Дорога сподівань

69
20 січня 2011

Коли їдеш від Кам'янця до Старої Ушиці, то обов'язково маєш минути Совиний яр. Це місце мене завжди заворожує своїми несподіваними асоціаціями, а радше - нерозпізнаними відчуттями.

Піднявшись з дна яру по серпантину нагору, потрапляєш в напрочуд відкритий і плескатий простір. Після урвищ яру, його стрімких круч і хащ, рівна поверхня сприймається як зухвале заперечення щойно пережитого захоплення чарівного підйому.

Звичайний автомобільний шлях, яких є безліч, якимось казковим чином перетворюється у нового супутника твоїх мандрів. Він стає дорогою. Навкруги - ні душі. Навколо тебе поля і жодних ознак житла.

Після нетрів яру формується впевненість, що люди перебувають лише десь далеко-далеко і можуть навіть не знати про цю місцину. Географія підказує тобі, що зовсім поруч каньйон Дністра, незабаром буде Грушка, та й взагалі, хтось же засадив ці поля нагідками та ромашкою, а шлях обсадив не тополями та липами, а черешнями та горіхами.

Але рівнина навкруги стверджує, що ти опинився сам-на-сам з дорогою. І найбільш переконливим доказом цього є повна відсутність машин, або бодай якихось подорожніх.

Я розумію, що навіюю собі ці відчуття. Бо до цієї дороги ставлюсь особливо. По цій дорозі, відразу після війни, мій батько і його друзі пішки вирушили здобувати свою долю у цьому світі.

Я пам'ятаю їх зустрічі на свята у нашому домі, коли вони, вже сформовані фахівці своєї справи: директори, доценти, вчителі та лікарі, - згадували пригоди, які, кожному зокрема, а іноді і разом, їм довелось пережити на цій дорозі.

Тоді, в повоєнні часи, на транспорт особливих сподівань ніхто не плекав - торбу в руки, черевики на плечі і вперед: хто на Кам'янець, хто на Чернівці. Мабуть, тому в мене таке й ставлення до цієї дороги, бо це дорога сподівань.

Я пригадую, як сюди приїхав з батьком востаннє. Власне, ніхто не знав, що він більше сюди не дістанеться, але, хто знає, що відчувають старші люди.

Ми відвідали родину, побували на цвинтарі, перепочили і зібралися в дорогу назад. Хлопці, щоб ми не поверталися через Кам'янець, домовились з охороною водосховища і та підігнала нам до берега понтон. Я виїхав на нього машиною, і катер нас доправив на чернівецький берег у Кормань.

Видовище, яке нам явилось, було потрясним. Дністровський каньйон, сам по собі річ неперевершена, але спостерігати його пропливаючи руслом ріки - це щось неймовірне. Ми сиділи з батьком на лаві біля машини і я зворушливо переповідав йому свої враження, а він час від часу додавав мені до вражень деталі про те, як це все виглядало в його часи.

І коли я вирішив йому зауважити, що зараз теж його часи, він вказав мені рукою у воду Дністра: "Ось тут була наша хата". Я не бачив нічого крім хвиль від порому, а батько згодом додав: "А ось тут була школа і церква".

Я зрозумів, що ми пливемо над Кривчанами, затоплених греблею, рідним батьковим селом. Батько, озираючись навкруги, мовив: "Ось тут закопано мій пуп". Якось моторошно було це чути серед хвиль величезного дністровського плеса. Далі ми подорожували мовчки, а я відійшов до хлопців на інший бік порому, щоб батько залишився сам на сам.

Мені ще кілька разів доводилось подорожувати цим маршрутом вже в іншому товаристві. Але, от чудеса, в цьому місці водосховища мене постійно охоплює якесь особливе відчуття.

Таке враження, що якийсь особливий стан тримається там на хвилях Дністра і ні шторми, ні повені не можуть його звідти знести вниз по течії і розвіяти геть. Але й зачепитися йому нема за що. Хіба що якісь невидимі, нематеріальні якорі тримають його тут над селом.

У каньйоні сонце ховається швидко, а коли вже заходить за горизонт, то темрява впроваджується тут напрочуд стрімко. І от одного разу, коли вже навкруги все смеркло, а на поромі ввімкнули ліхтар, я відчув, що це є.

Це мрії, це очікування сотень людей, що тут жили, зібрались докупи, як покинуті сироти, і колотяться між берегами. Вони тут, біля річки, біля цих круч формувались і виявились нездалими для життя в іншому місці. Тож люди їх тут і полишали, а самі пішли шукати кращої долі деінде.

Мені приходять на думку спогади дитинства. Якось в дідовому селі на Поліссі ми з хлопцями дістались на покинутий хутір під самим лісом. Від колишнього хутору залишилась впізнаваною лише одна хата, а від хати - залишки комину та стіна.

Я пригадую, як мене на цій стіні вразив блідий слід від рамки. В таких рамках у сім'ях тримали фотографії родини. Так само і у дідовій хаті у рамці висіло моє фото (до речі, де воно?).

