Роман опору Ліни Костенко

Роман "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко буквально висадив у повітря свідомість українського читача. Однак далеко не кожен у сучасній Україні готовий до гідного діалогу з великим письменником. З'явилися публікації, в яких критику підмінено банальним критиканством.

Причина такої необ'єктивності очевидна: у романі один із важливих тематичних блоків складає осмислення сучасного антимистецтва, передусім нігілістичних течій: "Відливають на все. На батька, на матір, на літературу, на історію. Сміються до гикавки над самим словом "патріотизм".

Сказане героєм добре показує політичну сутність постмодерного неоцинізму, тексти якого перейняті пропагандою неоліберальної ідеології. Тож усе закономірно: "пофіґісти й матюгальники" миттю впізнали себе, озлобились й "вищирились на Поета", за Дроздовським.

Хочу звернути увагу лише на декілька смислових ракурсів роману.

У центрі - головний герой, молодий програміст, записані емоційні роздуми якого й становлять своєрідний сюжетний каркас "діаріушу людства" з 2000 по 2004 роки.

З погляду маргінальної дійсності - він божевільний, "самашедший", бо, як твердить сам, "завжди був нормальною людиною". Серед потоку його емоційного розмірковування, "записок", можна знайти цілу симфонію проблемно-тематичних течій.

Однак домінує все ж декілька ліній глибинного й водночас вкрай актуального політико-філософського значення.

Це значення прямо озивається до нас, коли йдеться про продовження лінгвоциду: "Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі", про невирішеність глобальної проблеми "одвічної дискримінації нації", про "квазідемократію", що підміняє реальне народовладдя, про новітню антинаціональну ерзац-еліту: "Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа", тощо.

На глибший рівень ці міркування переходять, коли заходить мова про полемічне зображення двох націовбивчих ідеологій.

Перша система ідей стосується російського імперіалізму в різних його іпостасях.

Найбільш часто в романі йдеться про червоних "совкових" реваншистів - різноманітні сили комуноїдного типу, блокування з якими антикучмівських опозиціонерів викликає в героя справедливе здивування: "Ще б мені не вистачало крокувати під червоними прапорами... Не вірю я в такі альянси".

Постійним лейтмотивом проходить зображення суті УПЦ МП як частини РПЦ, котра проводить хресний хід проти приїзду Папи Римського чи єдина з усіх українських конфесій виступає проти повсталого народу на Майдані: "...вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі - і проти".

Образ сучасної Росії визначається "невиліковною хворобою" - імперським мисленням: "Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася?".

Тому смішно й непереконливо виглядають для героя типово мультикультурні спроби патріотів-демократів об'єднати в межах одного, начебто "українського", суспільства принципово непоєднувані суспільні групи:

"Яка може бути єдність на такій Голгофі? І де вони бачили розбрат? Роз-брат, це коли між братами. А хіба ці люди, що запустили пазурі в Україну, нам брати? Віками її розпинають, штрикають у груди, перевіряють, чи ще жива, чи здригнеться? Віддеріть їх від тіла нації і відкиньте чимдалі, отоді й буде єдність".

Іншою виразно поневолювальною ідеологією міжнародного масштабу зображено офіційну політичну доктрину західного світу - ліберальну демократію, неолібералізм.

І йдеться не лише про її обездуховлюючі культурно-соціальні аспекти, що виявляють культурну колонізацію, - одностатеві шлюби, жлобська маскультура, поширення порнографії, нав'язування чужорідних свят (Геловін, День святого Валентина), вульгарна мода чи, наприклад, утвердження секс-революції та феміністичної ідеології.

Цей "диктат грошових мішків" у романі має ще й політико-економічний вимір.

Героя обурюють війни, розв'язані США та їхніми союзниками в Афганістані та Іраку. Ось на Заході починаються громадянські протести проти іракської війни. Протестантів "в ім'я демократії розганяють кийками і сльозогінним газом", - сумно іронізує персонаж.

Але він не просто рішуче засуджує імперські війни давніх та новітніх демократизаторів та "цивілізаторів", він ще й осмислює ідейні причини цих міждержавних протистоянь. Одна з найголовніших - в універсалізмі, світоглядній позиції, що вважає цінності певної культури чи політичної ідеології універсальними, "загальнолюдськими".

А це, начебто, дозволяє силоміць нав'язувати їх іншим націям: "...час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом".

Персонажі Ліни Костенко логічно пов'язують імперські війни з економічним виміром західного неолібералізму - глобалізацією. Протагоніст погоджується з думкою дружини, що "уся ця глобалізація - новітній Вавилон", що термін цей придумано сатаною, на що вказують і "супутні" поняття - "новий світоустрій, золотий мільярд": "А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд?".

Незашорений розум протагоніста дозволяє йому помітити найголовнішу проблему, котра унеможливлює розвиток України - бездержавність.

