В кошику над Кам’янцем. Фото

12
3 червня 2009

- Завдання на сьогодні: пролетіти над перехрестям N, далі якомога швидше пролетіти відстань у 3 км і сісти під найбільш гострим кутом до точки старту. Дозволена висота польотів - 2 км. - Спортивний директор чемпіонату України з повітроплавання Ігор Лобашов закінчує ранковий брифінг. - Екіпаж № 3, візьмете офіційного фотографа чемпіонату (москвич Ігор Шелапутін піднімає руку, вільну від сумки з об'єктивами). Екіпаж № 4, ви берете пресу.

Преса - це я. Призначений мені пілот, 30-річний киянин Олександр Пархоменко, має коротку зачіску і крижаний погляд блакитних очей. Любительки мачо мали б влягатися біля його кулі штабелями, мене ж брутальні чоловіки трошки лякають.

На загальному старті аеростатів в полі поблизу села Кадиївці тримаюся поряд з кулею під номером 4. Легесенький вітерець, який грався під час брифінгу з прапорами перед кам'янець-подільською міськрадою, давно переріс безпечні 5 м/с, і тепер його ігри значно ризикованіші. Він плюється вогнем газових горілок в обличчя пілотів під час надування куль, тягне полем кошики з вербових гілок, намагається вирвати в команд і віднести кудись у ліс ще не наповнені повітрям оболочки.

- Я б не рекомендував сьогодні літати дивчині, - це нарешті озвався мачо № 4. Водій екіпажу киває головою: посадка буде екстремальною.

Я слухняно погоджуюся: за всіма ознаками кулі полетять над кам'янецькими промзонами, в бік цемзаводу, а мріється ж про Стару фортецю. Поки що й на землі є що знімати: одна за одною кулі відриваються від ґрунту і швидко летять над сусіднім лісом. На полі залишається лише дві оболочки. До кошика однієї з них на руках несуть молоду жінку, та впирається і кричить. Летіти вона не хоче, тут і Шерлоком Холмсом не треба бути, аби зрозуміти. Пілот спересердя б'є рукою по кошику: все ж під певну вагу розраховувалось, йому потрібен пасажир! Хм. Ну і нехай буде цемзавод. Я лечу!

...Ні, це був не перший мій політ на кулі - третій. Але в таких умовах - перший. Тільки у травні 2009 року я зрозуміла, що повітроплавання - справжній спорт, а не дорога розвага для товстосумів. Коли на майже кілометровій висоті кулю підхопив сильний вітер, я сіла на дно кошика, заплющила очі і почала рахувати до 100 - треба ж якось заспокоїтися в останні хвилини життя?

І навіть абрис фортеці, котрий з'явився-таки десь на горизонті, не надихав на фотоподвиги. Роман Савчук, веселий молодий пілот, помітив мої дивні дії не відразу - і трохи здивувався. Виявилось, що значно краще за математичні вправи заспокоюють лелеки, що пролітають десь під кошиком, чи перелякана шумом горілки лисичка з маленького лісу.

Щодо посадки - ну мене ж попереджали, правда? Присісти, сховати все цінне кудись в куток між газовими балонами - і постаратися бути зверху. На пілоті, так. Присіла, сховала, була. Всі оті 100 з гаком метрів, які кошик тягнуло за вітром по нерівностях подільських ґрунтів. Зупинились ми метрах в 10-15 від скелястого берегу Смотрича поблизу села Мале Залісся. Пастораль, корівки, кози, ставочок.

На кулю нуль уваги - це десять років тому повітроплавців зустрічали так, як 14 квітня 1961 р. світ вітав Гагаріна. Зараз максимум уваги, котру отримуєш від землян (гм) - це бібікання машин, вітальні помахування руками нечисленних вранці пішоходів - і  десяток насмерть переляканних курей в селі Велике Залісся.

