Містерія слова

37
12 листопада 2010

Марно описувати осінь в Карпатах. Повітря, ліс, гори і небо являють собою таку незбагненну велич розмаїття, що слів усіх словників світу не вистачить, щоб описати це видовище. Кожен листочок, кожна травинка, хмара, шурхіт струмка потребують окремого піднесеного визначення.

Залишається лише підкоритися цьому торжеству фарб, звуків та дотиків, і змирившись, знайти узагальнене визначення - торжество виконаної обіцянки природи.

Ти підіймаєшся на Перевал, вдихаєш повітря на повні груди, і охопивши весь краєвид, зітхаєш: "На - маєш!".

Коли моя увага розбіглась по всьому видноколу і упокорено розчинилась в ньому, я заскочив себе на несподіваній думці. Чому саме восени так промовисто чітко вимальовуються всі спогади року, що добігає кінця: і перше листя, і літня злива, і безодня зоряного неба купальської ночі?

За цими роздумами я дістався до хати вуйка Дезя. Але осінь хазяйнувала і тут. Хата зустріла мене теплом, запахом збіжжя, помереженим духом різнотрав'я і сушні.

Дезийдерій Васильович переймався якоюсь дрібною хатньою роботою, тому легко відклав її на бік, і ми, привітавшись, завели бесіду за осінь. Я розповідав піднесено йому про свої враження, про апофеоз замислу, про багатий бенкет, який справляють Карпати.

Мене схиляло до філософії, і я почав розшифровувати фантастичні зв'язки початку і кінця, згадав Гегелівські тріади, закон "заперечення заперечення": те, як стебло заперечує зерно в землі, а потім, зерно в колосі заперечує стебло.

Далі, аналіз всеземних причин та наслідків доправив мою думку до "ефекту метелика", про те, що помах його крил у штаті Айова може викликати ураган десь в Індонезії. Я переповів похапцем вуйкові теорію Едварда Лоренца, який і сформулював образ цього ефекту.

Закінчуючи свій натхненний політ думки, я сказав Дезийдерію Васильовичу, що, власне, наша з ним зустріч зараз цілком може бути визначеною тим, що на весні у Вижниці до магазину прилетів не бувалий доти лелека і почав мостити на його даху гніздо.

Я помітив, що вуйко уважно слухає мої фантазії. Це надихнуло мене. Відтак, я необачно задав йому одне з найдурнуватіших питань: "Дезийдерій Васильовичу, а що б ви зробили, якби мали можливість щось поправити у своєму житті?".

Від усвідомлення недоречності запитаного мені стало млосно.

Але вуйко сказав таке, що змусило мене миттєво зосередитись. Я не один раз чув від нього, що за минулим марно жаліти, бо воно з'їдає наше нинішнє. Але цього разу його слова розкрили деталі.

"Якби я міг повернутися назад, то нічого б не змінював, щоб не наробити глуму у своїй долі та долях інших людей. Та що б я зробив напевне, то сказав би всім "добрий день", кому не сказав, сказав би всім "я тебе люблю", кому не сказав, і похвалив би всіх, кого не похвалив".

Поки я приходив до тями, Дезийдерій Васильович пояснив: "Історія від того не змінилася б, але життя стало би кращим, воно стало би повнішим. Що б ти не робив і чого б не досяг - все потрібне, все значуще. Але рано чи пізно все воно розпадеться і перестане існувати у створеному тобою вигляді. Дім, сад, город, велична перемога - все зникне. А от добре слово, яке ти не пошкодував для інших, залишиться жити назавсігди. Зараз по телевізору показують лише фільми про війну, міліцію, вбивства і усілякий непотріб. Це велика біда. Коли мовою людства стануть лише слова люті і ненависті, цивілізація вмре. Тому, якщо ти говориш добре слово, то розширюєш простір любові. В цей час ти тримаєш майбутнє всіх людей і уберігаєш його від розпаду".

Я повертаюсь додому, заходить сонце, на Карпати лягає вечір. І раптом, надзвичайно виразно мене огортає настрій піврічної давнини:

Цідилося квіту весняне вино

У вечір бузково-синій.

Я п'яний без хмелю впускав у вікно

Усіх, хто вернувся із вирію.

Цідилося квіту весняне вино

У вечір бузково-синій.

А місяць по небу тягнув чересло,

Ніч сіяла зорі зі скрині.

І виринала з глибин таїна

Вселенського коловороту:

Крізь бурі, шторми знов приходить весна

І гоїть жалі та турботи.

Крізь бурі, жалі знову прийде весна,

Нас рясно окропить дощами.

Торкнеться до серця кохання струна

Й покличе в танок до нестями.

Чудасія та й годі. Щойно мене в автобусі заколисували чарівні рядки Рильського: "яблука доспілі, яблука червоні..., поцілуй в останнє, обніми в останнє...".

Як би глибоко ми не описували почуття, а життя, дійсність непорівняно багатші. Визначити - це завжди обмежити.

По дорозі на Чернівці я обмірковую відповідь вуйка Дезя. Мабуть, в цьому і є особливість слова. Воно дає можливість долучитись до всіх, хто його вже промовляв до тебе і промовлятиме після. Мабуть, в цьому і є сила молитви, бо вона утримує перевисання до Пророків, впроваджує єдність всіх тих, хто в усі часи з невимовним зітханням звертається до Бога.

Протягом тисячоліть мільярди людей вдаються до молитви. І якби ця практика була непродуктивною, не лише в матеріальному, а радше, в духовному, психологічному сенсі, то вона б давно розпалась.

Щойно я приїхав додому, як відразу по електричній пошті надіслав Богданові давно написаного листа. Я для цього чекав певного настрою, і тепер він був. Цей настрій допоможе мені, якщо Бодя візьме мене на кпини. І, навпаки, я укріплюсь у ньому, якщо Богдан надішле коротку відповідь: "Поважно".

А лист такий:

Субота.

Я маю диск "Хору Турецького". На ньому є дві потрясні речі: "Od'yi Shama" та "Ki Mi Zion". Щосуботи, за нагоди, я стараюсь їх послухати. Я православний, у мене толерантне та доброзичливе ставлення до всіх релігій. Але тут ситуація цілком інша. Одного разу, коли я слухав ці молитви, мене приголомшило усвідомлення простого факту - ці слова співав Ісус Христос.

Тоді я відчув не тільки молитву "Отче наш", яку Він нам проголосив, а й "Ki Mi Zion", яку Він співав.

 
Валентин Ткач, Чернівці



powered by lun.ua