Історія душі моєї вулиці "Україна"

268
5 жовтня 2009

Тиха ніч. Звисока, згори бачиш як світиться нічне місто. Таке прекрасне, спокійне, втомилося за цілий день, бігаючи від краю до краю. Безхмарне небо - чудове море чистого спокою.

Пригадую собі, як давним-давно, ще при Сході Молодого Сонця, повітря було таке свіже, трава вкрита невинною росою, холоднуватий вигляд порожевілого неба надії прогрівався із середини.

Поруч - кохана назавжди, її погляд додавав неповторності віддзеркаленню майбутньої історії - вдивлялася у Величне, ще Далеке, яке було сповнене поваги та відповідальності, спогадів, подоланих проблем, шкодуванням за вчиненими промахами.

Настав День і ми ще не знали, що робити, хотіли зробити все одразу, або ж нічого, або все для себе. Ресурси здавалися такими невичерпними, а тому й непомітними.

Сьогодні Ніч... Я ходжу по цім місті, воно порожнє, пусте. Високі будинки, увімкнене світло усюди. Немає ні людей, ні їхніх спогадів. Такі порожні вулиці, наповнений дивним простором. Простором подумати, але ж вже не має часу думати, лиш чутно музику нетяжку, сильну, здалеку меланхолію.

Ще помолюсь за цей світ і можна Починати ...

Але зараз, поки ви читаєте, розповім вам про Вечір, що передував цьому.

Наша планета - велике місто, де кожен має свою рідну вулицю: а ось і моя, он там, через кілька, далі. Зветься вона - Україна, моя рідна, оспівана у піснях, Україна! Захотілося мені відвідати рідну домівку мого дитинства.

Ще здалека до підходу до рідної вулиці помітив я два довгих ряди людей, що йшли мені назустріч: один ряд - це молоді та дорослі люди, у пошуках кращої долі; другий - складався з молодих та вродливих дівчат (майбутніх матерів України, які...), яких тягли у рабство.

Ці колони простягалися аж від...! Від моєї вулиці! Тоді у мене промайнула тривожна думка: "Що ж там трапилось?! Що моєї України вже немає чи не має кому захищати та любити оцих знедолених, молодих, а вже приречених?!".

Дійшовши до рідних країв, мене зустрів дім, де колись жив Грушевський. Дім був у занедбаному стані із табличкою "Украина", з напису якої, лиш перші дві літери були українськими. Подейкують, що в підвалах цього будинку десь захований музей української історії та культури, проте, де є вхід ніхто вже не пам'ятає.

Навпроти стоїть пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Він, щоправда, трохи занедбаний (деякі частини з бронзи вже відсутні, вкрадені), закиданий пляшками, недопалками, паперами, газетами.

Тут поруч недавно збудували кафе-бар, така красива яскрава споруда. Прибутково, адже тут завжди є клієнти: молодь, школярі, які витрачають свій час та батьківські гроші. А вже за кілька метрів стоїть школа з недобудованим спортзалом, басейном та комп'ютерним класом.

Навпроти цього бару, біля будинку-музею, відбудовано храм Української Греко-католицької Церкви. І хоча він ще не повністю відреставрований, зате людей у ньому набагато більше ніж в інших "храмах різної віри".

Варто додати, по вулиці розташовано п'ять великих телеекранів і один над Верховною Радою України. Кожен бажаючий може дивитися (промивати собі мізки) їх безкоштовно.

Проте, чомусь дивно, чому в prime time популяризують дешеві фільми чи передачі... але що тут дивного. Натомість цікаву та якісну інформацію показують так пізно, що майже ніхто не має часу або вже сил їх дивитися.

Вслід за храмом УГКЦ, навпроти школи, розташовано інтернат, дітей в якому все більше і більше. Якість виховання або догляду зосталася ще гіршою від радянських часів, коли дитину - майбутнє людства - виховували побиттям, атеїзмом та відношенням як до продукту, а не до несформованої тяжкої особистості.

Вікна будівлі виходять туди, де можна побачити майже руїни, які залишилися від колгоспу: зруйновані дахи, тракторний металобрухт, занедбані найродючіші чорноземи, на котрих колись був щедрий урожай, а сади давали такі рідкісні плоди і в них завжди було повно дитячого гамору. А там, відразу, видніється високо силует ЧАЕС.

Проте, потрібно поглянути праворуч: там ми побачимо, що біля школи розташований закинутий будинок колишнього якогось наукового центру, будинок, де сьогодні збираються наркомани, алкоголіки...

Цей будинок колись належав Церкві, потім, за радянських часів, там була розташована психлікарня, а тепер - це нікому не потрібне місце для забутих суспільством українських громадян.

Ходити біля нього небезпечно, а особливо ввечері чи вночі, а особливо самому, а особливо дівчатам, щоб не трапилося як минулого місяця із трьома дівчатами 7 класу, які поверталися з Недільної вечірньої відправи.

Далі ми входимо в "осінній район" техногенного українського життя. Тут, по правій стороні, ледь-ледь працюють продані за безцінь заводи. Багато недобудованої механічної надії просто перетворилось на ласий шматок з "дорогоцінних металів ідей". А ось там трохи згодом є шахта...!...? Зачекайте! Там щось трапилось? О-ні! Невже знову загинули шахтарі.

Знову вивішуватимуть стяги з чорною стрічкою. Знову чиясь сім'я залишилася без батька... За всім оцим безладом, хаосом та безвідповідальністю спостерігає, звисока, мовчазний Чорнобиль, який свого часу також постраждав від людської самовпевненості та бажання людей стати богами. Храм-радіації, який звели язичники-атеїсти.

