Про "Націю"

1011
1 лютого 2011

Все одне минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле - то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувати, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить...

Марія Матіос. "Нація"

Мені самій було цікаво, як режисер поєднає новели Маріїної "Нації", які про одне й те ж, але по-різному, подеколи й по-грізному. Таким єднальним на сцені стали лялька-мотанка та традиції, які треба знати, передавати далі, бо всяке може бути.

І справді: нації бережуть традиції, бо закони нова влада може переінакшити.

В Україні, наприклад, і Конституційний суд владі в поміч.

А лялька-мотанка - українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. Це посередник між нами й ними. На сцені - між нами, ними й цими.

А ще на сцені обов'язково має бути Юр'яна, - думаю про себе. Вона мудра як Соломон. І Солома зі Святого Письма знає. Мало сказати, що сильна жінка.

"Збігленят і вмерлих у Юр'яни було багато: Ілько, Марічка, Васютка, Йванко, Петрусько, Дмитрик, Танасій, Василько, Штефко, Філипи, Анничка й Одокійка... Дмитрик, Філип, Одокійка, Петрусько, Танасій і штефко умерли до року". І обов'язково Довгопол. Який "появився в Нижній Товарниці в цьогорічні Різдвяні свята, точніше, на самого Василя"!

Направду, тяжкі-то були часи в тгорах, але дякували Богові, що у світ не вивезли, а лише всунулися. Правда, від думання такого заслабіли, бо час був такий, коли "обкладені були люди страхом, як щури трійлом".

Переді мною в залі - немолодий чоловік, який не стримується в емоціях. Певно, добре чи то страх, чи "цих" пам'ятає й нині. Зі сльозами, та ще й у людному місці.

"Ці" - різні. Юр'яна через "цих різних" заплуталася.

"Браття пішли один на одного... свій на свого... на кров смертельну". Більше того, "ці" є навіть серед гуцулів, у яких кров одна. "Може, і одна мама родила... " Але до кого говорити Юр'яні, коли світ перевернувся догори ногами, як оті випрані штаненята на жердці? Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Та мусить бути! Не межи худобою живе!..

Довгопол! Пан-товариш! Нехай вибирає собі для себе. Він для неї Леонід. У людей - емгебіст, правда, інший, бо свої не могли перебити Святої Коляди... Люди дивуються вголос чи то довгим полам, чи довгий рукам, але... зичать доброго здоров'я й файну любку...

Юр'яна плаче й кричить. Перед ним.  Бо знає коляду. Бо знає цю, нашу, правду...

Особливо кричить. Вона навіть на дітей ніколи не кричала. І тоді, коли вимастили смальцем підлогу, що блищала... Вона при злогах не ґвалтувала... а перед Довгополом із неї душа виходила... Як уміла - душу то свою випускала. Напередодні Великого Жовтня та Дмитра...

Виявляється, усе в цьому житті має значення: і випране вбрання треба вішати так, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі. Про таке знає і Юр'яна і підстолітня Юстина. Про таке має дізнатися й глядач! Неодмінно!

Лихо, гріх, традиції...

Її Уласій має цапіну й сокиру в руках. Але він їх не підніме ні над чиєю головою, бо він цюкає дерево... Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої ґрунти віддали. То зло буде навидіти чи любити той цокіт?

У ліс усі  піти не можуть...

Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало чи не на Великдень. А Бог усе рахує.

... Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно... Цю жінку я, може, навіть любив би... Але, може, завтра мені доведеться її вбити... Я їх усіх ненавиджу... І вони нас ніколи не полюблять... Чому вони кажуть зупинитися? Що? Зупинитися вбивати один одного чи зупинити машину? Я зупинив би, але не можу вже. Попереду засідка, позаду кров... Так багато крові.. На нас, Льоню... І на ній, Уласісі... Так ж вона дітей скільки народила... Ці ріки вашої обидвох крові... це одна кров... вона заливає й мене... й хто буде знати, котра з них чиста... кров... Брате!!!

Вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе...

В одного це бандерівське кодло й курва, яка най здихає! Але є ця Дуся! Баба - вона дурна баба завжди, навіть коли вчена й війну за плечима має, - так собі думає третій "цей".

Боже, як усе змішалося...

Кров, нація й "Апокаліпсис". Мойсеєві Фішбейну... Поголоски, брехні, фантазії...

Одружений сільський мельник Тимофій Сандуляк, що якимось дивом відкупив у Абрама Машталера сім фальчів землі, де й звів собі будинок на дві кімнати із сіньми посередині й відкритим ґанком до дороги. І на сей раз єврейські адаптовані традиції в карпатських горах.

... На світі є три корони. Корона Тори, корона священного служіння й корона Царства. Але над усіма ними - корона доброго імені. Отут таке написано, жінко. А вже не написано, але знай собі від мене: що останню корону носити найважче. Це каже тобі старий Фейгле Коган, який нагадує живим про мертвих, а вони не завжди його чують.

Опісля Когана Ілля карбуватиме "Над усіма коронами - корона доброго імені". Інших слів його карбувати не навчили, бо старий єврей вважав, у цей час і цього забагато.

...З-під сукенки гостро пахло гаряче тіло жінки... Після цього врешті таки стався кінець світу... Тверезий у голові й п'яний у тілі... Ханна-Анна. Сандулякова Анна і МГБ. Надалі мало дружив із розумом, - так видавалося. Тимофій не вмирав, хоч і не мав уже вісімдесят і п'ять років...

Далі Петро Шандро, що відкупився. Згодом виявляється, що то відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори... Але списки вже пішли в район. А в того Петра Хромого семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді - ким замінити Хромого... І не на будь-кого - а лиш на Шандра із сімома душами люду.

