"Як треба" і як не треба

19
24 грудня 2009

"Це все для них. І Демієн Хьорст, і все інше. Щоб знали як треба. І як не треба", - промовляє Віктор Пінчук, вказуючи на юного художника - учасника групи Р.Е.П. під час прийому у власному мистецькому центрі.

Цей епізод, переказаний однією московською критикесою, є взірцевою ілюстрацією того, що відбувається в українському мистецтві, поставленому на службу великого бізнесу. Багатії думають, ніби знають, "як треба", а художникам здається, ніби дуля в кишені врятує їх від остаточного перетворення на дизайнерів олігархічних інтер'єрів. І ті, й інші глибоко помиляються.

Цього року головний арт-майданчик країни - вищезгаданий ПінчукАртЦентр - нарешті виразно продемонстрував свою стратегію в мистецькому полі. Якщо раніше йому доречно закидали відсутність чіткої кураторської програми та повний різнобій у виставковій діяльності, то тепер функціонери центру чітко сформулювали своє гасло: "Найкраще мистецтво - це найдорожче мистецтво".

Усе було б гаразд, якби ствердження цієї сумнівної істини не відбувалося в ситуації цілковитої монополії на сучасне мистецтво, встановленої раніше небаченими інвестиціями в цю галузь. Тим часом решта українських інституцій або плетуться в хвості ПінчукАртЦентру, заохочуючи недолугий олігархічний "арт", або потроху загинаються в ситуації фінансового вакууму: ніхто з вагомих підприємців не наважується змагатися з Пінчуком, що застовбив за собою ділянку "сучасне мистецтво".

"Переплюнути" Пінчука комусь може й кортить, але грошей та хисту бракує, а про те, що за десяту частину бюджету ПінчукАртЦентру можна створити альтернативний майданчик та фаховий журнал, вдесятеро продуктивніші за всі виставки в "Арена-Сіті" разом узяті, майже ніхто не здогадується.

Найбільший парадокс цієї ситуації полягає в тому, що іміджева інституція, чиєю головною метою є демонстрація фінансового та символічного капіталу її власника, перетворюється на основного арбітра мистецьких процесів. Внаслідок цього єдиним фаховим критерієм, за яким можна судити про твір мистецтва, виявляється його ціна.

Кураторський принцип "несіть сюди все, що коштує найбільше" був послідовно втілений у ретроспективній виставці Демієна Хьорста "Реквієм". Поки місцева преса заливалася трелями про "актуальне мистецтво", яке "нарешті почали привозити до Києва", західні критики кпили, мовляв, Хьорст просто посоромився показувати все це десь інде.

Дійсно, одіозний митець, що свідомо виступає уособленням усього цинізму сучасного мистецького світу, навряд чи спромігся б на аналогічну ретроспективу в авторитетній інституції "першого світу".

Київська мистецька публіка - одна з останніх на цій планеті, якій іще можна подати твори Хьорста під лейблом "роздумів про життя та смерть", тоді як єдиною сталою темою його творчості є ніщо інше як капітал та його циркуляція.

Деміен Хьорст на фоні роботи "Череп в пустці", 2006.
Мистецьке значення роботи "Задля любові до бога" (що являє собою знаменитий череп, інкрустований діамантами) полягає зовсім не в метафізичних рефлексіях, а в тому факті, що Хьорсту вдалося опосередковано купити цю роботу в самого себе, таким чином перетворивши її - за допомогою компаньйонів, серед яких і Віктор Пінчук - на найдорожчий твір мистецтва.

Хьорст свідомо перетворює процес обертання капіталу на складову власної мистецької стратегії, а його колекціонери на чолі з Пінчуком являють собою лише інструменти в художньо-фінансовій грі.

Чи розуміє це сам Пінчук, що з носака відкрив двері до клубу топ-колекціонерів, скупивши чимало нових живописних творів головного арт-бізнесмена сучасності й, цілком імовірно, обваливши в такий спосіб ринок його творів?

Не виключено, що так: сучасним олігархам властиві замашки митців-деміургів, а спритність, з якою Хьорст чинить свої художні оборудки, повинна лестити досвідченому ділкові, натякаючи на мистецьку складову його власної діяльності.

