Шашличні вихідні та творча молодь

Оксана Забужко розповіла, як Мішель Фуко бігав за пивом для Леоніда Плюща. В цей самий час творча молодь під час круглих столів говорила, що в Україні широкий загал не читає, і намагалася з'ясувати, чи можна вживати нецензурну лайку в сучасній українській літературі, навіщо українській літературі еротичні сцени, і чи потрібна Україні масова література.

Поки українці святкували День солідарності трудящих та решту традиційно шашличних вихідних, творча молодь зібралася уся в одному місці - на традиційних, уже шістнадцятих Семінарах творчої молоді, які регулярно організовує видавництво "Смолоскип".

Свого часу, ще в 90-ті, Семінари дали шанс познайомитись або поглибити знайомство не одному представнику сучасного українського літературного лісу.

Цього року впродовж 6 днів відбулося зо два десятки круглих столів. Зі зрозумілих причин мені особливо запали в душу дискусії "Сучасна літературна критика в Україні: між пасквілем і панегіриком" (модератор Тетяна Трофименко) та "Кому потрібна Шевченківська премія? (українські літературні і книжкові відзнаки і рейтинги)" (модератор Ольга Погинайко).

Смаколиком цих 6 днів став також візит Оксани Забужко - вона поспілкувалася з читачами і розповіла, як Мішель Фуко бігав за пивом для Леоніда Плюща.

Крім історій про пиво, основною темою розмов стала сучасна українська література і те, що відбувається навколо неї. Чи можна довіряти сучасним літературним рейтингам і преміям? Кого любити критику - письменника чи читача? Які кола рецепції передбачає читання найновішої української літератури? Чи можна вживати нецензурну лайку в сучасній українській літературі? Навіщо українській літературі еротичні сцени? Чи потрібна Україні масова література?

Цю купу запитань єднала одна дуже сумна теза. Так чи інакше вона виринала під час будь-якого обговорення. Дуже сумно: в Україні широкий загал не читає. Роки зо два тому про це "УП. Життя" сказали українські письменники.

Шість днів модератори, учасники та глядачі намагалися відшукати відповіді на ці виклики. Мені особисто в око вкотре впала характерна особливість української публіки - незвичка до діалогу. Особливо між учасниками і глядачами. Не знаю, погано це чи добре, але за всі дні Семінарів не раз і не двічі доводилося чути: "Я не буду ставити запитання... У мене радше репліка".

Ціла злива монологів. Звідки це? З довгого досвіду мовчання? З відсутності фахових видань про літературу? З банальної пихи і визнання тільки власної думки?

Попри все, Семінари-2010 постали як справжнє гроно дражливих запитань. Для кого критики пишуть свої рецензії? Хто читає сучасну українську літературу та про неї? Чи потрібні українцям сайти та видання, присвячені літературному процесу? Як зробити так, щоб українці самі цікавилися літературним процесом?

Відповіді виявилися більш, ніж невтішними. На жаль, усе нагадує замкнене коло. Не читають, тому що не знають, не знають, тому що не цікавляться, не цікавляться, тому що не привчені цікавитися, не привчені цікавитися, бо не читають...

Під час одного з круглих столів навіть пролунала думка про потребу "переламати через коліно" програму середньої школи, про потребу створити таку програму, яка б не давала готові знання, але б виховувала допитливість і потребу в щоразу новій інформації з різних джерел.

Було би приємно уявити собі коло українських інтелектуалів від літератури як таку собі гвардію та протиотруту від усіх процесів занепаду. Але і в цьому "Данському королівстві" не все в порядку.

У світі сучасної української літератури бракує справжніх авторитетів, водночас надзвичайно поширеними є явище кумівства чи ситуація "хвали мене, моя губонько". Тобто жахливе, напевно, гідне хіба лиш дуже публічних політиків явище кругової поруки, де письменники дружно пишуть захоплені рецензії один на одного, і де так само дружно кидають капцями в тих, хто не поділяє їхнього захоплення.

Крім того, існує проблема - а може, не проблема - входження літературних критиків у навкололітературне життя, дружбу з письменниками чи іншими критиками. З одного боку, нормальні профспілкові взаємини, але з іншого - чудовий потенціал для колективного цькування, колективного ігнору або для не зовсім об'єктивної критики. Та чи повинна критика бути об'єктивною?

Одним словом, суцільні сумні або сумнівні слова - і ніяк не розібрати ні хто винен, ні що робити. Хіба що прийняти тичинівську формулу "нам своє робить" - її свого часу частенько повторювала моя викладачка англійської мови, а згодом підхопив і "Океан Ельзи". Поки що ця формула діє. Сподіваюся, так буде і надалі.

Фото надано організаторами Семінарів