Натура, що минає

71
22 березня 2010

Ми виміри шукаємо буття,
І рішенням долаємо вагання.
Та нам ніхто не пояснив, що Це життя
Лише щоденна мелодрама розставання.

Сестра мене не чула. Я вже не говорив, а кричав в телефон - все намарно. Нарешті зрозумів, що люди оглядаються на мене, а я стою посеред тротуару і кричу на всю вулицю про те, що мій брат помер.

Чому про це потрібно кричати? Коли я відчув погляди оточуючих, до мене, нарешті, за всі ці дні, прийшло холодне усвідомлення того, що його вже немає.

В найближчому генделику Орися відмовилась мені налити горілку. Я пробурмотів дурнуватий аргумент, що у мене помер брат. Але вона лише зазначила, що тим більше "не дасть", і я зрозумів, що з її боку це було проявом щирого співчуття і єдиної допомоги, яку вона хотіла і могла мені надати.

Мабуть біль і розпач, які огорнули мене, були настільки очевидними, що, коли я йшов додому, зустрічні перехожі обходили мене через калюжі з мокрим снігом.

У світ нової реальності ти приходиш довго. Радше довго нова реальність вбудовується у щоденний світ.

Спершу вічні побутові проблеми не дають забути, що життя залежить від звичайних фізичних зусиль. Сварки сусідів та вічний гармидер у тролейбусі нагадують, що колективний світ емоцій не перекреслюють навіть найболючіші втрати.

Через 40 днів у тобі впроваджується відчуття примирення і покори, яке приходить на зміну відчуттю його метафізичної присутності у всьому і повсякчасному діалогу з ним.

Знайомі та друзі повертають тебе до твоїх обов'язків, які ніхто не скасував, а просто відклав. Нарешті - слова. Вони теж приходять на допомогу:

"Я вчуся говорить: "Його нема".

За вікнами клубочеться зима,

І око сльози більше не трима.

Це - не зима... Його уже нема".

Рядки і строфи забирають до себе біль і тугу, а рими, як лещата, тримають їх і вже назад не відпускають.

Потім виринають спогади. Вони здебільшого про дитинство, коли ми були ще малі, а батьки - молодими. Це, мабуть, так, бо смерть, яка перекреслює майбутнє, не має влади над цими сюжетами, над минулим.

Поволі ти перестаєш тричі на день брати до рук телефон, щоб зателефонувати вже не існуючому абоненту. При цьому народжується несподівана думка: ми всі маємо щастя, бо користуємось ще номерами, які нікому до нас не належали.

А от настане час, коли у кожного користувача буде номер, по якому вже говорили найголовніші слова і не йому. І для такого користувача кожна розмова буде лише повторенням того, що по цьому номеру вже сказали.

Найцікавіше те, що зараз, пригадуючи теми, які весь цей час повертали мене до брата, я можу впевнено зазначити, що це зовсім не те, про що ми з ним говорили за його життя.

І ще більш загадковим для мене є те, що всі ці питання я можу погодити з ним без його присутності. Вони знаходяться на якихось інших горизонтах нашого буття, поза буденними проявами життя та його викликами.

Те, що формувало у нас полеміку та суперечки, зовсім не вирішилось, але воно щезло, тому що навіть не постає, як предмет вартий уваги.

На цих горизонтах для тебе вже все існує, потрібно лише не пропустити своє відкриття. А саме відчуття його присутності робить такі відкриття для мене можливими. Тут не працюють суспільні стереотипи.

Це каталог кореневих кодів, які ми не розпізнаємо зазвичай під цивілізаційними нашаруваннями. І якщо суспільні стереотипи є неминучим злом, яке забезпечує нам можливість вижити, то ці кореневі коди дають можливість жити.

Відтак, притлумлюється гіркота безповоротної втрати, і до тебе пригортається нова якість спілкування. Мабуть, це щось подібне до тихої сповіді, коли уважно і щиро добираєш слова, теми та інтонації.

Я зрозумів, що кожна людина у твоєму житті - це вершина. І надзвичайно важливо, щоб спуск з цієї вершини не перекреслив, а доповнив насолоду сходження на неї.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП



powered by lun.ua