Але арт-ринок - річ не менш примхлива, ніж фондова біржа: вже восени цього року, після провалу кількох виставок поспіль, впливовість Хьорста в мистецькому світі почала стрімко падати, а разом з нею поповзли додолу й ціни на його твори. Для Демієна Хьорста, чиїм девізом є фраза Воргола "хороший бізнес є найкращим мистецтвом", це не лише фінансова, але й творча катастрофа, а для Віктора Пінчука - привід замислитись про сумлінність власних дилерів.

В найгіршій же ситуації опинилася вдячна публіка ПінчукАртЦентру. Цій молоді з робітничих окраїн, що прагне будь-як долучитися до принад середнього класу, продемонстрували згустки великого капіталу. Особливої макабричності цій ситуації додавали слова екскурсоводів про загадковий "філософсько-релігійний підтекст" творів Хьорста. Авжеж, капіталізм є формою релігії, але про це воліють не згадувати.

Апофеозом цьогорічного українського арт-процесу стало призначення Володимира Кличка куратором українського проекту на Венеційській бієнале. Сталася подвійна провокація - з одного боку, медіа всього світу дістали чудову приманку відвідати український павільйон, з іншого - було зроблено недвозначний натяк вітчизняній художній спільноті: мовляв, серед вас немає нікого, хто міг би претендувати на роль повноцінного транслятора мистецького повідомлення.

Комісар українського павільйону, за сумісництвом арт-директор ПінчукАртЦентру Пітер Дорошенко навіть заявив, що призначення Кличка є спробою поставити питання, ким же є куратор у світі сучасного мистецтва.

У цьому контексті біографічну довідку Кличка-куратора на сайті проекту можна було б вважати іронічним коментарем до статусу сучасного куратора, котрий також мусить робити кар'єру власними кулаками, нокаутуючи конкурентів на шляху до омріяної посади чи титулу. Та зрештою ситуація звелася до анекдотичного рівня, коли замість Володимира Кличка на відкриття до Венеції приїхав його брат Віталій, теж куратор.
Володимир Кличко на банері Українського павільйону Венеціанського бієннале
Показово, що для сучасного мистецтва за версією ПінчукАртЦентру проведення світських тусовок є більш пріоритетним за побудову освіченого художнього середовища, а коктейль-паті є куди важливішими за наукові семінари. Якщо ж врахувати, що українські художники настільки ж добре почуваються на тусовці, наскільки погано вони розуміються на теорії, виходить, що їхні нові благодійники консервують найнебезпечніші виразки вітчизняного художнього середовища.

Тим часом фахове мистецтвознавство остаточно вкрилося журнальним глянцем, а єдиний в Україні мистецький часопис на всі лади жонглює словосполученням "контемпорарі арт", навіть не пропонуючи замислитись, що ж мається на увазі під цим словосполученням.

Схоже на те, що цей зворот, котрий прижився в українській мові через термінологічне непорозуміння, поступово наповнюється самодостатнім змістом і стає панівним режимом виробництва сучасного мистецтва на продаж. На жаль, переважну більшість побаченого в київських галереях найкраще описує саме цей недолугий, непрофесійний вираз. "Контемпорарі арт" - це намагання говорити західною, але погано засвоєною мовою, з жорстким кириличним акцентом і повною відсутністю змісту.

Цей вираз, неприйнятний у будь-якій професійній розмові про мистецтво, поступово обзавівся відповідником у реальному виробництві, що зводить мистецький твір до рівня салонної забавки.

Небачене зростання кількості виставкових площ і майданчиків, яке можна спостерігати у Києві, оголило ще одну ілюзією, притаманну мистецькій тусовці. Художники, критики та куратори вже давно звикли скиглити про брак інституцій, альтернативних до епохи раннього неоліту, яка досі триває в офіційному мистецтві.

Тусовка не зглянулась, як її мрія здійснилася: нові галереї почали відкриватися чи не щотижня, заворушилися й державні установи - від Інституту проблем сучасного мистецтва, що після багаторічного ремонту нарешті відкрив свій виставковий майданчик, до "Мистецького Арсеналу".

