Незалюднений острів

Я придумав слово "буєцвіт" і забавлявся з ним: "Карпати вас вітають буєцвітом!". Воно страх як мені подобалось. Та от біда, куди б я не намагався його притулити, чи то у вірш, чи то у афоризм, чи то у вітання, завжди відчувалась лінгвістична надмірність. Це ж треба було самому вигадати таке слово, якому потім не можеш дати ради. Та мене це більше тішило, ніж засмучувало.

Такий настрій, а радше стан, буває в ті моменти, коли випадково складаються обставини так, що найближчих кілька днів у тебе виявляються "вільними". Це можуть бути або календарно стулені докупи свята та вихідні або завершена велика робота, після якої утворюються творчі канікули.

У такий день зранку виходиш з дому і йдеш у місто не звичайним маршрутом, а просто мандруєш "у тому напрямку". Аж раптом виявляється, що в якихось ста метрах від звичного тобі шляху, між будинками, існують надзвичайно колоритні двори. Там відчинені і працюють несподівані магазинчики та перукарні, дитячі гойдалки та дуже доречні лавочки в кущах.

Навколо всього цього вирує життя, а подекуди і пристрасті: а ти про це навіть не мав уяви. Нарешті якісь невідомі пси починають радо тебе супроводжувати до найближчої арки поміж будинками і там полишають напризволяще. За аркою ти зупиняєшся і вперше за довгий період часу задаєш собі майже сакральне питання: "А що ж його робити? Куди б це піти?".

Я розповідаю вуйкові Дезьо про свої враження, а він напрочуд уважно мене слухає. Я це помічаю і мій легковажний настрій притихає, а натомість народжується цікавість, бо відчуваю, що зачепив вуйка за живе.

Тому зупиняю свою розповідь і, щоб швидше почути зауваження Дезийдерія Васильовича, запитую: "А ви, вуйку, колись відчували такий безтурботний настрій? Мабуть ні, адже тут, на Перевалі, постійно є якась робота і переробити її неможливо. Ви, напевно, ніколи і не відпочиваєте?".

Я зрозумів, що поставив якесь дурнувате запитання і по тому, що сказав вуйко Дезьо, мені стало соромно за його поверховість і порожність.

"Роботи в горах, дійсно, не початий край, - посміхнувся Дезийдерій Васильович, - але як би то дивно не звучало, відпочивати потрібно не мені, а - вам. Те, що роблю я, складає моє життя, а те, що робите ви - життям не є. Від того ви і втомлюєтесь. Ви робите те, що вам видається доцільним, але ви вже давно не розумієте, що кожному з вас зокрема воно не потрібне".

Мій безтурботний стан вмить зник і останнім зник спогад про сусідських незнайомих веселих псів. Я почав налаштовуватись на серйозну бесіду і очікування мене не зрадили.

Наступні слова вуйка приголомшили мене: "Ти пам'ятаєш, як у Америці підірвали хмарочоси? Про це тоді не почути було неможливо: новину передавали скрізь, про неї говорили всі туристи, які приходили на Перевал".

"Так от, я зараз не пригадаю, як то було, скільки чоловік загинуло, Царство їм небесне, але що мене вразило, то це повідомлення про те, як наступні кілька днів поводили себе мешканці. Розказували, що такого настрою в місті ніколи не було, люди ніби вийшли з омани: вони нікуди не поспішали, ніхто не переймався, що запізниться на роботу або не підпише якийсь документ. Вони допомагали один одному, піклувались про постраждалих, проводжали загиблих, щиро співчували родинам, які втратили рідних, і, нарешті, позбирались у родинному колі самі".

"Це була не просто біда, що об'єднує. Люди вийшли з омани буденної доцільності і нарешті стали знову самими собою - Людьми".

"Я це часто спостерігаю тут, на Перевалі, адже більшість туристів саме і йдуть в гори, щоб полишити хоч на кілька днів ярмо буденщини, так званий порядок, який впроваджений, і, насправді, абсолютно чужий людині. Тут вони щиро дбають один про одного, без жодної доцільності, яка закріпачила місто".

"От скажи мені - як те, що ви робите щодня, може бути пов'язане зі склянкою води і куснем хліба. Чоловік у Києві зранку встає, йде до метро, під землею на визначеній станції пересідає, далі виходить нагору і в якомусь приміщенні перекладає папери. А, якщо борони Боже, він пересяде не на тій станції, то не отримає ні води, ні хліба".

"То чим ви відрізняєтесь від мавпи, яка отримає банан, якщо натисне червону кнопку і не отримає його, якщо натисне кнопку чорну? Іноді мені здається, що не мавпа йде до людини, а людина, з вашою доцільністю, йдете до мавпи".

Відчувалось, те, про що говорив Дезийдерій Васильович, його щиро турбує. І на підтвердження моїх здогадів вуйко Дезьо гірко додав: "Ви живете в умовах збоченої доцільності, яку вже не можете ні пояснити, ні осягнути. Це і визначає майбутній занепад, тому що чорним апофеозом такої доцільності є війни та тероризм. Бо в цій доцільності нехтується цінність самої людини. Ви доцільність поставили перед Істиною".

Не знати чому, мені стало страшенно соромно, так ніби я добровільно погодився на якусь ганебну справу. Від подальших мук мене врятував вуйків сусід: він викликав Дезийдерія Васильовича у двір, і вони там почали щось зосереджено обговорювати. Це дало мені можливість втихомирити емоції і навести лад у думках.

