через яку українська культура помстилася цивілізації, що колись поглинула її настільки безжально й настільки самовпевнено.

Ця помста виявилася у формі укорінення чужинного й внутрішньо руйнівного елементу до самої основи національної літератури Росії, яка мала химерну вдачу бути відображеною у такому кривому дзеркалі, як Гоголь.

Таким чином, "гоголівська проблема" в російській літературі залишається такою ж невирішеною і актуальною для її минулого, як і існування Київської Русі є невирішеним і проблематичним фактором для національного минулого сучасної Росії, яка, претендуючи на пряме спадкоємство сивої київської давнини, просто намагається заповнити цим загрозливо величезну порожнечу в своїй власній історії (сучасна Україна також іноді припускається цієї помилки).

Важко сказати, чи буде гоголівський вплив на російську літературу в майбутньому таким же глибоким й "системоутворюючим" як дотепер. Скоріш за все так, якщо враховувати нагромаджену суму аберацій, вже спричинених гоголівською прозою - спричинених у той самий спосіб, в який початкова помилка в розрахунках курсу космічного корабля викривляє його шлях все вагоміше і вагоміше.

Можливо, що потрібно буде здійснити якийсь важливий символічний розмін між двома культурами, щоб подолати наслідки цієї міжкультурної дилеми. Приміром, повернути гоголівський прах до України, а в обмін на це перевезти до Росії могилу Князя Юрія Долгорукого - легендарного засновника Москви - яка непомітно, але дуже іронічно розташована в самому серці Києва.

Україна відома в світі двома славнозвісними джерелами радіації - Гоголем і Чорнобилем. Якщо останній повинен таки колись згаснути, то щодо Гоголя можна бути впевненим, що його перші двісті років в цьому світі не є останніми.

В будь-якому випадку, період піврозпаду гоголівського ізотопу ще не встановлений, і його літературне випромінювання не дає ніяких ознак послаблення.

Навпаки, проза Гоголя вже вилилась сьогодні з формату книги до таких технологічних видів мистецтва як кіно, і вже цілком можливо сподіватися на появу навіть комп'ютерних ігор чи тематичних парків, заснованих на химерності гоголівської уяви. Наш світ все ще дуже дивний, і він все ще дивний згідно з Гоголем.

Постскриптум щодо Гоголя та мистецтва

Стосунки Гоголя та образотворчого мистецтва завжди були дуже плідними. З того часу, як його перші оповідання побачили світ на початку 1830-х, увага митців до його прози ніколи не слабшала. Здається, гоголівські тексти містять в собі щось таке, що спонукає митців до спроб візуалізувати це - чи то герой, пейзаж, або навіть натюрморт з глибин ненажерливої української кухні.

Славетна психологічна порожнеча гоголівських персонажів додає до цього ще більше, бо проза Гоголя, як і образотворче мистецтво взагалі, існує здебільшого на поверхні свого власного перформансу. Те, що надає їй глибину - це читацька уява, і саме тому митці завжди змагалися і змагаються за найкраще відтворення гоголівського світу. Вони відчувають, що набагато зухваліше виносити на поверхню мистецтва не те, що воно може відбити, зображуючи наш світ, а те, що воно може відбити, відтворюючи нашу уяву.

Врешті решт, мистецтво саме мешкає у цьому тонкому, але безмежному прошарку між матеріальним світом та тим, що можливо уявити про нього.

Гоголь допоміг нам відчути це, підвівши нам віки і давши нам змогу побачити Вія.

Автор - Максим Клеменьєв, філософ, критик, перекладач. Колишній аспірант і викладач New York State University of New York (SB) та University of Southern California, Los Angeles

powered by lun.ua