Трипільське коло: рік Вогню

До поїздки на цьогорічний етно-фестиваль "Трипільське Коло - 2010. Вогонь" ми готувалися ще чи не з дня від'їзду із його території минулого року. Чого очікувати знали: чудової музичної програми, майстер-класів із автентичних танців та народних ремесел, театральних перформенсів, літературних читань, нічних кінопоказів.

А от про такі, на перший погляд, незначні деталі, як заборона вживати тютюн та алкогольні напої, палюче сонце і комарі, черги за водою та відсутність душів ми цілком забули.

На фестиваль я приїхала ще першого дня під вечір. Але вже нікуди не йшла, бо знайомі, які прибули раніше, сказали, що все одно наразі нічого не відбувається та запевнили, що обов'язково почнеться завтра.

Завтра прийшло раннім ранком, бо на галявині, що стала нашим табором, сонце смалило без перешкод найменшої тіні. Тоді й позаздрила друзям, які розбили намети в ліску неподалік. Поснідавши, подалася шукати фестивального щастя.

Смачнюча кава з жару

Територія краси стала улюбленим місцем збору дівчат, які цікавляться косметикою, що розповсюджується за каталогами. Принаймні щоразу, коли підходила до їхнього тенту, дівчата то пудрили носики, то підводили губи, то малювати вії, не відволікаючись від свого заняття на новоприбулих.

В іншій частині того ж намету відбувалися значно цікавіші речі. Майстриня боді-арту Софія розмальовувала усіх бажаючих трипільськими символами. Усі чотири дні фестивалю до неї займали найдовші черги, але результат був того вартий. Собі я там вподобала малюнки райського дерева і хрестика щастя. За словами Софії, візерунки, які вибирає людина, найкраще відображають її внутрішню сутність.

Майстер-класи - одна із моїх найбажаніших частин фестивалів. Планувала нарешті зробити першу ляльку-мотанку, навчитися плести віночки, ліпити з глини та валяти іграшки із шерсті. Не можна сказати, що вони не відбувалися, але якось їх вичислити було важкувато.

Програмка, складена організаторами, дуже віддалено нагадувала події, які реально проходили. Відповідно застати якийсь із майстер-класів можна було лише намотуючи круги навколо території майстрів.

Іграшкові кошенята для наймолодших

Потанцювати автентичних танців також не вдалося. Крім того, що відбувалися вони за незрозумілим графіком, для них відвели на спеці, без накриття майданчик перед Малою сценою, на якій піднімалися стовпи пилюки під ногами учасників танцювальних майстер-класів.

На територію спілкування добросовісні волонтери заманювали відвідувачів розвиваючими темами, проте натовпу бажаючих не спостерігалося, на відміну від, наприклад, території кохання. Тут усі дні влаштовувалися "швидкі побачення" - можливість познайомитися із хлопцем чи дівчиною, за якийсь обмежений час розповісти їй про себе, а потім визначити в голосуванні - хочеться продовжувати спілкування чи ні.

Задум хороший, особливо для тих, хто приїхав на фестиваль знайти свою половинку, але на практиці "спід-дейтінґ" виявився не настільки ефективним. Сама не спробувала, проте подруга розповіла власні враження, що хлопці, які туди приходять, не працюють, не навчаються, лише сидять в інтернеті. Так жодного й не вподобала.

Приємно здивувала активність на дитячому майданчику - чи не найцікавішому місці на всьому фестивалі. Не лише малюки, а й ми - дорослі тут у приємному затінку тенту, на сіні виготовляли різні забавки власними руками, пекли смачних пташок із дріжджового тіста і слухали казки Сашка Лірника.

Дитячий майданчик

Іншою позитивною локацією на фестивалі став Кіно-намет - місце збору як поціновувачів кіно, так і прихильників відповідального за сінема-намет - Антона. Щовечора туди підтягувався чималий натовп, переважно дівчат, зі спальниками та карематами і до світанку дивилися підібране авторське і документальне кіно та анімацію.

