Тест

"Бантік" для зайчика

Я вийшов з магазину і провалився у густу манку туману. Мені потрібно було дістатися до хати вуйка Дезя, але вже через кілька кроків я опинився у просторі, де зникли поняття "вправо", "вліво", "вгору" і "вниз".

Спочатку, мене це не бентежило, бо відразу захопила думка про їжаків у тумані. Найбільше забавляло те, що це було відчуття, яке докорінно відрізнялося від аналогічних переживань у місті.

Тут на Перевалі, серед гір та лісу, ти опікуєшся долею цих тваринок зовсім інакше, ніж сидячи в квартирі біля вікна і спостерігаючи, як у хвилях туману зникає труба жіночої лазні.

Поки я намагався визначитись з новими враженнями, то повністю дезорієнтувався. До хати вуйка було якихось дві сотні кроків, але мені нічого не підказувало, що пересуваюсь я у вірному напрямку. Та й взагалі, не було відчуття, що я кудись іду.

Для початку я вирішив присісти, щоб зрозуміти на стежці я ще, чи мене вже понесло кудись у корчі. Але туман був таким щільним, що я мусив помацати землю рукою, щоб переконатися в цьому. Я ще перебував на стежці.

Скільки мені довелось пройти, я не мав жодної уяви. І коли подумав, що мабуть у горах в тумані метр змінює свій масштаб, зрозумів, що мене взяв блуд.

Іноді таке може трапитись і у рідному місті: ти виходиш з тролейбуса, аж раптом повністю втрачаєш розуміння того, де ти є. В таких випадках потрібно заспокоїтись, не панікувати, а спробувати віднайти серед усього, що видається невідомим, якусь знайому деталь: чи то ліхтар, чи то урну зі сміттям, чи яму у тротуарі. Ця деталь вже зворотнім ходом впровадить тебе у знайому дійсність.

"Це все так", - подумав я, але навколо мене не було жодних деталей. Навколо мене взагалі не було простору. Поки я намагався не втратити довіру до детермінізму матеріального світу, в білому молоці, що мене огортало, відбулася подія.

Спочатку, просто переді мною, на тлі туману з'явився темний отвір. Я жартома встиг подумати, що це перехід в інші світи. Цей отвір миттєво перетворився у птаха, який мало не зніс мені голову. Я злякався, присів, і ця дія повернула оточуючому мене об'єму ознаки простору. За метр від себе я розгледів хвіртку на обійстя вуйка Дезя.

Дезийдерій Васильович зрадів моїй появі. Туман локалізував його у домі, і хоч у хаті завжди є непочатий край роботи, це було не те, чим би він хотів зайнятись сьогодні. Відтак, я виявився для нього гарною причиною відволіктись від домашніх клопотів.

Ми відразу заговорили про туман, я розповів про свої пригоди, і настрій склався до веселої бесіди. Тому я і почав вуйкові розказувати про свої домашні спостереження.

Якось у маршрутці Леся побачила біля водія гарну іграшку. Як вона мені потім розказувала - це був потрясний пес: "І не такий, і не такий, а подібний до них, та при цьому, якийсь особливий".

Я послухав її і на розповідь належної уваги не звернув. Але, як з'ясувалось, - даремно. Історія мала продовження. Вуйкові я зазначив, що це був маршрут, по якому вона не їздила, просто випала така нагода.

Виявилось, що через деякий час Леся навмисне знайшла того водія, зайшла в автобус і розпитала у нього про іграшку і, чи можна її купити. Водій пояснив, що іграшка не продається, але він днями буде в Одесі, а саме там він її придбав, і купить такого ж пса.

Коли Леся мені про це знову розповіла, я спочатку довго згадував, про що йде мова, а потім їй зазначив, що це була просто делікатна відмова. На цьому я заспокоївся, та не Леся.

Вона за тиждень знову знайшла водія. Але і цього разу її спіткала невдача: водій сказав, що таких іграшок в Одесі вже немає. Я коли це взнав, то подумав, що нарешті все закінчилось, але нічого мене не переконувало, що історія не матиме продовження.

Аж незабаром Леся принесла додому зайця. Для мене це не було несподіванкою, бо вона вже кілька разів натякала, що наступний рік - це рік вуханя. Заєць був не простий. Величиною він був з долоню, нагадував диснеївського героя, але в лапах тримав щось велике та червоне.

Спочатку я думав, що то морква, але то була підзорна труба, і вона дійсно збільшувала, або зменшувала зображення, в залежності від того, з якого боку в неї дивитись.

Перше що зробила Леся, то від'єднала цю трубу, а потім викупала та висушила зайчика. На цьому я про зайця забув, та як виявилось, передчасно, бо Леся вирішила, що зайчику потрібен "бантік".

У цьому місці розповіді я подивився на вуйка Дезя, сподіваючись помітити його посмішку. Але Дезийдерій Васильович був напрочуд зосереджений. Мені навіть здалося, що він мене не слухає, але це виявилось не так. Тож я вів далі.

