Крим - для "людей"?

Колись давно, коли ми ще були молодими і нерозважливими, народилася в буйних головах ідея: щовесни, поки ще не до кінця зійшов з гірських вершин сніг, поки є вода в маленьких річечках, ходити в кримські гори.

Ми мерзли під Роман Кошем, натирали мозолі, підіймаючись серпантином Хап Халу, до нитки промокали під Партизанським. Але щоразу, вибираючи маршрути, з нетерпінням чекали початку травня, щоб знову йти в Крим.

Милуючись красою природи цієї перлини України, ми ніколи не забували за собою прибирати, забирали зі стоянок навіть чужий пластик і поліетилен, ніколи не шуміли. Не можна сказати, що ми професіональні туристи - навісними не літали і азимути не кидали.

Хто ж ми, спитає читач і до чого така довга передісторія? Серед нас є ті, хто, заражений вірусом наметової романтики, по двадцять років ходять в гори з наплічниками, є спортсмени, бізнесмени, художники, ми просто компанія гарних друзів. От і цього року теж вибралися на травневі свята в Кримські гори, територію, як виявилося, заповідну. Тільки хто там під охороною, а на кого полювати можна, так і залишилося загадкою.

Все почалося тоді, коли ми пішли на Качу - одну з численних гірських річок Криму, що знаходиться на межі Кримського природного заповідника (хоча про те, що саме тут заповідник, здогадатися може хіба провидець, жодної таблички нема).

Перед самою Качею ми зустріли лісника, який попередив нас про необхідність зберігати тишу, адже в лісі весна - період розмноження птахів і звірів. Ми мало того, що обіцяли тихенько собі йти, а й прибирати стоянки, якщо раптом попадеться до рук сміття.

Перша стоянка пройшла спокійно - красивий, багатий ліс, гори навколо, весна. На другий день, багато разів перейшовши річку в різних місцях (інакше там не можна було йти), ми почали підйом до Роман Коша. Вирішили піднятися на 1000 метрів, щоб вранці здолати вершину і йти собі далі. На стоянці до нас приєдналася група батьків з дітьми 8-6 років, вони вирішили вранці піти по Гурзуфському сідлу і зійти вниз до Гурзуфа.

Ніби нічого не обіцяло неприємностей. Ледь не в нас над головами пролетів вертоліт, голосно повідомляючи про своє прибуття. У горах, де кут падіння сонця інакший, ніж внизу, де прохолодно і перша зелень тільки-тільки починає несміливо пробиватися на світ, здається, що прийшла осінь. Ми розклали намети, зробили чаю і відпочивали. Крим - красиве місце.

Як тільки почало темніти, на галявинку виїхав "бобик", з якого вийшло троє кремезних чоловіків у камуфляжах без жодних розпізнавальних знаків. Один з них, чи то найбільш обізнаний, чи то найбільш матьорий, голосно кричав з відстані двадцяти метрів з іншого берегу озерця, поруч з яким ми зупинилися, щоб ми здавали паспорти, а він буде писати протокол на адмінправопорушення (за словами "охоронця", штраф від 51 до 130 гривень).

Так спокійний вечір перетворився на бойові дії. Подив викликав той факт, що місце, де ми зупинилися, було "обжитим" - обкладене каміння багаття, розчищене під намети місце. Наше прохання показати документи чоловік, пізніше представлений як Вергун Андрій Богданович з Державного управління справами (ДУСя), ігнорував і ніяких посвідчень нам не показав.

При цьому сам вимагав наші паспорти, погрожуючи "Беркутом" та міліцією. Ми документи давати відмовилися, аргументуючи тим, що поняття не маємо, що це за людина, звідки взялася та чи має право на сварку та погрози, не рахуючи навіть вимоги "здавати паспорти".

Крики, матюки і погрози тривали близько години. Періодично представник ДУС йшов до машини, після чого крик і вимоги відновлювалися, все це густо пересипалося нецензурщиною та погрозами.

Коли ж самому Андрію Богдановичу виступ набрид, він підняв рушницю і зі словами: зараз буде беркут, пальнув у повітря (а як же тиша, період розмноження, заповідник?). Що тут почалося!!! Діти розплакалися, ми почали вже по-справжньому нервувати, ніяких засобів захисту від озброєних людей у нас не було, та й, взагалі, хто нас тут буде шукати, якщо раптом щось станеться?

Один з наших раптом зірвався і пішов "домовлятися", чим невідомі скористалися, взявши його у приціл та загрузивши у "бобик". Машина зірвалася з місця і поїхала. Куди його повезли, навіщо, що з ним буде? Його телефон не відповідав. А що робити нам в швидко наступаючій темряві?

Всі одразу схопили телефони. Хто телефонував до КСС (рятувальна служба), хто знайомим юристам, хто лісникам чи знайомим місцевим мешканцям, хто намагався додзвонитися до Жені.