Знаходять. Корниля  з його душами. Але Корнильо?! Не нинішній, певно. І він відкупиться. І відкупився... "Невчасно померла ваша жона, Шандро, невчасно... Гм, маєте щастє на смерть... вони вже були холодні", - то вже далі!

На сцені прощають.

Один одного й ненароджене дитя. Задля такого труна стане колискою. Але то буде потім... А зараз вони не думають лихе. Вони думають добре, знаючи, що, може, завтра прокинуться в іншій державі... Більшого гріха, ніж є, не хоче. Як і дитини Марійовича...

Двобій між чужим, неприродним, неморальним... І дванадцять вдовиних служб.

Було ж таке, що відступила навіть вода перед молитвою. Вдовиний хліб - гіркий хліб, а життя - ще гіркіше. Нема їх. А вдовиць тепер більше ніж шлюбних чи невідданих!

І відразу весілля.

Згадка про весілля. Своє. У товаристві блощиць і вошей, коли надворі стояв 1950 рік. По лісах лишилися найзапекліші. Інших - виловили. Ще інших - із примусу чи зі слабості продали вчорашні свої. Одних постріляли. Других - заслали в тюрми чи Сибірі. Дехто, кажуть, прорвався за кордон, дехто - правдами-неправдами легалізувався в новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути гвери. Хоча на те надії мало...

Добре було би, якби біле було білим, а чорне - чорним. А чорне є чорне й через сто років!

...Могла сподіватися будь-чого, лише не такої ганебної втечі побратимів. Після трьох років обіймів зі смертю, великих утрат і розчарувань - і, милостивий Боже, після вчорашньої ночі зі слідами її чесного дівоцтва...

Людина слабка. Її за це винуватити не можна...

Учора наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілася з Коляєм... Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба: він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку...

І труна. На позичення. Двадцять раз мою позичали й вісім дідову... А оця моя домовинка найстарша в селі. Двадцять п'ять років - ще не день. Але хіба вгадаєш, коли тобі дорога до неї простелиться? Вифарбували по-моєму.

Видиш, як лялечка стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні.

Оце наша найголовніша хатка, що порохи в ній тепер протираєш. Добре по кутика витирай, аби ніде не лишилося, бо якби нагло вмерла, а діти в горю будуть плакати, то ще поховають бабу в труні з павутинням, а потому, що люди будуть говорити?... А скільки того маєтку на той світ треба? Усі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди...

Я  живеш по-людськи, то ховатимуть тебе по-людськи... А решта - самі знаєте. Як зробите - так буде!

*     *     * 

Сказати, що на сцені Київського національного театру Франка з величезним успіхом завершилися дводенні гастролі Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру, - це мало сказати, або промовчати взагалі. Я про дві вистави за творами Марії Матіос "Солодка Даруся" та "Нація".

Але шуму опісля не про майстерність Марії Матіос та Ростислава Держипільського. Чогось говорять більше про опозицію. Хоча до театру ходять люди!

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка своїм листом від 24 грудня 2010 року за № 280 "На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2011 року" повідомив, що до участі в конкурсі на здобуття найвищої Національної нагороди України шляхом таємного голосування допущено театральний диптих-вистава "Солодка Даруся" та "Нація" Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру Франка (Держипільський Ростислав, режисер-постановник; представлено Львівським міжобласним відділенням Національної спілки театральних діячів України та погоджено Національною спілкою театральних діячів України).

За правилами  надалі обов'язковою умовою є прилюдна демонстрація художньої постановки для членів шанованого Комітету.

В принципі можна  було членів комітету запросити до Івано-Франківська, і там продемонструвати вкотре свої вистави. Проте вирішили поморочити собі трохи голови - і привезти артистів до столиці.

Ризиковано-то діло було, організовувати поїздку на понеділок та вівторок, у зовсім не театральні дні для столиці. Мусила івано-франківська влада вишукувати фінансові можливості. Добре, що за голову має Михайла Вишиванюка, який охоче підтримує мистецькі проекти.

Уже в Києві, щоб заповнити зал, вирішили ще раз ризикнути, себто, запросити все-таки квитками. Звісна річ, що такий хід був дещо ризикований: раптом виявиться, що зовсім небагато люблять до глибини своєї кишені як театр взагалі, так і театральну постановку івано-франківського театру, зокрема?

Квитки на понеділок розійшлися миттєво. На вівторок - можна ще було знайти навіть у понеділок. Правда, якщо дуже постаратися в такому пошуку. А тепер ще має режисер виправдовуватися, хоча два дні в театрі я бачила не тільки одних опозиціонерів.

Проходжав театром два дні журналіст Олександр Чаленко. Я навіть поцікавилася враженням. Сказав, що сподобалася. Книжками обзавівся. Попросив підказати, хто в залі Марія Матіос. Підвела до Марії Василівни. Те саме їй оповів (чула). Натомість автограф отримав на книжці, яким і похвалися.

Але...

У блозі на УП написав: "Во Франка шел спектакль "Нация" по Марии Матиос. В нем рассказывается, как плохие товарищи из МГБ мучают хороших и добрых буковинских гуцулов: расстреливают, депортируют, загоняют в колхозы." Шкода, що маючи вдома книжку, дивлячись уважно дві вистави, аж таке зрозумів!

На "Нації" була ЮВТ. У понеділок квіти були від В'ячеслава Кириленка. А просилися - хоча би від міністерства культури і туризму України.

Бо направду в ці два дні проходили знакові події. Не тільки театрального мистецтва.

І не тільки Марії  Матіос чи Ростислава Держипільського.

powered by lun.ua