Так от, тоді на хуторі мене вразила, дивна як для безтурботної дитини, думка: "А, про що думав господар чи господиня, коли вішали цю рамку? Мабуть, вони сподівались, що в ній колись з'являться фото дітей та онуків?".

Тепер я собі уявляю, що і зараз вечорами по тому хутору самотньо спотикаються ці та інші покинуті сподівання мешканців залишеного напризволяще обійстя.

Саме тому, мабуть, випадковий подорожній зупиняється коло старезних руїн, коли вони починають охоплювати його своєю ворожбою. То не ворожба, то пошматовані, пошарпані роками, але невмирущі і невигубні мрії і сподівання мешканців дають про себе знати.

І не потрібно шукати цьому раду. Така природа мрій і сподівань: вони виникають, щоб нас спонукати втілювати їх, берегти від розпаду, продовжувати в інших іпостасях і не забувати.

Якось батько моєї дружини повів її в ліс, щоб показати, де була хата її прабаби. Власне і ліс колись був її прабаби. Вони довго блукали стежками, обійшли всі галявини. Але завжди важко віднайти те, про що десятиліттями було заборонено згадувати. Та й ліс позаростав за цей час, змінилося все.

І коли вони вирішили, що подальші пошуки марні, дружина попросила батька придивитись пильніше до одного місця на галявині. А коли він почав впізнавати ледве вловимі прикмети і, згодом, знайшов у траві кут підмурку, вона пояснила, як не будучи тут жодного разу розпізнала місце хати.

Дружина звернула увагу, що серед лісових квітів у цьому місці галявини були й садові квіти. А вони не могли б тут з'явитись інакше, ніж щоб хтось їх тут навмисне не посадив і не плекав.

Мрії і очікування, сподівання і потаємні плани не зникають у небуття. Вони знаходять своє продовження і втілення, якщо ми їх варті. Ми завжди маємо з ними зв'язок. І вже не стільки значиме те, у що вони перетворяться. Пам'ять про них збагачує нас, вони продовжуються в нас. І головне навіть не хата чи стіна, дім чи садок. Пам'ять про добру справу примножує саму справу. Для всього свій час, а для доброї пам'яті - вічність.

Я частенько згадую цю чарівну дорогу від Кам'янця до Старої Ушиці. І одного разу, перегортаючи в пам'яті стрімкі схили і круті повороти Совиного яру, раптом уявляю собі подорожнього, якого негода застала в яру.

Я уявляю собі дощ, ніч, сніг, завірюху, і природним чином у мене виникає переконання, що на дні яру обов'язково мав би бути якийсь притулок для мандрівників. Сам я про такий не знаю, але я чомусь упевнений, що він був, коли люди мандрували кіньми чи пішки. Він був і на його місці зараз мешкають турботи, клопоти, тривоги, надії і сподівання всіх, кому він надавав прихисток у дорозі.

Такий притулок мав би бути, хоча б тому, що про нього вже є написаний вірш, а отже про нього вже є добра пам'ять.

Була колись в яру корчма. / Шугав у небо дим сторчма,

І серед ночі, й серед дня, / Лунало яром: "На коня!".

І було так в усі віки, / До неї йшли чоловіки.

Хто з міста їхав, хто з села, / Сюди дорога всіх вела.

"За здравіє, за упокій, / За трунок нездійсненних мрій..."

Вона голубила усіх - / Корчма в яру: і сміх, і гріх.

Мене абсолютно не обходить те, що корчма в яру може бути вигадкою, бо я знаю, що ця корчма є і в ній ще збираються перепочити і дочекатись один одного батько і його друзі, що на канікули повертаються в рідні села з навколишніх міст.

Це було правильне покоління.

Свій успіх воно пов'язувало зі здобуттям освіти і фаху і ціною неймовірних зусиль досягало його. Пасіонарне село пішло в місто в аудиторії, на заводи і фабрики.

Як колись у середньовічній Англії чума, викосивши половину населення, зруйнувала фіксований соціальний статус селянина-віллана по відношенню до власника землі, так війна розкріпачила фіксований соціальний статус пригнобленого життя жителя села. І молодь - наші батьки - цим мужньо скористалась, самовідданою працею будуючи свою долю.

Я пригадав, як одного разу на Перевалі вуйко Дезьо спробував взнати у молодих туристів їх уявлення про успіх. Він довго мовчки слухав про "крєатів", постмодернізм та інші речі. Причому, оповідачі, описуючи все це, послуговувались, в основному, словами "кльово" і "прикольно". А коли бесіда закінчилась, Дезийдерій Васильович зітхнув, перехрестився і гірко мовив: "Дух Святий при хаті і при нас".

Так говорять старші люди, що живуть високо в горах, ненароком потрапляючи у прикру ситуацію, щоб з випадкового свідка не стати її свідомим учасником.

Я люблю цю дорогу наших батьків, бо вона пам'ятає їх молодими. Вона береже і може перелічити всі їх мрії та сподівання, тут ще мешкають їх завзяття і наснага. І поки це так, дорога з Кам'янця на Стару Ушицю буде бентежити мене своєю ворожбою: несміливою обіцянкою щастя.

Ми пам'ятаємо про вас.

 
Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua