Кому заважає наша історія, або Яничарство по-українськи
Нагадаємо, що віднедавна на численних засіданнях та у ЗМІ міністр освіти та науки Іван Вакарчук наполегливо переконує суспільство у тому, що низка дисциплін освітньо-професійних програм не є "обов'язковими з погляду формування фахівця і громадянина".
До таких Вакарчук відніс "вузько спрямований обов'язковий курс" "Історія України" і запропонував замінити його "на більш фундаментальний курс "Історія української культури".
Зокрема, про це йшлося у доповіді профільного міністра на розширеній підсумковій колегії Міносвіти 2 квітня 2009 року.
Під словом "культура", за словами чиновників із міністерства, слід розуміти не лише мистецьку діяльність чи літературну творчість, а весь спосіб життя української спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою.
Але ж курс "Історія України" якраз і включає у себе історію політичну, економічну, релігійну, військову, культурну тощо. Тож з цієї точки зору міністерські нововведення виглядають як переливання з пустого в порожнє.
А тепер про саму суть, так би мовити, змін. Історики нагадують, що курс "Історія України" не вперше намагаються витиснути з освітніх програм у вищій школі.
Зокрема, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ярослав Калакура стверджує, що курс зустрів опір консервативної частини чиновників одразу після його запровадження на початку 1990-тих років.
Тоді висувалося два аргументи: мовляв, історія України у вишах повністю дублює шкільний курс, а викладачі, які донедавна викладали історію КПРС, не можуть фахово викладати історію України.
Причини такого тиску на курс з української історії лежать на поверхні. "Історія - це спосіб політичного мислення, політична зброя, якщо хочете", - наголошує професор.
Як бачимо, хоч з того часу й пройшло майже 20 років, але мало що змінилося. Щоправда, прийшло в науку нове покоління істориків, чиї погляди формувалися вже за часів незалежності.
Тож сьогодні ініціатори вилучення "Історії України" із програм вишів апелюють лише до одного аргументу - дублювання шкільного курсу. Однак і це - не аргумент.
Адже що таке предмет "Історія України" у школі? Це всього лише історія подій та фактів, які здебільшого учні просто вивчають на пам'ять. У вишах цей курс покликаний навчити молодих людей робити узагальнення та висновки, осмислювати події, уникати повторення помилок минулого.
Варто наголосити і на наявності ще однієї проблеми. Так, за словами доктора історичних наук, завідувача кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету Юрія Терещенка, сьогодні немає ні підручників, ні програм, ні підготовлених фахівців для вивчення історії української культури.
Незважаючи на це, не порадившись із фахівцями-істориками, міністерство планує уже в новому навчальному році провести зміни.
Відсутність в Україні єдиного трактування історичних подій та фактів поглиблює розкол у суспільстві, призводить до внутрішніх чвар та конфліктів.
Професор Калакура навів приклад Російської Федерації, де прийнято рішення про створення на державному рівні комісії із захисту історичного минулого. Натомість в Україні рішення МОН "фактично ліквідовує історію власної країни".
Науковці попереджають, що наслідки заміни курсу "Історія України" на "Історія української культури" будуть важкими для нації: молодь втратить чи не єдине джерело достовірної інформації про історичне минуле свого народу та власної держави. Адже нині в інформаційному просторі триває тотальний наступ на українську духовність та національні цінності.
Вчені-історики вже створили ініціативну групу і написали відкритий лист проти вилучення із системи вищої освіти курсу з української історії, який направили президенту, прем'єру та голові Верховної Ради, а також копію - міністру освіти.
У листі сказано, що доки відповідного наказу міністра немає, ситуацію ще можна змінити. Дійсно, потреба у внесенні змін до програм вивчення історії України у вишах є, але це ж не може бути підставою для ліквідації курсу як такого.
Може, не всі погодяться зі мною, але такі ось міністерські нововведення виглядають як спроби перетворити нас, українців, на безвірних яничар, що не пам'ятають ні свого походження, ні історії, не мають національної пам'яті.
Яничари - найбільш підходящий "матеріал", що годиться на службу іноземним державам. І ми мовчки ковтаємо. Мало того, що нічого не робимо, щоб світ знав про нашу історичну тяглість, ми ще й позбавляємо самі себе цієї тяглості.
Як тут не згадати Шевченкове "Німець скаже: "Ви - моголи. Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі". Німець скаже: "Ви слав'яне. Слав'яне! Слав'яне! Славних прадідів великих правнуки погані!".
Виходить, що ми самі не хочемо мати своєї історії. Віками нас грабували, забираючи разом зі знаннями про минуле й розум, усвідомлення національної ідентичності.
"Українці - єдиний народ у світі, який не знає своєї історії, її не вивчають в університетах", - сумно констатував Олександр Довженко в своєму Щоденнику 1942 року. Українці - єдиний народ, що сам відмовляється від власної історії, - така гірка правда сьогодення.
 |