Ода Солов’ю

27
19 січня 2010

Мій ясний друже Олеже, я радий був отримати твою книгу, що нарешті вийшла у світ, стала на світ, потрапила у руки більш ширшій і жорстокішій аудиторії. Я перед цим, і до цього, дуже хворів, так що не втрапив на презентацію, але головне - твоя книга у мене, разом з "Ельзою", цією святою всіх святих, відчужених, закинутих і добрих серцю людей, що дивляться на почвару держави як на шльондру у пролежнях і паразитах, що риють нори в засинілому тілі, смакуючи власне безсилля.

Така пора, мій друже. Вона не краща за Руїну, коли наш люд йшов "у татари", бо свої гірше клятого монгола і татарина. Рідна мати гірше злої мачухи. Але я знову скочуюся в те трикляте народництво, якого відцурався сам народ, бо йому ані своя правда, ані своя воля ніколи не були до шмиги. Згадай наших козаків, що клялися у вірності то татарину, то московіту, а про свій люд дбали, коли півень в тім'я клюне.

Але це між нами кажучи, це моя коротенька відповідь на бліду "шваль" всіляких там -овських і -шковських. Хоча я тверезо і чесно можу виставити їм, що вони протринькали, просрали перед світом моє життя, і світ бачив мене, і мучив мене, але тільки зараз час проковтнув їх разом з помийними грантами...

Ти робиш велику справу. Це я тобі кажу, побувавши у Донецьку, зрозумівши, як круто ти вивертаєш серед того нещасного люду, що повісили на синьому чи помаранчевому шалику. Мені говорять про жертовність. А я не знаю, що це таке. Повіриш. Я не знаю, що у розумінні нинішнього часу, що таке жертовність, коли об неї не те щоби обтирають руки всілякі там -овські, а виконують ролю сучасного "загратотряду".

Наш шановний Яровий - Шия розпинався перед одним Мушкетиком, то йому пробачається. Ці ж намагалися сягнути вище. Вони навіть намагалися залучити, прости Господи, Велике Провидіння на свою сторону, що нині нагадує поганський танок смерті над безсилим народом своїм. Кажуть, що вони совіти мені давали - не писати. Я ж можу порадити, що їм краще не жити, бо не жили вони, а тільки трупний сморід множили. Ось так. І досить про це.

Краще давай повернемося до світлих тих днів, коли я в Донецьку лежав на велетенському ліжку, у "юзівці", з високими стінами, самотній і радісний, що зіткнувся з цим світом, з твоїм і моїм, де завжди прямо слово, пахне вугіллям, гашеним коксом, де непрохідні злидні, а дивись, - як сміх над усіма сміхами, позолочений пам'ятник Солов'яненку. Страднику справжньому, українському, затюканому юрбою, але піднесеному Богом, і своїм голосом над народами і судьбою. Смішний наш народ, та й годі. І як його після цього не любити?

Відверто кажучи, мене останнім часом не цікавить література. Багато нині її розвелося. Принаймні я не можу дивитися на ці "тексти". У всьому цьому кублищі я хочу бачити автора, творця. Його шлях самурая чи шлях воїна. Його шляхетність попріч темному сонцю нашої Батьківщини.

А то так буває: глянь - мурло, фортелі викручує такі, що просто залюбуєшся. А придивишся, з прищуром - на тобі, антихрист та й годі, де за рум'яними щоками, за тонкою шкірою невігластва повзають опариші. Тому я нині хворобливо обережний і навіть тішуся зі своєї літературної параної.

Але це суперечить моїй сутності, хоча тому, що за красивого слівця я ніколи не буду писати про письменника чи про піїта, якому я не вірю, і саме тим людям, що за красного слівця не пожаліють не лише матір та батька, а тричі на день будуть відмовлятися від Бога аби тільки отримати тридцятку, а в іншому місті блаженно закочувати очі, натягнувши "ленінську" пророчу кепу.

Нічого не вдієш. Це реальність. Ми звикли, що вороги хазяйнують у нашій хаті, а свої стали байдужі. Але ворог тут. Не в російських чи монгольських лаптях, а у гарних українських одностроях, з білосніжною усмішкою грандів: стріляємо у потилицю і куди пішло, і куди воно поїхало. Головне - ситий, здоровий і робить корисну роботу "загратотряда" видобуваючи собі пенсію і медальку від чергової маріонетки. Я співчуваю їм як воскреслим гоголівськими потоплениками. Тільки нехай не називають це українським літературним процесом.

У тебе в Донецьку легше у тому сенсі, що там чітка поляризація. Оцей - ворог, а оцей - ні. Хоча лакуз вистачає. А вони творять атмосферу, де "блукаючі зірки" ходять вулицями, топлять у оковитій свою вселенську самотність, що їй би любий інший режим вписав смертний вирок. Як це трапилося в католицькій Іспанії з Лоркою, як це трапилося в совєцькому пеклі зі Стусом.

Відверто кажучи, Шевченку та Лесі Українці поталанило. Цар Микола грав у демократію і, все ж, напевне, він вважав чи був таки віруючою людиною. Мімікрія завжди виглядає правдоподібно, як і шльондра, що солодко ластиться до вас, щоб потягнути гаманця..

