Останнє жертвоприношення Сталіну

105
9 березня 2010

Якби все повернулося і я була у тому молодому віці, при моєму радянському вихованні, - я б зробила точно так само, як і тоді -  пішла б на похорон Сталіна, - з притиском говорить ямпільчанка Людмила Олексіївна Гресько. І я не сумніваюся, що каже вона правду.

Тільки-но чуєш "Утро красит нежным светом, стены древнего Кремля..." - і, здається, все в тобі розцвітає, співає! "Кипучая, могучая, никем не победимая - страна моя, Москва моя, ты самая любимая!"... І я вже люблю цю "страну" я вже її "о-бо-жаю"! В уяві картини: Сталін тримає дитину, Сталін в колі піонерів, всі дуже його люблять, він дуже любить дітей.

- Але ви знали, що є ГУЛАГ, що є незчисленні концентраційні табори? Чи ви не знали про це?

- Не знала.  "Один день Ивана Денисовича" Солженіцина, після смерті Сталіна (шепоче)... Отоді ми такі очі повідкривали!.. А ми уявити собі не могли. Той, хто знав, той міцно мовчав. Ми вважали, що Сталін дуже добра людина, що він дуже дбає за нас. Що завдяки йому  перемогли фашистів. Завдяки йому кожен рік в травні  знижки цін.

- А все ж  про Сталіна не закрадалася інша думка...

- Ніколи! От так було зроблено, що ні-к-коли!..

- А зараз, коли ви вже знаєте, яким насправді він був?

- Звичайно, що я його не приймаю таким. Рано встаєш - когось там нема. Бачиш... і не знали, що він ворог народу. А він, виявляється, ворог на-ро-ду... А він ніяким ворогом не був! А всі думали, що був.

Для того, щоб зрозуміти чого ми, студенти Московського бібліотечного інституту імені Молотова, піднялися всі, і не думаючи, що буде з нами, пішли на похорони Сталіна, - треба було бути тоді, жити в той час.

Був такий нестерпний психологічний стан, що не передати. Ніхто не молився за нього, бо  ж у нас не було віри в Бога.

У нас була віра в Сталіна. Сталін у нас був на рівні з Богом. Нам здавалося, що Сталін - це вічність. Що він ніколи не помре. І взагалі не могли собі уявити, як це може бути життя без Сталіна?..

- Як ви вчилися?

- Отримувала стипендію, і могла дуже-дуже скромно жити. Біля нашого інституту були бараки. В одному з них  ми з подружкою Галею Бордей знімали ліжко, в місцевої  дівчинки-сироти. Добре, що інститут - хвилин п'ять добігти від  барака. Барак навіть в найлютіші морози  не опалювався, там опалення не було.

Зараз для мене загадка, як ми могли там вижити?.. В інституті бібліотека закривалася в 11 годин вечора. І ми сиділи там, до самого закриття. Приходили в барак, на керогазі кип'ятили окріп, швиденько випивали по склянці, обіймали одна одну, і до рання дригоніли в ліжку від холоду.

- Давайте все ж про смерть Сталіна...

- Було таке відчуття, як тоді коли помирає дуже рідна, близька людина. Його ж замінити немає ким, бо ж рівного йому нема в світі. Чулося кожною клітинкою тіла - "Умер товарищ Сталин"!..

Я не можу більше розказувати... У мене може зараз статися серцевий напад. Це мені дуже важко згадувати.

- Гаразд, зробимо перерву про Сталіна і продовжимо розмову про ваше навчання.

- У нас був чудовий викладач російської і радянської літератури Єрьомін. А в групі було кілька студентів, батьки яких - воєнні начальники. Ці полковники, генерали під час війни.., адже і солдатам тоді дозволялося.., грабувати в Німеччині. Звідти посилали посилки...