Інформація, отримана з різних джерел, була однозначною: нам потрібно звідси йти, бо ми в заповіднику. Але вже ніч! У горах вночі, не знаючи дороги, з дітьми - це ж смерть! Десь через півгодини подзвонив наш Женя. По п'ятдесят гривень з людини вирішувало проблему до 7 години ранку.

Чесно, не можу похвалитися, що не заплатила. Двоє наших принципово відмовилися платити, решта, щоб визволити "бранця" скинулися - зрештою, не великі гроші. Все виходило так, що ми "платимо" 500 гривень "добровільного внеску" (навіть папірець ніби оформив, хоча ніякого корінця ми не бачили) на утримання заповідника, а штраф за адмінправопорушення виписують тільки на Женю, хоча так само жодного підтвердження виписаного протоколу ми не побачили.

Вже потім, заднім розумом ми погодилися, що і платити не варто було, і все це корупція, що проблему це не вирішує. Все так, але коли тобі або твоєму другові погрожують зброєю, а поруч голосно плачуть маленькі діти, гріх хабарництва видається не таким вже й гріхом.

Андрій, отримавши гроші, вирішив з нами побалакати, так би мовити, по-батьківськи нас пожурити. По ходу поділився інформацією, що Кримський природний заповідник знаходиться в відомстві Державного управління справами, що буквально за два кілометри від нас затишно розташувалися держдачі, адже ми чули вертоліт? Так це ж міністр прилетів постріляти кабанчиків. Ці місця - мисливські угіддя наших можновладців. Ось так. Ті, кому ми платимо зарплатню, мають права... і нас. Ким група туристів з Києва може здатися зажирілому, невідомому мені міністру? Стадом корів, що відбилося? Прикро.

До речі, тут держдачі були ще з часів Хрущова, а вже в незалежній Україні територія навколо Роман Коша стала заповідною, що не змінило її неофіційного статусу. Пошуковики, до речі, інформації про ці дачі не дають, як і про розплідник кабанів, що їх вирощують на мисливську потіху можновладцям. Хоча там, в Криму, про ці дачі знають багато людей. Російська Вікіпедія говорить про те, що всіх туристів завертають з-під Роман Коша. Правда, при цьому не вказується, що їх ще й "стрижуть", оформляючи, судячи з усього, не справжні протоколи.

Як вже говорилося вище, на нашого Євгена теж написали протокол, проте жодного документа, який би це засвідчив, ми не бачили. Так що, за словами одного мого знайомого юриста, це був простий, банальний і древній, як саме людство, грабунок під загрозою використання зброї.

Нас залишили у спокої до ранку. А вранці ми, все ж, спробували пробратися на Роман Кош, вже без групи з дітьми. Зрозуміло, що поруч з "будиночком лісника" нас зупинили. Чоловіки, які вистрибнули з будиночка, відрізнялися ще більшою агресією, ніж вечірні. Андрій Богданович тут, до речі, теж був. "Байстрюки" та "бидло" - це найм'якше, що ми почули на свою адресу.

Камеру дістати не дали, оскільки один з найбільш "тверезих" і активних, почав спочатку бити хлопця з камерою на резонне зауваження про документи і поведінку, а потім побіг за палицею і став битися вже палицею. Раз він стрельнув і з пістолета безпосередньо поруч з ногою. Лякати чи не лякати, це вже мені не відомо.

Дісталося і сумці з фотоапаратом. Фотоапарат не постраждав, наш друг залишився цілим, ніякий беркут, знову таки, не приїхав, та на Роман Кош нас не пустили. Ми пішли по Гурзуфському сідлу, вийшли майже до альтанки вітрів. Але швидкі хлопці "з Дусі", що так і не показали нам жодного посвідчення, завернули нас і звідти, примусивши спускатися в Ялтинський гірський заповідник, де, за їхніми словами, туристам ходити можна.

За весь цей час ми побачили лише одне посвідчення лісника №1328 Олександра Ганченка, як раз поруч з альтанкою. Олександр виявився людиною адекватною, він перший (і останній) показав нам закон "Про природно-заповідний фонд", а саме статтю 16 .

Ми спустилися з гір, не зустрічаючи більше нервових хлопців з ДУСі, але відчуття відношення наших владців до людей залишилося огидним. Міністру на вертольоті можна і тишу порушувати, і полювати в угіддях, що утримуються на гроші платників податків, можна прикриватися заповідниками, обносячи їх парканами і колючим дротом, полювати.

Люди, які погрожували нам зброєю, ображали саме поняття людського достоїнства, залишаться безкарними, адже, судячи з усього, аналогічна ситуація зараз спостерігається по всій Україні.

До речі, наостанок варто зауважити, що по всьому шляху до Роман Коша ми не зустріли жодного вказівника про заповідність території. Вже на туристичній трасі, де їздять автобуси з дітьми та туристами, ми зустріли першу табличку про заборону проходу.

Україна, кажете, для людей?