Обіцяний ярмарок неприємно вразив відсутністю українського асортименту. Натомість індійської автентики та китайського непотребу було хоч відбавляй. Місцями ярмарок більше нагадував Троєщинський ринок із ґумовим взуттям, постільною білизною, чоловічими сімейними трусами та дешевим посудом. При цьому всьому, вибір очікуваного хендмейду та старовинних вишиванок був мізерний.

З іншого боку здивувала територія харчування та кухня-монополіст "Запорізький самовар" - їхні ціни підвищувалися прямо пропорційно до прибуття народу на фестиваль.

А от улюбленців публіки Кришнаїтів, які минулого року забезпечували фестивальників смачною і корисною їжею за мінімальні пожертви, цього разу витіснили десь на периферію фестивальної території, хоча ті привезли із собою кухню і були готові із задоволенням та хвалою Крішні годувати половину прибулих.

Територія казки

Ото ж я насолоджувалася їхньою ведичною халавою - десертом із манки із горіхами, фруктами та родзинками і мучилася підозрами, що їм заборонили цього року масово годувати людей, щоби не підривати економічну ситуацію їдалень.

Купатися нам довелося у Дніпрі, на кручах якого розмістилася територія фесту, бо розрахованих два-три душі на багатотисячну громаду явно не вистачало на всіх бажаючих. З біотуалетами взагалі була біда. Гидкі, неприбрані, з відповідним запахом на десятки метрів навколо нього, хоча коли є "біо", то й відповідно надія на щось інше. На щастя, лісові хащі оточували територію по всьому периметру, що нас в такі моменти невимовно тішило.

Приємно вразило відповідальне ставлення волонтерів до екологічного спрямування фестивалю, тому звичних гір сміття помічено не було. Та й відвідувачі більш бережно відносилися до місця, в яке приїхали. Для них девіз фестивалю: "Живу еко-культурно" таки почав працювати.

Застала декілька моментів, коли ті ж волонтери відбирали пиво чи кальян у тих, хто наперекір правилам фесту привезли їх із собою. З іншого боку не робили масових зауважень людям із цигарками, коли в минулому році до них підходили зі жмутом соломи та пропозицією помінятися.

Хороводи під сценою

Та найголовніше на цьому, як і на будь-якому іншому фестивалі - публіка. Яскрава, незвичайна, особлива. Люди, які його наповнюють, які приїхали ділитися власною енергією, отримувати її від інших, від всього навколо: природи, музики, відчуття єднання.

Музична частина була незбалансована, люди жалілися на невідповідність програмі, різкі переходи між запальними ритмами та розслаблюючою автентикою. Але згодом згадуючи, що це чи не єдина можливість послухати Пікардійську Терцію, Мед Хедс і ДахуБраху, подивитися Театр тіней та запальне фаєр-шоу в одному місці, всі, і я в тому числі, задоволено усміхалися, радіючи за самих себе.

Оскільки тема цьогорічного фестивалю - вогонь, то цій стихії було приділено особливу увагу. Коли спадала липнева спека і опускалися сутінки, мінялася й атмосфера: запалювалися тисячі багать в наметовому містечку, великі ватри, бенгальські вогні та знаряддя фаєрщиків так, щоби жодна людина не зашилася поза стихією, щоб кожен відчув у чому живе трипільський дух цього року.

Головне не забувати, що які б не були позитиви чи прорахунки в організації фестивалю, атмосферу створюємо ми самі. В єднанні з природою, в колі милих облич, в спільних посиденьках біля нічної ватри запалюються серця і душі живодайним трипільським вогнем.

Коли від'їжджала з фестивалю, почався рясний холодний дощ. Вірю, що він погасив вогонь, а пориви вітру підготували нас до нової стихії, якій будемо поклонятися через рік - повітрю. Зализуючи рани від укусів комарів, мрію про Трипільське Коло наступного літа.

Ірина Набитович