А мода в інституті в дітей військових була така: носили пальто, а окремо одягали зверху руду лисицю, або писця. Оскільки це була дуже велика коштовність і в роздягалці вони її залишати не бажали, то в цих горжетках і приходили на лекції. Єрьомін з-за кафедри, погляне на аудиторію і - "Всіх лисиць і писців прошу вийти".

- І виходили?

- Так. Обов'язково!

- А як та студентка - дочка генерала?..

- Ну і що?! Це у вас уявлення, що всі боялися. Так, були люди, яким казали за ким слідкувати треба було, а решта всі ми жили вільно!..

Студентка Московського бібліотечного інституту імені Молотова Людмила Гресько, яка ледве не загинула на похоронах Сталіна 7 березня 1953 року

- А тепер вже можна знову про похорони Сталіна?

- Не вірилося до кінця... Думали, що він оживе, стане здоровим, і все буде як було. Всі, як очманілі, ходили по коридорах, по аудиторіях інституту.

Ніхто нас не організовував, ми в цьому стані самі всі раптом пішли прощатися із Сталіним. Не усвідомлювали, що з того може вийти, що туди до Колонного залу Дому Союзів також неорганізовано йшли мільйони людей. Не подумали, як той малий зал міг пропустити таку масу народу.

Повз проносились станції метро, а наш поїзд не зупинявся. Зупинився аж на Білоруському вокзалі. І там народу було дуже багато. І всі йшли прощатися з Сталіним.

І ми пішли. Розраховували, що буде так, як бувало під час демонстрацій. Що нас вишикують в колони і поведуть. Автомобільного руху по вулиці Горького не було. І всі хто виходив на неї, почали рухатися пішки.

Ми йшли прощатися з нашим вождем і учителем. Ніхто і гадки не мав, що може статися така катастрофа...

Неподалік Дому Союзів було вже стільки людей, що я не могла зорієнтуватися де ми рухаємося.  Раптом нас спрямували вбік. А там було вже все перекрито. Рухатися ставало все важче і важче.

Я пригадую, що були такі зачумлені, що просто ні за що не думали - що буде з нами, чи пройдемо? Ми думали, що якщо напиратимемо, то швидше пройдемо. Але те від нас і не залежало. Тому що спереду вже рух припинявся. 

Згодом вже бачили, що нікуди йти не можемо. Рухаємося дуже повільно. По сантиметру. А ззаду весь час напирав народ.

Це вже не була дорога. Це вже була площа, це вже було скопище людей.

Трошечки просунулися - вже бачимо якусь загороду.  Там солдати на конях. Кричали в рупори. Та ніхто нічого не чув, бо ж був шум страшенний. Ці, що на конях, для нас нічого не означали.  Ми лізли і попід коні, і по за коні...

Але далі - суцільні стіни величезних машин. На них були солдати.

Не знаю, як я змогла опинитися на тій машині. Як  перелазила через неї разом зі всіма. І коли  перелазила - випадково, на мить, обличчя в обличчя, зустріла на ній двох своїх вчительок, які вчили мене в сороцькому культосвітньому технікумі. Під час навчального року, вони покинули все - і приїхали аж із Молдавії  в Москву на похорони Сталіна. Це ж неймовірно важко було!..

На той час я вже всіх своїх однокурсників розгубила. Залишилася сама в жахливому натовпі. 

Після машин ставало все тісніше і тісніше. Задні напирали передніх. Ззаду мене йшов потік людей, як повінь ріки.

Зупинятися не можна було ні на мить. Бо тебе зімнуть і підуть через тебе. Ми перелізли всі загороди, які були на нашому шляху і просунулися туди, де було так тісно, що вже не було куди далі. Ти вже тут не керуєш собою.

Це була Трубна площа.

Потім люди прозвали її трупною площею. Тому, що там величезна трагедія була. Я досі не знаю, де ще були такі трагедії.

Це було на підступах до Колонного залу.