Усі фото автора 
Інша справа - летіти над Старою фортецею. Інший день, інший пілот (льотчик Борис Стефанович), інша куля - рожева, як сни Барбі, "Мрія" з Херсону. Старт знову загальний: з поля за найбільшим в Європі цемзаводом. Половину куль несе якраз в густий цементний дим, "Мрія" ж елегантно обходить високі труби: навіщо дихати цементом, правда ж?

Це інші екіпажі мають виконати завдання - кинути маркер (блакитну стрічку) якомога точніше на мішень (великий хрест) в центрі одного з міських стадіонів. (Забігаючи наперед скажемо, що потрапити не те що у центр хрестика, а хоча б на хрестик, так нікому й не вдалось).

"Мрія" в чемпіонаті України з повітроплавання участь не бере і літає за програмою "Фієста" - читай, в своє задоволення. Борису Стефановичу хочеться пролетіти над фортецею, я теж не проти - і ми повільно (повний штиль) проминаємо райони багатоповерхівок, рухаючись в напрямку Старого міста.

Над селищем цемзавода куля киянина Печерського потрапляє в мертву зону - і пілоту, здається, можна при бажанні потиснути руки прямо з балкона 12-поверхівки. Над костелом по Нігинському шосе в таку ж тиху пастку потрапляє і "Мрія": висимо над дорогою, аніруш. Ось тут і треба вміти приборкувати вітер - і навіть його відсутність. Кілька спалахів горілки - і ми виринаємо з мертвої зони. Он вже й замок попереду.

 
Туристи, які стали табором на валах Нової фортеці, клацають своїми фотокамерами щопівсекунди: величезна рожева куля тихо-тихо і низько-низько пропливає над валами, минає каньйон і от-от сяде на поле навпроти твердині. І сіла б таки, але ж українці славляться не так повітроплавством, як рільництвом і дбайливим ставленням до землі.

Нізвідки виникає дорога автівка, водій котрої кричить пілоту: "Ей! Це МОЯ пшениця!"

"А я що, сів в неї?", - і Борис Стефанович демонструє вищий клас пілотування. "Мрія" тихенько підлітає до краю засіянного поля і... зупиняється. Так просто, так елегантно. Не треба навіть ховати фотоапарат: мить - і я на твердій землі.

Вузенька стежка біжить до хутору Смотрич, там вже чекає машина супроводу (без такої автівки, бажано позашляховика, виліт і робити не варто: кулю повинні підібрати за будь-яких умов посадки). Стежиною машині не проїхати - тож коли гора не йде до Магомета, кулю на руках (!) несуть до автівки двоє чоловіків з екіпажу супроводу.

Ще два помічники летять назустріч "Мрії" з Смотричу: років їм по 5-6, а собаці Інзі десь стільки ж, тільки місяців. Хлопчаки торкаються руками зірок, намальованих на кулі, і обережно заглядають до кошика: шукають кермо. Не знаходять.

Тепер кошик потрібно загрузити в багажник, оболочку ж скрутити. Не так і просто: майже квадратний кілометр транини вагою в неповний центнер пручається і до спеціальної сумки забиратися не хоче.

Я ж хоч і на землі, а душею ще лечу, від щастя хочеться птахою перебратися через каньйон до рідної домівки. Перебираюсь містком, ледь не співаючи вголос - а в цей самий час на розі вул. Франка та проспекту Грушевського утворюється велетенський як на Кам'янець дорожній корок: на асфальт з неба сідає куля "ТНК". Газ закінчився, а поруч - високі скелі каньйону, єдиний плаский майданчик - саме що проспект. І таке буває: спорт є спорт. І до жодного іншого спорту максима про те, що головне не перемога, а участь, не підходить так ідеально, як до повітроплавання.

Навіть замикаючи турнірну таблицю, отримуєш шалене задоволення: від польоту, від підкореного вітру, від старовинного міста десь далеко внизу. Повітроплавці, я вам заздрю. :)

Чемпіонату України з повітроплавання-2009 (19-21 травня)  присвячується :)

powered by lun.ua