Як не втратити в собі Людину

22
17 вересня 2010

Ми самоідентифікуємось, ми не асимілюємо з жодним іншим народом, якщо зможемо пишатись своєю країною.  

В історії України лишиться Політик, що знає "як" і зробить все, щоб вивести країну на той рівень, коли прихід наступного дня не буде викликати у Людини жах.

2009 рік. Київ.

Я їду на зустріч по роботі. Телефонний дзвінок від подруги, я зупиняю машину і слухаю. Голос її здригається: "Син в інфекційній лікарні, нам дали голий матрац, привези з дому постіль та ковдру. Я його накрила своєю курткою. Холодно. Будь ласка, я тебе дуже прошу". Останні слова були зайвими. Я їду до неї додому по ковдру та постіль, а потім в аптеку по ліки.

"Приватні клініки не беруть дітей з інфекційними хворобами", - мені соромно за ці думки, за себе, за неї, за нас, за свою та її забезпеченість, за машини і дороге вбрання, я розумію, що здичавіння та байдужість вже починають труїти мою душу.

Невже я так багато працюю, щоб заробити гроші і втратити те, що робить людину Людиною - співчуття та небайдужість?

Діти, батьки яких не можуть сплатити послуги приватних клінік, мають право на життя та на гідні їх умови в лікарнях. Саме так ми думали, коли були молодими батьками і хворіли наші діти. Що ж з нами сталося? На які терези можна покласти дитячі страждання і біль матері? Якими грошима виміряти?

Я знаю, я знаю, як боротись за життя своєї дитини і втратити її. Я знаю. Пам'ять захищає розум і стирає подробиці, лишаючи уривками образи, а біль не йде, нікуди не йде.

1991 рік. Дитяча лікарня. Київ.

Мені кажуть, що мій дворічний син приречений, у нього відмовляють обидві нирки. Три місяці виснажливої боротьби, друзі, батьки, лікарі - всі поруч і всі далеко. Я сам на сам дивлюся в очі Їй. Вона прийшла по мого сина, я тримаю його на руках, пригортаю до себе, але в мене бракує сил Її зупинити.

Сім'я, цікава робота, діти, що народились потім, добробут, все є. А біль не йде нікуди.

Вже 19 років.

Вовчиця, в якої забрали дитинча - сидить і виє на місяць. Вона може собі це дозволити, а я ні. Я людина серед людей, а люди - не вовки, вони не зрозуміють.

Що я можу зробити? Особисто я? Як кожна людина, я слабка і хочу жити в добробуті, я не зможу відмовитись від комфортної машини та житла і придбати все, чого не вистачає в лікарнях України.

Але все ж щось я можу. На наступному ВІП-збіговиську я хизуватимусь тим, що зробила власним коштом ремонт в одній палаті в районній лікарні. Я пишаюсь цим, як найбільшим здобутком свого життя.

Можливо, хтось замислиться і зрозуміє, що набагато престижніше купити постіль чи ліки для лікарні, ніж спідницю ціною в половину машини швидкої допомоги. Адже є комфорт, а є розкіш, наближатись до якої я боюсь - вона, як вир на річці, тягне на дно, коли ти думаєш, що піднімаєшся догори.

 
Ірина Черпінська

powered by lun.ua