Розмови після того страховища були такі, що це було шкідництво. Скільки народу загинуло на тій площі, ніхто не знав. Я чула - тисячу двісті - три тисячі з половиною, в таких розмірах. Але офіційних цифр, як не було, так і немає досі.

"У смерть Сталіна не вірилося. Думали, що він оживе, стане здоровим, і все буде як було". Фото з Вікіпедії
- Скільки ви так заплішувані стояли?

- З трьох дня і до наступного ранку. Там уже не могло бути мови про прощання із Сталіним! Уже ми всі зрозуміли, там було все наяву, що ти вже в капкані. Ти в середині вируючого котла.

Спочатку було відчуття дуже великої тісноти. А потім - нестерпно тісно. А далі було так, що якщо в тебе заплішилася рука внизу, то ти міг там хіба що пальцями поворухнути.

Було вже не "тісно". Тому що тісно - це тоді, коли ще можеш поворухнутися.

А далі вже було так, що ворухнутися було неможливо. Ні підняти коси, якщо вони розтріпалися, чи спалу шапку. Вона могла бути на плечі у сусіда, але ти не міг її поставити на голову. Чи, якщо, вибачайте, зашмаркався - витерти соплі. Хто загубив взуття - стояв босий.

Кричали скрізь. Але хто потрапляв до стін - того буквально вминали на смерть. У водостічні труби, в цеглу... Приплюснутий до стіни вже не міг врятуватися.

Серед людей, де стояла я, була хоч якась амортизація, а біля стіни - смерть. Біля стін гинуло найбільше людей. 

Там де я була - дихати не було чим. Легені не могли розширятися і набирати повітря, були затиснуті. Тому дихання було поверхневим. Як при дуже підвищеній температурі.

Багато людей втрачали свідомість, стояли в непритомному стані. Але ж стояти треба було упираючись ногами в землю, тому що натовп весь хитався, як вода - то вперед, то назад, то вбік, якимись круговими рухами. Це не залежало від тебе. Як хиталися всі, так і ти хитався.

Не дуже великі ці нахили були. Але весь час були. І ті, кому дуже погано ставало, хто непритомнів, у нього ж ноги обвисали і через це похитування його затягувало вниз. Засмоктувало, як болото. 

Не зразу, але через певний час його обличчя зовсім було десь там у мене на спині, скажімо. І він вже вдихнути не міг. Такі люди гинули. Їх потім розтоптували. І якби ти як хотів комусь допомогти, то не зміг би.

Жах був великий.

Коли почало світати - раптом відчув, що ти береш вже більше повітря. Як ніби легше!.. Потім ще легше, легше. Дуже на трішечки, але легше!.. І так пройшов якийсь час, і люди почали передавати, кричати, що десь вихід маємо, маємо вихід!..

Але коли стало вільніше, то також багато падало. Тому що багато було непритомних. Але я вже просто нічого не бачила... Під ногами були якісь шапки, взуття, одяг... А може то були люди... Було запаморочення. 

Я не пам'ятаю, як  добиралася назад до свого барака під інститутом.

А на другий день... Вона була дуже відома в інституті. Активістка. Член профкому. Відмінницею була. Вчилася на третьому чи на четвертому курсі. І...

Її опізнали. Може тому, що знали, що вона пішла на похорон Сталіна і не повернулася. При вході у вестибюлі був її  портрет із траурною стрічкою.

... Хоч він і забрав із собою тоді так багато людських душ, але хоронили лише ЙОГО. Вся країна лише ЗА НИМ ридала.

Більшість трупів  вивезли на тих самих великих вантажівках, через які  перелазили очманілі  люди на Трубній площі. Їх засипали в одній братській могилі, таємно, щоб не було розголосу. Щоб не применшити велич хай і вже мертвого вождя.

Де ця могила зараз, в яких непролазних хащах під Москвою - невідомо.

Це був - сталінізм... Від нього і досі не всі звільнилися. Мабуть, і я теж.

Василь Кізка, Ямпіль, для УП



powered by lun.ua