Нас просто оточують реалії й образи, що засвідчують брак держави як колективно-національного прихистку, дому, політичної націотворчої системи: "Ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні".

Ідеться про брак держави не як якоїсь утопічної структури - "ліберальної", "демократичної", "правової", "соціальної", "мультикультурної", "європейскої" тощо, а про брак передусім національного дому, української України.

Тому героєві прикро, що "державу свою цей народ не може й досі побудувати", тому він стверджується в думці, що державу ми "передоручили будувати чужим: "От вони й будуть чужу, не нашу, антиукраїнську Україну".

Це країна в ситуації внутрішньої окупації, у ситуації залежності вже не від зовнішніх, а внутрішніх поневолювачів: "Для чого їй, цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?".

Україна опиняється в ситуації "лукавої, найпідступнішої форми несвободи, одягнутої в національну символіку, зацитькану національним пафосом, вдекоровану атрибутами демократії".

Юридично українська держава існує, фактично ж - це політичний міф. Резервація.

Цей стан - вирок усім тим політичним та культурним лідерам нації, які з кінця 1980-х скеровували український народ на боротьбу за що завгодно, тільки не за свою державу: "Україна - це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі".

Але герой роману не лише осмислює стан речей, він ще й пропонує вихід із безвихідної неоколоніальної ситуації - політичну боротьбу.

Тому персонажа обурює те, що в ситуації, коли в українців "відняли Батьківщину" "ніхто ні за що не бореться", він безжально критикує своє квієтичне покоління ("...ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм..."), він переконує, що перемогти можна, коли "лінію фронту національного порятунку" "тримають живі".

Боротьба тлумачиться як основний спосіб національного буття в ситуації поневолення.

Причому й буття окремого мужчини також, оскільки "мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч".

Важко не зауважити, що попри певну еклектичність і суперечливість, протагоніст усе ж в абсолютній більшості своїх рефлексій схиляється до вираження світовідчуття та світорозуміння, притаманного класичному українському націоналізму шевченківського зразка.

Ідеться про базований на національній ідеї тип національно-екзистенціального мислення в категоріях захисту, утвердження й розвитку нації, про тип ідеології, яка, за Ентоні Смітом, "ставить у центрі своїх інтересів націю й прагне сприяти їхньому розвитку".

Сам націоналізм героєм тлумачиться завжди позитивно й чітко відокремлено від явищ імперіалізму, шовінізму, расизму, неонацизму, ксенофобії тощо.

Він, зрештою, через сарказм реабілітує саме це поняття в "пост-людському" суспільстві: "Є слово, залишене в спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст".

Протагоніст розуміє, що "державу ж треба будувати з підмурівка", а в нас - "стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології".

У "важкому" постколоніальному суспільстві - "конгломераті націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій" - "нема спільного серця", а значить - "нема спільних цінностей". Тому "яка може бути спільна національна ідея, - запитує протагоніст, - у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?" .

Спільною, об'єднавчою може бути лише ідея боротьби за свою державу, власне, українська ідея.

Тому протагоніст пропонує не щось часткове чи неосмислене, як бунт - а боротьбу за все, цілеспрямоване й тотальне національно-визвольне протистояння. Державотворчий "фронт".

І добре це видно наприкінці роману, де зображено чітке неприйняття зміни "духу Майдану".

Національний пафос Майдану змінюється контрреволюційними тональностями: змовкають героїчні стрілецькі та народні пісні, мовкне українська естрада, "зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск".

Натомість лейтмотивом стає радянська пісенька про "оранжевоє нєбо". Герой знову іронізує: "А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо - даємо перемогти себе".

Недовіра до помаранчевих лідерів зростає. І ось кульмінація контрреволюції: знову перемагає компроміс з антидержавними, антинаціональними силами - "Угинають нашого лідера на компроміс... він іде на поступки, він капітулює". Очікуваної національної революції не сталось.

Але дух національного опору залишився, бо це був "наш День Гніву".

Багато в чому схожі аспекти осмислення вже дала низка авторів. Однак, здається, саме в романі Ліни Костенко найбільш чітко й масштабно прописано діагноз сучасному українському суспільству, зображено глобальний світовий контекст і вказано можливі продуктивні шляхи виходу з катастрофічної ситуації.

Події у творі завершуються 2004 роком. Але ситуація року 2011-го - систематичне переслідування представників опозиційних партій та активістів громадських організацій, політичні арешти молодих патріотів з "Тризубу" та "Свободи", допити й залякування підприємців, учених, журналістів, новітня русифікація вищої та середньої школи, тотальне зубожіння народу - спонукає пошкодувати, що цей вкрай актуальний політико-філософський твір не було видано швидше.

Проте й тепер варто подякувати авторці за чудовий подарунок українському читачеві - роман опору.