Вибачай, мій друже Олеже, що я мало говорю, буцімто мало говорю про літературу, але саме про неї я і говорю, так, саме напівшепотом, щоб не перелякати і не розбудити демона в лісі. Нехай той ліс буде чи Інститут Літератури, чи пані Зборовська, чи біснуватий І. Б. Т.

У наш час, який ми маємо на увазі, вистачає ворогів. Але цього мало. Хтось хитромудрий вигадав, що кляузники - це рушій культури. Не знаю. Їх-то розвелося найбільше, і вони так піднатягалися у писанні пасквілів, підробці стилів, до епігонства, з "великої західної" та з "великої минулої". Тобі, я гадаю, чуже як те, так і інше.

Самодостатність - слово це піднімається на сміх. І як його не глушити героям, що гуляють над прірвою, присмоктавшись до горлечка пляшки, до губів п'яної коханки, бо ніхто так не розуміє життя, як ті, що його втратили. Це твої і мої герої, а не пафосні ідіоти з начинених салом "текстів", задоволені і злі у власній безпомочі, хоча знають всі ходи і виходи. Вони вивчили слова "презерватив", "ган дон" і ще щось так. І стали позитивними осучасненими людьми разом з моїми шолудивими собаками і твоїми "блукаючими зірками".

Ніцше писав Вагнеру, що бо мовити, ви не людина, а хвороба. Господи, обидва вони були хворими людьми, якщо зважити на їхній вплив на недорослів та петеушників у коротких штанцях. Легше заперечити, ніж збудувати. Отже до нас вони мають пряме відношення. Гітлер любив обох. Наші ж вожді на пень забороняли їх, бо навряд останній чи перший володар у цій країні читав чи слухав щось окрім лубків зі смердючим совєцьким душком, вигнаних у колбі так званого українського патріотизму. І ось в чергове на світ витягують музейні забзділі шаровари.

Кошмар сьогодення - це є література, а не вболівання на "рожевих" сторінках здебелілої баришні, що не дотрахали, не долюбили, а з причини простої: вона розумніша, розумніша за всіх. Хто добре лизав, той і отримував. Трусячи цицьками і бородами, вони намагаються заперечити вулиці, пронизані самітністю і смертю, вони заперечують молодих людей, що б'ються в цьому житті, що вони створили, любими методами, і звинувачують у несправедливості цей світ.

Згоден. Справедливість на цій кульці, на цій загубленій у всесвіті кульці, буває лише на одрі смерті, але не варто зважати. Є життя, повне, стигле, як яблуко, і його нам дано. Кому творчість, кому відчай, але це складова нашого життя, І літератор перестає буди літератором. Він відверто заглядає у пащу беззубого віку, зле дихання алкоголю, наркотиків і СНІДу. І це доба часу. Як би ви не глянцювали його...

Колись у Штатах відразу шість жінок подали в суди за сексуальне насилля. Держава оголосила національну загрозу. Хоча пізніше виявилося, що четверо з них були обдовбані наркотою "феміністки", проблема не пройшла так просто, як і з Лєвінські. А тут, мій друже, нагнули цілу країну і трахає її хто не лінь. І сам люд її, за три сухарики, нагинає, а коли хто противиться, тому витягують кишки або лишають на узбіччі. Хоча останнє таке ж сумнівне, як і йти попереду. Всі бо ми постанемо перед творцем, і тоді відповідати буде тяжче, ніж вигризати власний народ.

Більшість з них, без спокути, прямує до свого кінця, з веселою міною: ми ось такі, ми зробили, що могли. Совок враз став патріотичним. Літературні підстилки зробилися "рачітелями" нації. Звідти у нас і влада така, і буде ще довго ця Руїна, і ще довго ми будемо ходити в татари, в московіти і ляхи, бо свій гірше татарина. На своїй шкірі, мій друже, я випробував це. Не москалі, не ляхи і не жиди украли у мене сім'ю, лишили без найменшого права на існування, а свої правники, яким повилазило чомусь, що світ не на їхню користь.

Гадаю, що книжки твої - якраз та світла діра в чорному космосі нашого державотворення, що затягнулося за малим ледь не два тисячоліття. Мені хочеться часом запитати пана Жулинського: чому він терпить конкретних антидержавників у себе в конторі? Доки він буде зносити літературних підстилок, що своєю жовчу забризкали всю українську літературу. З моєю повагою як до пана Жулинського, так і до пана Дончика, що насправді є патріотами. Чому ця просовєцька злослива гидь обдирає і так обідраний народ? Але нехай...

Тож, мій ясний друже Олеже, я щиро люблю твої книги, твій закопчений і такий різний Донецьк, де сонця на багато більше, ніж вигадок про шахтарське пекло, хоча воно існує. Можливо, чим більше нас пече, чим більше нас викручує, тим світліше ми у цьому світі. І все сказане нами, і все написане нами ніколи не перейде, доки ангели не засурмлять Друге Пришестя. Дай Боже, тобі наснаги, а талантом тебе Бог не образив, як і совістю теж. До зустрічі.



powered by lun.ua