Картопляні деруни

49
4 листопада 2009

Вчора Леся випроводила мене. Нагнівалася на мене, що я не ходив на фірму, адресу якої мені дала напередодні. Я пішов.

Відтак, настрій зранку в мене був кепський, і я вирішив розвіяти його прогулянкою містом. Щойно я вийшов з дому, аж на очі мені потрапив плакат: "Вони байдикують. Вона працює".

Я зрозумів, що це про мене: вже півроку я шукаю роботу. Принаймні, так кажу Лесі, а насправді, я розіслав по офісам своє резюме і тепер чекаю, як свиня обуха. Чітке усвідомлення цієї реальності зіпсувало настрій вщент.

Щоб якось вгамувати душевні муки, я подався пішки на край міста. Мої думки, що вихід таки має бути, перебив заклик: "Тільки йому можна довірити свою долю!".

Спершу я подумав, що це звернення якоїсь релігійної громади. Але вони б "йому" написали з великої літери. Коли я почав уявляти, як цей невідомий мені "йому" почне з Лесею вирішувати мої проблеми, мені стало трохи моторошно.

Думка запалилася і вихід мав бути знайдений миттєво. І він знайшовся. Вихід якраз відповідав тому збаламученому стану, в якому я перебував. Я вирішив, що придумаю Лесі вірш, ввечері його їй прочитаю, вона розчулиться і ми затишно проведемо час. Думки ці мене трохи заспокоїли, відтак, вірш склався на ходу:

Я рушаю у світ, у далеку незвідану путь,

І коли заведуть в манівці мене вічнії мандри,

Я зітхну: пам'ятай, бережи і мене не забудь,

Моя, ладо, Олесю, о, мій оберіг, Олександро.

Я йшов додому, щоб записати вірш. Найбільше мені подобалось, як я поясню Лесі, що мандри, подорож - це, напевне, моя нова робота, можливо у Києві. Мене тішило останнє Олександро, бо Леся любила, коли, зрідка, я її так кликав.

Я уявив, як шепотітиму на вушко їй свій вірш, як проблеми залагодяться, щойно я її побачу. Аж раптом на очі мені потрапила настанова: "Твій голос почутий. Проблему буде вирішено".

Мені стало нудно, я уявив, як хтось замість мене читає Лесі мій вірш. Вся картина затишного вечора розпалася вмить і питання що робити виникло у всій своїй невідворотності і гіркоті, яку роздмухувала збудоражена уява.

Я йшов додому, і біля самого під'їзду переді мною постав вихід, абсолютно реальний і абсолютно продуктивний. Цей вихід не прийшов - він прибіг у вигляді мордатенького, розпашілого пацана. Весь червоний, він мало не збив мене з ніг.

Це чудо різко зупинилося переді мною, озирнулось і комусь за моєю спиною крикнуло на весь двір: "А поцілуйте мене в ср...ку!". Тільки потім пацан побачив мене, сказав тихо: "Ой" і щодуху дременув за ріг будинку.

Перша продуктивна дія сформувалась відразу у під'їзді. Я вирішив, нарешті, прикріпити до стіни обвалені поштові скриньки, що вже тиждень валялись під ногами. Коли я закручував останній шуруп, подумав, що завтра листоноша у цю скриньку принесе мені лист з запрошенням на роботу.

Ввечері до Лесі я не пішов, бо хильнув чарку, а вона заборонила мені "з запахом" навіть з'являтися на поріг, а не те що переступати його. Зате я гарно вивчив вірш і запам'ятав акценти інтонацій.

Зранку біля поштової скриньки мене тіпнуло: в скриньці щось було. Коли я відкрив дверцята, то замість листа з запрошенням на роботу виявив там звичайний жовтий листок.

Я навіть не запам'ятав, з якого дерева, бо страшенно засмутився. Але, поки я розглядав листок, до мене прийшло усвідомлення того, що по місту вже тижнів зо два "на повну" буяє осінь. Що я давно обіцяв батькам приїхати в село, ще копати картоплю. А зараз її вже потрібно, мабуть, прикопувати.

Не вагаючись, я пішов на автовокзал. Найцікавіше, що за весь шлях до батьків, я не запам'ятав жодного з плакатів, якими було рясно облаштовано дорогу.

А в суботу ввечері у мене на кухні, з Лесею, ми їли картопляні деруни зі свіжою сметаною. Леся нахвалювала смачну домашню сметану, а я думав: навіщо я так пручався, коли мама слоїк зі сметаною клала у торбу до картоплі.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП

powered by lun.ua