Полонина

Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, я не зміг навіть почати його читати, бо почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.

Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття - сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.

Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.

І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.

Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть - це найбільша перемога!

О, це цікава полонина. Вона маленька. На південному схилі гори, серед лісу вона чертить ідеальну лінію кола. Відразу де закінчується трава до неба здіймаються височенні буки, і, коли ти виходиш на полонину, складається враження, що опиняєшся у дерев'яній криниці.

Одного разу ніч застала мене на цій полонині. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Але згодом, з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.

Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.

Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.

В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.

Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.

Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.

Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається.

Як я віднайшов цей засіб - не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?

Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.

У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.

Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.