Коли впаде українська "берлінська" стіна?

9 листопада 1989 року було зруйновано стіну, що поділяла Берлін на Східний і Західний. Тоді, 20 років тому, кордон між ідеологіями висотою у 3,6 метрів та протяжністю в 106 кілометрів було відкрито. Разом із символом "залізної завіси", що перекривала людський, інформаційний та культурний обмін, впав перший бар'єр на шляху до відкритого суспільства.

Цю дату ми зовсім невипадково вирішили вписати і в українську фізичну реальність.

20 років як впала Берлінська стіна. 19-ий рік підіймається наша країна. Як і личить в такому віці - відповідей менше, ніж запитань. З кожним днем запитань буде поставати все більше, але хто відповідатиме на ті, котрі постають сьогодні?

В Україні є своя "берлінська" стіна. Її не існує у фізичному просторі.

Наша "берлінська" стіна розділяє два світогляди: один, ядром якого є поклоніння ідолу вертикального підпорядкування, та інший, суть якого формується на основі професійної компетентності та етики, толерантності та принципів стійкого розвитку.

Вона існує також там, де еліта пропускає молодих професіоналів на свою сторону тільки за умови, якщо вони достатньо розчарувались у будь-якій можливості розвитку українського суспільства гідними шляхами та зневірились у прозорих, взаємовигідних відносинах між людьми в контексті бізнесу і громадських ініціатив.

Стіна існує в умовах прихованого тоталітаризму, політичної незграбності, складного діалогу між старшим та новим поколіннями та відсутності зрозумілої стратегії розвитку для країни. Завдяки цим стінам ідеї нового порядку залишаються під чітким контролем та за високим парканом.

Тож скільки таких стін існує в Україні? І як почати їх руйнувати?

Cтіна толерантних та засудливих

Толерантність варто розглядати ширше. Єдиною спільною рисою між людьми є та, що усі ми - різні. З абсолютно всіх сторін: за кольором шкіри чи очей, за мовою, за стилем чи вмінням одягатися, за сповідуванням політичних поглядів чи смаках у їжі.

Крім стандартних для нас "понять толерантності" сьогодні провідні соціологи світу визначають толерантність ще й за рівнем самовираження та рівнем супротиву новим речам. Здається, з цього й треба починати!

Поряд з найгострішими проблемами - расовою дискримінацією та гомофобством, в цій країні важкувато і тим, кого обмежують в особистих варіантах самовираження, а супротив новим речам, особливо у сфері культури та суспільства, відтягнув Україну на 44-те місце у рейтингу ТОР 45 креативних суспільств світу.

У Фінляндії, країні, яка посідає другу сходинку у тому ж таки рейтингу - рівень засудження помилок та взагалі поняття страху помилитися зводиться у суспільстві до відмітки "0".

Ви що, боїтесь, що як дозволите усім молодим талантам чи ж псевдоталантам вийти на поверхню та показати своє "я", то цю країну розірве і вам стане соромно?

Сьогодні багато з нас стали космополітами. Чорношкірі та євреї, жінки та чоловіки, іспанці та українці стають ближчими одне до одного. Кордони без рішень правителів світу та їхніх підписів під міжнародно-правовими актами швиденько стираються.

Сьогодні ми частіше зустрічаємось з не такими, як ми, віримо їм, ширшими поглядами одне на одного дивимось, приймаємо у домівки на ніч, випиваємо з ними, витанцьовуємо, вкладаємо спати на своїх ліжках чи у коридорах у спальниках, зранку готуємо їм сніданки, прощаємось назавжди, але кожен залишає в собі після прощання частинку відвіданої землі і враження про тебе і твої життєві стилі, вміння не впадати в сороми через нездатність тлумачити політичну ситуацію в країні, і бути таким собі і далі.

Такі реалії та історії у зближенні незнайомих учора, а сьогодні - вже друзів, нам дозволив інтернет та соціальні медіа. Але наскільки велика цінність у тому, що люди, не зважаючи на фізичні національні кордони, можуть одне одного "діставати" через інтернет?

Певно, було б недоречно сказати, що цінності немає. Сьогодні ми стикаємось з "іншими" (не такими як ми) щоденно, просто переглядаючи їх блог чи слідкуючи за оновленнями у стрічці друзів на фейсбуці. Космополітам інтернет подарував можливість зачаровуватись дрібницями та знаходити нові фетиші. Але хіба цінність віртуальних можливостей зробила нас більш толерантними одне до одного?

Cтіна молодих і тих, хто не їх не сприймає

Їх можна називати як завгодно. Це покоління, яке ще не визначено специфічним історичним терміном, але воно і не потребує визначень, бо дуже не любить, коли його запроторюють до певних груп та субкультур.

Усі вони - аж занадто різні: молоді професіонали, цікаві розумники, безпорадні розгільдяї, любителі життя, агенти змін і т. д. Дехто з них каже, що їх ніби не цікавить життя цієї країни, але кожним своїм кроком вони його будують, не кажучи і, може, й не усвідомлюючи, що насправді такі як вони тільки й будують.

Вони дуже красиві візуально та люблять привертати увагу часто більше зовнішнім виглядом, ніж внутрішнім контентом. Але що вам до того, який у них контент? То їхня особиста справа! Вони - художники, і малюють картини великих розмірів, інколи ні вони, ні ми особливо не розуміємо, що вони малюють.

Вони люблять секс чи, може, навіть порно, люблять безбожно випивати та витрачати час на усілякі найдурніші речі. Хай і так, бо цей світ - сама дурість, кажуть вони.

Це абсолютно нормально, що декому з них до одного місця оця країна, у них вона - своя особиста. Але є і ті, котрі таке своє життя у країні, що розвивається, з азартом розглядають як здобуття професійної якості, бо для них досвіди та падіння разом з нею означають справжнє життя та загартовування.