Здавалося б, ось він, момент істини - виставляйтеся донесхочу. Аж раптом виявилося, що заповнити усі ці галерейні простори рішуче нічим: ниття про брак виставкових площ було всього лише зручним виправданням творчого анабіозу.

Нові галереї змушені по черзі виставляти той самий десяток художників, а підхід "даймо нарешті висловитись всім охочим" повністю дискредитував себе під час виставки в "Мистецькому Арсеналі", яку організував ГогольФест: цього простору виявилося надміру забагато, щоб утримати планку якості демонстрованого мистецтва на рівні бодай нижче середнього.

Злою іронією долі виглядала виставка "De profundis. Українська пластика від Трипілля до сьогодення", що водночас відбувалася в сусідньому приміщенні Арсеналу. Згідно з ідеєю виставки, українське мистецтво, пройшовши через Пінзеля та Архипенка, наразі знову опинилося в точці, з якої починало.

"Сьогодення" виявилося лише недолугою копією "Трипілля". Отже, в ситуації сьогоднішнього вибору - халтурний "контемпорарі арт" або паратрипільська пластика - єдиним адекватним жестом було б відправити обидва варіанти на смітник історії, функцію якого, на жаль, узявся виконувати "Мистецький Арсенал".

Тим часом поступово наповнюється ніша актуального некомерційного мистецтва, каталізована феноменом групи Р.Е.П. та її численними відгалуженнями. Йдеться насамперед про об'єднання "Художня рада", що заявило про своє існування виставкою "Погляди" в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА.

Політизація сучасного мистецтва, запропонована "Художньою радою", без сумніву є найбільш необхідним напрямком за умов ринкового розчинення самої можливості соціальної критики. Втім, "критичне мистецтво" постулюється цим об'єднанням не лише як інструмент впливу на суспільство, але й як спосіб засвітитися у міжнародній мистецькій кон'юнктурі (за логікою "це беруть на Маніфесту"), що аж ніяк не відповідає наявній якості заявлених робіт.

Непристойним зворотом заклику "сприймати мистецтво всерйоз" стало спалення "Я-Галереї" латентними содомітами за підписом ОУН. Скандальна відмова Гудімова помислити цей акт вандалізму політично цілковито затьмарила той факт, що від пожежі постраждала не лише сама галерея, але й певне мистецьке висловлювання.

Йдеться про виставку Артема Волокітіна "Герой", що містила фотореалістичні зображення оголеного чоловічого тіла. Ця історія продемонструвала справжню можливість політичного мистецтва в Україні, що полягає не в тавтологічній заяві про "ліві погляди" митців, а у влучанні в непристойну "сліпу пляму" суспільства, якою досі залишається чоловіче ню.

Робота Артема Волокітіна з серії "Герой"
Тож перемога Волокітіна в конкурсі PinchukArtPrize лише затвердила за ним статус головного українського художника 2009-го, який він і так заслужив завдяки найвищій оцінці соціального значення його творчості, несвідомо поставленій невловимими гомофобами.

Зрештою з переможцями пінчуківського конкурсу усе не так просто. Відзнака роботи Олексія Салманова "Затемнення - Китай" мала б стати холодним душем для "соціально-критичних митців", які вважають зовнішню лівизну перепусткою до найвищих мистецьких щаблів: у цьому випадку міжнародне журі обрало роботу з виразно правим параноїдальним підтекстом, що аж ніяк не став на заваді її успіху.

А друге місце конкурсу, віддане роботі Маші Шубіної "Моя релігія", свідчить про інституційне оформлення нового тренду в українському мистецтві, який заслуговує на визначення "пінчук-реалізм".

За стерильністю способу мислення й мірою самозакоханого ідіотизму цей тренд цілком може перевершити навіть сумнозвісний "контемпорарі арт".

Чи увійде українське мистецтво 2010-х років в епоху самовідданого "пінчук-реалізму", чи зможе запропонувати альтернативу цьому безпробудному сну розуму? Питання поки відкрите.

Усі фото PinchukArtCentre

 

Автор - Олексій Радинський, культуролог

powered by lun.ua