"Вино" Карпат

Веселий, стомлений, насичений враженнями від шаленого весілля, я мусив трохи спочити. Саме коло магазину я помітив вуйка Дезя, який сидів на пластиковому стільці та втішно роздивлявся цей клубок завзяття, вереску, музик та пісень. Відтак - пристав до його товариства.

Коли вже вдруге я почав повторювати деталі, які мене вразили, Дезийдерій Васильович якось напрочуд легко мовив: "Це все - "оцет".

Асоціація з кислотою якось різко збила мене з того піднесеного стану, в якому я перебував. Вуйко зрозумів, що мені його слова невтямки і пояснив. Все має бути послідовним і повним, а коли воно насмикане, то і є пусте.

І щоб я врешті-решт зрозумів його думку, пояснив: "Щоб зробити добре вино, потрібно все робити своєчасно, точно і нічого не пропускаючи. Потрібно чекати три дні - чекай. Потрібно щільно закрити - закрий. Потрібно гріти - грій, потрібно в холод - студи. Інакше вийде не вино, а оцет".

Я заперечив вуйкові: всі весільні обряди, свята, родинні традиції - це надзвичайно цінна наука, це пам'ять, це досвід, який збережений не у книжках, а у пісні, дії, мелодії скрипки чи трембіти.

Добре, що я своєчасно сперся. Відчувалось, що таких розмов тут на Перевалі вуйко чув вже безліч і від людей більш поважних і знаних, ніж я. Шановані вчені частенько гостювали у вуйка.

На мої ж заперечення щодо необхідності збереження спадщини, вуйко лише посміхнувся: "Все одно - це так. Лише саме минуле з'їдає наше нині: якщо ми живемо вчорашнім, то не залишаємо місця дню сьогоднішньому. А він пручається і своє таки забирає. Й за тим не потрібно жаліти. Бо те, за чим ми жаліємо зараз, у свій час теж вже було пусте. Воно вже тоді було "оцтом", який нам зараз видається "старовинним вином".

"Ось "вино", що є нині", - сказав вуйко і з лукавою посмішкою витяг рукою з кишені кептаря дримбу та мобільний телефон. Я враз протверезів: цієї миті я став очевидцем легенди Перевалу - телефону вуйка Дезя.

Всі про нього говорили, не всі в нього вірили, але його майже ніхто ніколи не бачив. Не те щоб вуйко ставився з засторогою до благ цивілізації. Вони радше бавили, ніж цікавили його. Але в особистому побуті він був добре знаний як людина послідовно консервативна.

Якось, я був присутній тут на Перевалі при цікавій розмові. Тоді на вечерю у вуйка зібралась гонорова та поважна публіка. Машини, на яких поприїжджали ці гості, заслуговували окремої бесіди - так воно і сталося.

Коли власники автівок вже втомилися сперечатися між собою про чесноти своїх "залізних коней", коли кожен з них перерахував всі переваги свого транспортного засобу, вони звернулися до Дезийдерія Васильовича як неупередженого арбітра.

Вуйко, як господар, похвалив всі машини: для нього будь-яке авто, яке дісталося на Перевал, вже заслуговувало доброго слова.

Але гості наполягали, і коли хтось із них знову, в якості найвищої оцінки зазначив, що свою машину ні на що не проміняє і не продасть, ні за які гроші, Дезийдерій Васильович сказав: "Зимою в лісі, в горах, коли ви залишитесь на ніч самі, то віддасте вашу машину за коробку сухих сірників".

І поки ошелешені гості усвідомлювали слова "неупередженого арбітра", вуйко додав, щоб не складалось враження надуманості ситуації: "А влітку, в спеку у степу, коли будете гинути від спраги, віддасте вашу машину за склянку чистої води".

Я дивився на телефон вуйка Дезя, а він, здогадуючись про мої думки, пояснив: "З ким мені треба, я і так поговорю, без телефону, було би про що. Але як згадаю, скільком людям цей "звиздунець" врятував життя, то й ношу з собою".

Мене огорнув нестримний сміх: тішило прихильне визначення вуйком цього докучливого витвору цивілізації, воно дражнило, лоскотало і не сприймалося як лайка, я був щасливий за врятованих людей, а головне, що я бачив легенду. Вмить весілля, яке гуляло поруч, перестало мною сприйматись, як натура, яку ми втрачаємо.

Ми розпрощалися з Дезийдерієм Васильовичем. Я пішов пішки у долину, а у Вижниці - вже їхав на Чернівці. Щоразу, коли в маршрутці хтось починав розмову по телефону, я посміхався.

Те, що мене завжди дратувало - чужі клопоти і проблеми, інтимні речі, сварки, про які кричать на весь автобус - цього разу мене лише забавляло. "Тепер мені відомо, яке ти "вино" нашого часу", - думав я.

Але перед самими Чернівцями, коли я пожалкував, що не наважився взяти у Дезийдерія Васильовича номер його телефону, раптом чітко усвідомив - на долоні вуйка крім мобільного телефону лежала ще й дримба.

От воно що! Радіоприймач, пейджер, мобільний телефон - все це речі значущі. Але у "вино" нашого часу вони перетворюються лише тоді, коли лежать на долоні поруч із дримбою.

Я пригадував слова вуйка Дезя, і мені здалося, що я зрозумів їх зміст. Дримба, в якості рингтону на мобільному телефоні - це і є "оцет", про який казав вуйко. А дримба поруч з мобільником і є тим новим змістом, який ми мусимо прийняти і ні про що не жаліти.

Власне, наше виховання і встановлює ту межу, за якою органічне доповнення речей, "вино", перетворюється в еклектичну суміш - "оцет". Все залежить від нас самих. Але, хто те виховання бачив? Воно якраз і приходить з "голосом дримби", а не з СМС-повідомленням.

У горах все очевидно, але не все так просто.