Перевал життя

33
19 травня 2010

Свято вирувало. Спочатку воно складалось з клаптів: то тут, то там заграє скрипка. Десь на іншому боці містечка вдарить "блєх-музік" (так називають аматорські духові оркестри), звідкись з корчів потягне димом від ватри і запахом шашлику...

Та вже ближче до обіду всі ці окремі осередки фієсти розповсюдились на всю Путилу, нарешті об'єднались, і коли сонце стало сторч, свято вже як величезна куля ртуті колихалось в долині, затиснене межи горами.

Співи, музики, танці, ліжники, різьблений крам, бринза, вівці, свині, дими багать - все втратило свої певні, визначені форми, злилося докупи і явило феєрію творчої наснаги.

Свою роботу ми завершили і зараз з Богданом йшли на Перевал до Дезийдерія Васильовича, бо минулого разу обіцяли, що після "Свята виходу на полонини" відвідаємо його. У нас були повні торби всіляких наїдків та напоїв.

У домі господаря ми викладали на стіл і бринзу з "Фестивалю сиру", і мамалигу, і ковбасу, і "хреновуху"... А окремо вуйкові Дезю передали пляшку цілющого вина.

Її нам дав якийсь веселий чоловік, коли ми відмовились від пригощань з його діжки і розповіли, що йдемо на Перевал. Цей чоловік знав вуйка, тож пояснив, що це йому вино від застуди, а так, як п'є Дезийдерій Васильович, то пляшки йому вистачить на всю зиму.

Гори переформатовують людину. Всі нашарування зникають, вони виявляються настільки очевидними, недоречними і штучно вигаданими, що дорослий чоловік впадає у поле інфантилізму, а радше воно, це поле, яке нікуди від нас не зникало, проявляє себе на повну потужність.

Гори лікують. Це своєрідний катарсис болю настанов фальшивого світу, з якого ми виходимо оновленими, а точніше, поверненими до своїх витоків, з якими завжди співіснуємо гармонійно, на відміну від проблем повсякденного побуту.

Так і ми за столом, як малі діти, як школярі, що успішно зробили домашнє завдання, хвалилися вуйкові Дезьові тим, що мусили зробити і зробили, аби свято файно сталось.

Нарешті, коли все було перераховано, Богдан зітхнувши зазначив: "Я ще мушу забезпечити гарне висвітлення цього дійства, щоб усі, хто не був на ньому, отримали уяву про цю феєрію".

Запанувала тиша, вона передбачала, що нарешті Дезийдерій Васильович похвалить нас, скаже добре слово, і ми втішимось, як від гарної оцінки вчителя в школі. Вуйко Дезьо витримав паузу і, звертаючись до Богдана, сказав: "Бодю, в цім житті чоловік мусить лиш померти".

Я дурнувато реготнув, а у Богдана раптово очі стали нерухомими, погляд зосередженим, і по миті він посміхнувся: "О! А тепер я знаю, як я зроблю репортаж".

Ми спускалися з Перевалу, але цього разу переважно йшли мовчки. Кожен з нас обдумував слова вуйка.

Я намагався віднайти в них протиріччя, але що більше хотів знайти в них бодай якийсь ґандж, тим очевиднішою ставала для мене непереборність і бездоганність прихованого в них смислу.

Адже все, що нас оточує, всі наші зобов'язання, які виникають від взаємодії з оточуючим світом, суспільством, державою, врешті-решт, не є неминучими, вони є лише предметом нашої домовленості та згоди.

Принаймні, так має бути.

В усьому присутній наш вибір, інша справа, що існуюче життя влаштоване так, що тяжким тягарем лягає на кожного поодинокого чоловіка.

Він вже перестає усвідомлювати, що, власне, мав би вибирати свої зобов'язання, а не сліпо сприймати та погоджуватись з ними, як з неминучим злом.

Я пригадував ще раз і ще раз слова вуйка: "В цьому житті чоловік мусить лише померти". Я хотів зрозуміти те, що бентежило мене, що ще не сформувалося у смисл, але вже повністю заволоділо думкою.

На допомогу прийшов Перевал. Коли ми зупинились перепочити і озирнутись навкруги, мене огорнув потужний, але прихильний шум гір: рівчака, вітру, дерев, звірини, неба і землі.

Цей шум розчиняв мене в собі, і на якусь мить я відчув себе рівним всьому оточуючому світу, органічною, а не відчуженою його часткою. Тоді я і зрозумів, що слова вуйка Дезя - це вершина самооцінки, яку я колись зустрічав.

У нашому житті самооцінка - це щонайбільший фантом людини, хоча б тому, що жодного стосунку до "само" не має. Вона складається з наших здогадів, з нашої уяви про те, що про нас думають люди, знайомі та незнайомі партнери по зв'язках, через які ми спілкуємось зі світом, що нас оточує.

Парадокс полягає в тому, що партнери, яких ми долучаємо до кола людей, що формують нашу самооцінку, про нас майже не думають, або думають набагато менше часу, ніж ми собі передбачаємо.

Тих же, хто про нас дійсно думає, ми зазвичай, в коло самооцінки не долучаємо - там поле довіри, а довіра не передбачає критеріїв.

Та попри це, вигадана самооцінка виключно важлива, так як саме вона й формує міру нашого буття.

Далі дорога поволі спускалася в долину Виженки і дістатись до Вижниці, де нас чекав автобус, було "як дурному з горба збігти".

Але я відчув у собі настрій, що з більшим би задоволенням пішов назад до горба. Та хіба хочеш - мусиш! Я зітхнув, та попрямував до автобуса.

"Чоловік нічого нікому не мусить. Чоловік мусить лише вмерти", - згадував я слова вуйка Дезя. Добре йому так говорити, він живе собі на Перевалі, переймається порядком на ньому, тяжко працює, але дійсно, він має зобов'язання лише перед власним сумлінням.

Вуйко Дезьо якось розповідав мені, що міг би добре жити і в долині. Там робота і легша, і вигідніша. Колись давно, ще на початку трудового шляху вуйка, бригадир загадав йому завезти машину шутеру не до мосту, який саме знесло, а до свого родича.

Ввечері вони з бригадиром гарно "погуляли" у того родича і бригадир, між іншим, сказав, що наступного разу вуйко повезе машину до такого чоловіка, де тільки вечерею не обійдеться.

Після цього Дезийдерій Васильович вирішив піти працювати на Перевал, де став залежати лише від себе і звітувати лише перед подорожніми людьми, звіриною та лісом.

За цими думками я уявив, що добре мені, бо маю очільником, хоча й вимогливого керівника, але людину широких поглядів, тому можу собі дозволити творчі імпровізації. А як бути іншим?

Та й мова не лише про керівника. Людина у взаєминах із владою, бізнесом, суспільством повинна перебувати у полі чітких і однозначно встановлених взаємних прав.

Завдання справжньої людяної влади зробити так, щоб вибір людини був свідомий, щоб вона розуміла, що залежить від неї, і що мусять їй.

Людина повинна знати, що втрачає, коли відмовляється від обов'язків, і що отримує, приймаючи на себе ті чи інші зобов'язання.

І головне, щоб система встановлених взаємних прав завжди залишала людині вибір і не лягала тяжким тягарем на кожного поодинокого чоловіка.

А, можливо, в житті кожного з нас теж є свій Перевал? Можливо, потрібно лише до нього дійти, розпізнати і не минути?

 
Валентин Ткач, Чернівці, для УП

powered by lun.ua