То святе місце, на яке бояться ступати грішники! А, можливо, це місце історії гріха, куди ніхто не наважується приступити - Заповідник технологічної сучасності...

Відразу поруч збудоване в минулому футбольне поле, наче пам'ять про славне минуле. Наполовину зруйновані плакати зі стертими літерами досі ще закликають до культури спорту та здорового способу життя. Тепер порожній стадіон перетворений на місце, де скидають сміття люди із будинку навпроти.

А ще, не доходячи до будинку, розташована "військова частина" - те, що прямо біля дороги - це МВС (і будьте уважними - не ходіть поруч, а то вас можуть заарештувати просто для статистики про успішне подолання злочинності); а в другому відділенні розташована військова частина.

Феномен нашої армії в тому, що вона трансформувалася і тепер, замість проданої зброї, жовнір отримує нове знаряддя миру, знаряддя захисту землі від шкідників-ворогів нашої землі, у формі сільськогосподарських лопат, сапок, вил...

Ну, нехай, там метрів за 100 видніється річка - це спогади мого дитинства. Літо, діти, тепла вода, пісок, сміх, мости, горизонти, море та небо розмовляють десь там далеко-далеко. Мати гукає, шукаючи мене... а на другому березі ріки сяють золотоверхі храми Києво-Печерської Лаври.

Білі, кольорові, благословенні храми, які свідчать про красу християнської душі дитини, як початок - дитяче серце, прощення та спрощення, віра в батьків, незнання зайвого. А у кожного з нас все-ж залишається дитячі куточки, до яких світ не може дістатися.

Але повернімося до реального часу. "Світлий квартал" - це офіційна територія України. Зліва - то Дім президента, навпроти нього - то Верховна Рада України, де є багато красивих машин, якісний асфальт, нова бруківка, світло на стовпах, що освітлює вночі і ... танки для охорони та блокади виборців, щоб не відволікали "працювати" обраних.

Біля Дому президента дуже щільно прибудована будівля Російського посольства. Варто додати, що по всій вулиці міста нашої планети розкидано багато листівок: одні - це передвиборчі агітки, інші - червоні паперові прапори із зображеннями вождів комунізму, що залишились ще від радянських свят, треті - баптистські обіцянки (промислова реклама Євангелії)... - цікаво, чому ніхто не здогадався використати цей паперовий матеріал для друкування народних казок для дітей!...?

Між російським посольством та храмом Української православної церкви московського патріархату відбудовано храм Української православної церкви Київського патріархату. Поміж храмами прокладено колючий дріт під напругою. Будьте обережні в цьому місці, а особливо ваші діти!!!

І вже наприкінці вулиці по обидва боки розташовані приймальні пункти: зліва - прийом металобрухту, справа - здача українців українцями за 30 срібняків.

А ось там, трохи назад, розташоване українське село. Українське село - це забута основа нашого дня та хліба насущного. Села, котре б не забуло Основи Святої: Доброзичливості, Пісні, Працелюбності та Віри в Бога майже не залишилося після бомбардувань технократичної цивілізації.

Виїжджаючи з міста, мене проводжав "табун" нікому не потрібних дітей-злидарів та підлітків з очима, які не знають чого їм знати треба, а чого ще ні, що є, а чого нема, що хотіти та як працювати, як вірити та любити. А зустрічали мене, на шляху у село, лани широкополі та, померзлий від морозів і знищений посухою, врожай.

Я хотів податися у село, туди на природу, на гармонію, музей української душі, туди до святих тих, хто ще залишився там жити на ще родючих руїнах. Волів туди, бо втомився від міської ізольованості, конвеєрної культури та заасфальтованої історії.

Хотів, сподівався, хвилювався.

Натомість побачив розкрадені долі, розбиту дорогу молодих, розіп'яте українське терпіння та зарослу стежину до Храму, яка ще недавно була широкою та наповненою шляхом. А що?! І справді немає кому вже молитися, чи ніхто не хоче попросити прощення за помилки та віднайти живі відповіді на тяжкі запитання?

Але чи могло бути інше сьогодення при такій любові дітей України одне до одного. Ми допустили геноцид та голодомор, терор та заздрість, ми допустили Чорнобильську катастрофу - ми хотіли, а не шукали солодкого "світлого" майбутнього, натомість отримали пересолене минуле.

Обернувшись та поглянувши назад у сучасність із точки зору майбуття, дитинства та патріотизму я бачу порожню порожнечу сліпих людей із затвердлими серцями.

Впавши на коліна плачу у молитві за людьми, їхнім життям, їхніми дітьми, щастям. Українські проблеми нікому не потрібні, їх за нас ніхто не вирішуватиме. Тягарем самотності відчувається моя Україна, тягар, що передається як вірус.

Я б втратив надію коли б не побачив затоптаний напис на асфальті невідомої дитини: "Ось падає сніг, вкриваючи все чистотою. Сніг цей - сльози Бога, що холонуть потрапивши в холодну атмосферу нашого блукання".

Мораль: яка може бути мораль у цьому аморальному світі, що створили ми та залишили його нашим дітям, наче бажаючи повторення наших помилок...

З книжки "Ранок заходу сонця"

 

Автор - Володимир Огінок, системний адміністратор кондитерської фабрики ТОВ "Яричів"



powered by lun.ua