Власне, чому я так запанікував? Вуйко лише назвав простими словами те, про що я і сам не рідко думав, але торкався всього цього якось поверхово, не розуміючи, що доцільність вже давно знищила наш первинний, глибинний код: "людина вільна".

Коли я почав бавитись у те, як би це мало виглядати латиною - "homo libertaticus" - до мене повернувся гарний настрій, а разом з ним, десь з нетрів пам'яті, звіявся давній спогад про Планерське.

Я розглядав картини, сувеніри і різні забавні витвори на ятках майстрів і продавців. Меланхолійна публіка поволі пересувалася по еспланаді: хтось подивлявся на море, хтось щось купував, а інші просто вели пусту бесіду і ховались від сонця під тінню поодиноких дерев і рясних парасоль.

Аж ось, невідомо звідки, чи то не з кущів, з'явилась потрясна кобіта. Вона була вбрана у довгу темну вечірню сукню, тримала в руках маленьку торбинку, що пасувала до сукні, але звертала увагу на себе тим, що була боса і туфлі в руках не тримала.

Хтось обережно приховував свій погляд, а хтось демонстративно відводив очі. Очевидно, саме це і зачепило незнайомку. Вона різко зупинилась, випросталась і всі, хто за нею спостерігав, помітили, яка вона струнка і висока, хоча і була боса.

Зафіксоване нерухоме тіло серед монотонного плину відпочивальників вмить зосередило на собі увагу всіх присутніх на цьому клаптику еспланади. А коли не залишилось жодної людини, яка б не дивилась на незнайомку, вона почала... танцювати.

Я не можу пригадати, який же танець нагадували її рухи, але те, що вони притягували і утримували погляд, то це було напевно. Десь грала музика біля пірсу, з магнітофону в палатці лунала якась пісня, шуміло море і на пляжі розмовляли люди. Але ця боса жінка у вечірній сукні танцювала під якусь особливу мелодію. Ніхто з ошелешених глядачів її не чув, але гармонія рухів танцівниці переконувала всіх у присутності тут звуків чарівного оркестру.

Вмить стало все навпаки: весь рух на еспланаді завмер, а пересувалось лише струнке тіло у вечірній сукні, яке щойно було непорушним. Здавалось, що це дійство зафіксувалося у просторі, втратило вектор часу і приречене на вічність.

Це був не танець, а якийсь фантастичний пластичний етюд, який щойно наворожили їй чайки, гори, море і вітер. Так, мабуть, тисячі і тисячі років тому тут танцювали кіммерійки.

Але так само несподівано, як почала, танцівниця спинила танець. Завершення його застало її навшпиньках і вона буквально впала на п'яти. Її хитнуло, а тому здалося, що вона добряче п'яна. Від ятки з сувенірами і сердоліками до танцівниці підійшов молодий чоловік, і в мене прохопилась думка, що вони були б гарною парою.

Чоловік не кинув, а схилився і поклав до босих ніг на асфальт 10 гривень. Далі він повернувся і пішов у бік пірсу. Танцівниця поправила коси, які розкуйовдились під час танцю, та й рушила впевненою ходою у бік бухт. Зачаровані глядачі зрозуміли, що вона цілком твереза, і це одночасно всіх здивувало і заспокоїло. А 10 гривень залишились лежати на асфальті.

Я часто пригадую той свій настрій, своє ошелешене враження від танцівниці на еспланаді серед змореної сонцем ледачої публіки. Відтак, часом кепкую з навіяної собі ідилії: просто тому чоловікові потрібно було покласти не гривні, а долари.

Але найбільше, що мене тішить, що притягнутий мною цинізм не може здолати ворожби побаченої сцени. Я ніколи так і не склав суму, яку слід було б покласти під ноги танцівниці, щоб вона зупинила свою подальшу ходу у напрямку до сердолікових бухт Кара-Дагу.

Мені подобається Планерське. Тут мешкає простір якоїсь нелінійної доцільності, яка лежить поза межами доцільності нашого буденного життя.

Цієї миті повернувся вуйко Дезьо і похвалився, що на Перевал завезуть шутер і тепер на кожному кільці серпантину буде чим підсипати зимою дорогу. "Коло нього ще потрібно буде поувихатись, - сказав Дезийдерій Васильович, - але я таку необхідність розумію".

"Ця необхідність потрібна всім: людям, туристам, худобі та звірині, які мешкають на Перевалі та навколо нього. А вашу доцільність я розуміти відмовляюсь, бо вона без душі. Ви ж у місті щодня витрачаєте годину на дорогу до роботи і ще годину на дорогу з роботи. Скажи мені, кому ви щодня віддаєте дві години свого життя?".

Я повертаюсь на Чернівці, і одна думка не полишає мене в спокої: на Перевалі роблять необхідне, у місті - доцільне, у Планерському - бажане. То в чому ж правда?

Згодом я починаю помічати, що плутаюсь, зважуючи всі "за" та "проти". Тоді я вибираю граничні умови - кожну ситуацію зокрема переношу на три безлюдних острови: яка з трьох версій матиме перспективу і продовження?

За цими роздумами минає час поїздки і перед самими Чернівцями якесь інтуїтивне відкриття мені підказує, що залюдненим зможе залишитись лише один острів. А житимуть на ньому - вуйко Дезьо і танцівниця.

Від несподіванки я прокидаюсь.

І сон закінчується: автобус привозить мене на третій, незалюднений в моїй моделі, острів - у місто.