Подих Карпат

18
21 квітня 2010

Це нам, міщанам, які занурені у поле удаваних суспільних стереотипів, тільки здається, що світ Карпат загадковий та сповнений неприступної таїни.

Насправді, цей світ є напрочуд природнім, в ньому збережені первісні стосунки, і якщо щось і є в нашому бутті загадкове, то це вигадані нами самими настанови урбанізованого життя.

Відразу, коли ти лише зіштовхуєшся з укладом гірської натури, тобі гостро відчутна певна відчуженість. Але вона притуплюється, вгамовується і, врешті зникає, щойно ти натреш ноги, промокнеш під дощем, а ввечері стомлений солодко заснеш на траві просто неба.

Коли в тебе зранку у вухах стоятиме не гіпертонічний свист, а спів птахів, ти помітиш перевисання твоєї душі до оточуючого тебе простору, а головне відчуєш, як кожна суща частинка навколишньої матерії приймає тебе до гурту.

Це тільки ми, міщани, можемо жити в світі загадок, залишати їх вирішення на потім, та так і прожити все життя, не розуміючи природи речей та стосунків, що складають наш повсякденний побут.

В Карпатах ця картина вся розгорнена, всі речі мають свої первісні імена, а стосунки всі давно прочитані і дбайливо збережені для нащадків. Тут кожна дія має свої природні мотиви, кожна робота передбачає відомий наперед наслідок, а незавершеними, без початку і кінця, є лише пісні та мелодія скрипки.

Намарне питати в горах у людей прогнози щодо політичних баталій столиці - тут не переймаються проблемами, які не мають причини.

Коли мені випадала можливість про щось довідатись, то я наперед довго зважував, чи варто задавати питання, щоб не потрапити в халепу. І коли моя цікавість була вартою уваги, здобувши відповіді, я отримував надзвичайну насолоду відкриття і збагачення свого внутрішнього світу.

Минулого разу вуйко Дезьо з Перевалу розповів мені про природу вічної ворожнечі - неприязнь котів та собак. Виявляється, що людям, які живуть високо в горах, з давніх-давен відома причина цього конфлікту.

Справа в тому, що коли гуцулки у своїх жіночих справах йдуть з дому чи то на базар, чи то гостювати до родини і тривалий час відсутні вдома, то по їх поверненню кішка завжди розповідає господині, що робив її чоловік за час відсутності тієї на господарстві: кому і скільки уваги приділив, з ким пив чарку і скільки часу був відсутній в хаті.

Пес завжди залишається на боці хазяїна, тому він втручається у ці оповідки, якщо вони починають набувати занадто інтимного характеру і стають сповненими оціночних суджень.

Кішка ж на підтвердження своїх слів починає додумувати неіснуючі деталі, що робить її версію переконливішою, а, відтак, ще й заявляє, що собака бреше.

Найгірше те, що пес не може нічого зазначити супротив, бо коли господар йде з обійстя, то завжди бере собаку з собою, а жінка залишається сама. До того ж, пес, навіть знаючи щось, ніколи не опускається до обговорення небезпечних сюжетів, бо понад усе ставить спокій та злагоду господарів.

Відтак, собаки сприймають котів як неминуче зло, бо не хочуть, щоб їх змушували ловити мишей, але не можуть їм подарувати того, що через котів у людей впровадилось образливе порівняння: "Бреше, як пес".

Собаки ще терплять, коли так говорять жінки, але коли чують ці слова від чоловіків, то готові розірвати першого ліпшого кота на шматки. Так необережне слово, яке передають від покоління до покоління, утримує вічну ворожнечу.

Але це було минулого разу. Нині ми з Богданом завітали в гори з причини підготовки до традиційного свята "Виходу на полонини" і принагідно вирішили відвідати Перевал та Дезийдерія Васильовича.

Бодя щойно повернувся з Іспанії, і вся бесіда за столом була зосереджена навколо цієї поїздки. Послухати було про що, і коли мова зайшла про кориду, я, щоб нагадати про свою присутність, вирішив теж якимось чином долучитись до розмови і пригадав анекдот старих ще радянських часів:

З Іспанії повернулась наша офіційна делегація. Розповідаючи про свої враження від поїздки, її очільник, зокрема, зупинився на враженнях від бою биків. Його вразив і стадіон, і вишуканий одяг глядачів, і рівненький пісок арени, і величезний вгодований бик. Але найбільше його приголомшив вибух багатотисячних трибун, коли тореадор дістав "наш прапор".

Анекдот був старий, давно забутий, тому ми щиро посміялись, а коли затихли, то вуйко Дезьо пояснив нам, а що ж є насправді. Люди, які живуть високо в горах, добре знають, що червоний колір, а, відтак, і червона ганчірка, дуже приваблюють і тішать корів.

Бики до цього ставляться меланхолійно і їх жодні лахи не турбують. Але, коли червоною ганчіркою починають бика дражнити, то він шаленіє від образи, що його сприймають за корову.

Веселі і трохи присоромлені ми спускалися з Перевалу від вуйка Дезьо, а я собі думав, що для того щоб зрозуміти природу речей іноді не потрібно їхати на край світу.

Я йду в райвиконком та й гадаю, чи приймуть від мене протокол зборів нашого гаражного кооперативу, чи ні. Аж раптом, помічаю, що пси, які вчора гасали по двору так, що здіймалась навкруги курява, нині лежать нерухомі немов лантухи з половою.

Мені, щоб дістатися зупинки, потрібно їх або обходити, або переступати. До мене приходить усвідомлення того, що є такі особливі дні, коли весь собачий світ затихає, і так було тисячі років тому, так буде і після нас.

А ми, люди міста, втратили зв'язок, через який сама природа направляє нас, примножує наші зусилля і робить здійсненними намагання, підказує, коли потрібно увихатись, а коли безтурботно спостерігати.

Тож, може мені сьогодні з протоколом почекати до того дня, коли наші дворові пси знову зчинять свій весняний гармидер? А може: ну його, той протокол!

 
Валентин Ткач, Чернівці, для УП



powered by lun.ua