Однієї суботи, зранку, бабця, як завжди, принесла нам молоко. Ближче до обіду Леся поставила молоко варити і вогонь зробила малим, щоб в цей час можна було щось робити по кухні. Потім їй знадобилась морквина, і вона пішла по неї на балкон. По дорозі вона мала пройти кімнатою, де був зайчик.

Я переглядав новини в інтернеті, аж почув, що у кухні щось підгорає. Відтак, облишив комп'ютер і пішов з'ясовувати в чому справа. На кухні нікого не було, молоко збігло і уся плита була залита. Я вимкнув газ і вирушив на пошуки Лесі.

Вона сиділа посеред кімнати, навколо неї стояли всі її шкатулки та коробки, і Леся вибирала зайцю "бантік". Я ще не встиг нічого сказати, як вона прожогом кинулась на кухню і застала те, що застала. Я лише сказав, що дорогою ціною їй обходиться її зайчик, а вона, зітхнувши, погодилась.

Ввечері ми пішли гуляти. Біля однієї з вітрин я вирішив взяти Лесю на кпини: "Дивись, давай купимо цей рожевий бюстгальтер. Ти відріжеш у нього бретельку і зможеш зробити своєму зайцеві гарний "бантік". Буде кращим, ніж той, що ти припасувала".

Леся відповіла мені миттєво: "Нічого, нічого, цей "бантік" у нього "для годиться". Я повісила його для того, щоб хоч щось сьогодні спокійно зробити по кухні".

От я і думаю, а хто кого взяв на кпини, і як чоловік, з його логікою, може здогадатись чим переймаються жінки?

Мені здавалося, що я задав риторичне запитання, але Дезийдерій Васильович відповів мені цілком серйозно: "А чоловік цього і не мусить знати, бо не може. Жінка тримає у хаті три кути".

Я вже не раз чув від вуйка ці слова про "три кути", коли він хотів підкреслити роль жінки в родині і для себе розтлумачив їх, що чоловік є носієм матеріального, а жінка сакрального.

Для мене не було сумнівів, що це є висока метафорична оцінка, але при цьому чомусь щоразу уявляв собі цеглу, дошки, крокви. Тепер я відчув, що не глина і не розчин тримають їх у купі.

Дійсно, чоловік може забити цвях у дошку, але у стіну дому ця дошка перетворюється лише тоді, коли жінка на цей цвях повішає чи то фартух, чи то решето, чи то вінок цибулі.

Кут тримає дім не стільки тому, що його вивів майстер, а тому, що на покутті жінки міняють рушники на образах до свят, а під сволоком у ганчірочці висить завжди решта тіста від старого замісу для нового.

Я розумію, що є роботи, які роблять переважно чоловіки, а є такі, які роблять жінки, - це природно. Але чому є жіночі заняття - пасочки, писанки та інше, при яких чоловік не повинен бути в хаті, а чоловічих таких занять - немає?

Коли я про це подумав, то раптом усвідомив, що і пес в далекій Одесі, і зайчик з "бантіком" та і багато інших речей і обставин вже стали, попри мою відстороненість, органічною складовою мого життя без жодних намагань з мого боку. І я вже не уявляю собі своє життя без них.

Воно буде не повне, куце. Але найцікавіше те, що попри всю свою декоративність і тендітність, ці речі і обставини апелюють до фундаментальних кодів, до підвалин нашої свідомості, що, власне, і робить нас людиною.

Серед відносних цінностей родинних та суспільних стереотипів, ці "бантіки" повертають нас до цінностей абсолютних, вічних, але прихованих колотнечею повсякденного життя. Саме вони координують нас з природною, а не спотвореною формулою і мірою буття.

Ми ще довго говорили з вуйком, і, коли, нарешті, вітер розігнав туман, то прийшла пора прощатись.

Я повертаюсь до дому, а з думки в мене не спадають заключні слова, які сказав вуйко Дезьо: "Чоловік у всьому шукає лише рацію, все, що він робить, спирається на досвід. Відтак, він мусить постійно "озиратись" у минуле. Жінка ж живе майбутнім, у минуле вона майже не зазирає, хіба що їй про нього нагадають".

"Тому чоловік - це продовження минулого, а жінка - це початок майбутнього. Вони не можуть одне без одного, бо тільки коли разом, вони - життя".

"Що б не витворив чоловік, воно завжди буде лише новим минулим. Майбутнє в ньому замешкає тільки тоді, коли чарівним чином, невідомо звідки і для чого на побіленій стіні хати з'являться кольорові квіти та невидані птахи, коли до вікон притуляться вишиті фіранки, коли чоловік з кишені замість зашморганої онучі витягне випрану хусточку".

"Бантіки" - вони є знаком для майбутнього, щоб воно приходило і було кольоровим, чистим та світлим. Відтак, щодо майбутнього, то чоловік переймається тим, що в ньому буде, а жінка опікується тим, яким воно буде".

Валентин Ткач, Чернівці