Звісно, такі мають право на відчай і буває, що через свої інтернет блоги час від часу вони велично оголошують про збирання манатків та втечу у кращі краї. Але разом з країною у них є свої маленькі програші, маленькі перемоги та свої великі ідеї. І такі як вони, поки що не збираються звідси йти.

Сьогодні дуже важливо переосмислити роль молоді у суспільстві. Що їй потрібно? Здається, що для початку її необхідно визнати ресурсом лідерства країни та інвестувати у її розвиток - освіту, права, культуру. Вона ж завтра буде у відповіді за прийняття рішень на користь суспільства чи, можливо, на користь монопольних підприємств та безликих корпорацій у державі.

Фактично, молодь розчарована результатами помаранчевої революції і наразі особисті інтереси її хвилюють більше, ніж суспільні.

Якщо попередні покоління характеризуються як покоління "мені потрібно" (післявоєнні часи) та покоління "я хочу" (часи консюмеризму), то сучасних молодих професіоналів слушно називають поколінням "я можу".

Вони відрізняються від попередніх поколінь тим, що молоді професіонали вірять у себе. "Я можу" більше направлене на спілкування, обмін і дію.

"Я можу" зазвичай трансформується у "я зроблю" і означає створення реальної цінності. Проникнення обміну інформацією у повсякденне життя дає можливість кожному з них індивідуально брати участь у формуванні культури та розвитку економіки.

Обираючи розумні пропозиції щодо навчання чи роботи, віддаючи свій голос в підтримку ініціатив, обмінюючись знаннями і ресурсами, поширюючи інноваційні ідеї, сьогодні молоді професіонали створюють нову реальність.

Вони приймають рішення, керуючись прогресивним індивідуалізмом - ідеологією, в центрі якої панує не лише єдине прагнення до задоволення, але й раціональність, дисципліна, відповідальність та вплив. Це дає підстави розглядати цих індивідуумів як автономних агентів, що здатні змінювати світ навколо себе.

Розрив між старшим та молодим поколінням у поглядах на життя та використанням нових можливостей світу став основною потугою у розвитку країни.

Де ті політичні лідери, котрі не обіцяють взяти у свої команди молодих, а вже це зробили? Де ті прем'єр-міністри, які пропонують креативні рішення у відповідь на кризу у вугільній галузі? Де президенти, що пропонують вимірювати якість життя в країні з врахуванням якості освіти, а не лише об'ємом вироблених продуктів?

Стіна між творчим суспільством та традиціоналістами

Дахи міста - артистам! Поезію - на вулицю! Такі досить радикальні культурні заклики, перебуваючи в ностальгії за періодами подій французької студентської революції 68-року, сьогодні імплементують на практиці в багатьох європейських країнах. Творче суспільство в центр ставить людину та її здатність народжувати ідеї, а стандартне - орієнтоване на укріплення системи та захист її від дивіацій, які можуть нести щось нове.

Якщо творче суспільство заохочує новизну, бо в ній потенційно є винаходи та рішення, то стандартна система боїться новизни й противиться їй, бо вона може стати причиною нестабільності.

Хто відповідає за культурний несмак країни?

Креатив, культура та мистецтво є центральними силами у сучасному світі. Ці сили відповідають за те, як ми будуємо свої життя, організовуємо дозвілля, проявляємо та віднаходимо ідентифікації, відкриваємо історію. Право провадити культури більше не є функцією суспільних еліт. Творчість у роботі - відтепер на озброєнні не лише у митців. Нас оточує економіка, де сила уяви та інновацій стали ефективними інструментами.

Акцент на творчості та культурі у нашому повсякденному житті має означати, що і мистецькі організації відіграють величезну роль у суспільному житті нації, країни, світу. Люди з розвиненим творчим мисленням знані своїми інноваційними та захоплюючими ідеями. Люди бізнесу запрошують у свій світ таких мислителів для пошуку нестандартних рішень. Творці здатні спостерігати життя під іншим кутом зору, утримувати в полі уваги декілька перспектив одночасно і бачити картину в цілому.

В корпоративній сфері вже існує навіть термін для такого підходу - креативний розвиток. Хтось може заявити, що це споживацьке використання мистецтва, і це проти самої суті вільної творчості. Насправді, мистецтво буває різне і цілі його, відповідно, різні теж: одне розважає, друге дарує емоцію, а інше зцілює. Питання суспільного значення потребують не лише прагматичного, раціонально підходу, але й емоційного, людяного.

Творче суспільство будують прогресивні ідеї його учасників. Творчість не слід розуміти лише як термін мистецтва. Творчість - це здатність продукувати ідеї за допомогою уяви, і перетворювати їх на винаходи, щоб потім капіталізувати на інноваціях. Творчі ідеї відповідають за ефективність використання ресурсів і розвиток суспільства.

Кожен, хто відвертий в першу чергу з собою, має можливість освоїти нові культурні території та розширити рамки світосприйняття, навіть якщо це означає випасти за межі власного комфорту. І саме такі можуть вийти на вулиці, щоб висвітлити свої позиції, зруйнувати "берлінські" стіни і підійняти шлагбауми до відкритого суспільства, де панують єдність, право і свобода, а тепер також і уява.

Учасники публічної акції "Коли впаде українська "берлінська стіна?" у 5-ти містах України (Києві, Одесі, Сімферополі, Харкові, Львові) розклеїли близько 500 постерів на cтінах будинків, зупинках транспорту, у вітринах магазинів та публічних закладів із запитаннями та закликами до суспільства.

Cаша Шагі, Ірина Соловей, організатори формації Garage Gang