Потяг до Чернівців

117
25 лютого 2011

"Я сів у потяг, він мене потяг, / І я відчув доріг нестримний потяг".

Потяг доправляє мене до Чернівців. Спочатку ти пізнаєш телевізійну вежу на Цецинській горі. Згодом починаєш чітко розрізняти залиту несамовитим ранковим сонцем долину Прута. Але, коли з-за пагорба, на тлі неба, виринає стрімка вежа Резиденції митрополитів, ти, нарешті, усвідомлюєш, що твої мандри завершились: ти - вдома.

Ви, мабуть, ще не знаєте. Я страшенно люблю станції та вокзали, переїзди та мости, а радше місточки. Коли я дивлюсь на рейки, то здається, що варто мені лише доторкнутись до них вухом, і я не тільки почую, але й чітко побачу всі поїзди, що по них рухаються цієї миті: де вони, куди їдуть і що везуть.

Часом я собі уявляю, що якщо вдарю каменем об рейку, то звук від удару через міст над Прутом дістанеться Чорториї, а потім до Вижниці під самісінькі Карпати. Та власне, чому лише під Карпати! Він по рейках зможе дістатися куди завгодно, аж до Владивостоку і затихнути там на березі далекого Тихого океану.

Але найбільше мене бентежить залізниця десь просто поля чи у лісі. Коли часом мандруєш і спускаєшся через хащі з якогось горба і раптом виходиш на рівний простір. Перед тобою далі знову кущі, але між вами - залізниця: насип, шпали і рейки.

Шматок заліза, що лежить перед тобою, якимось дивним чином апелює до твоєї свідомості, яка породжує фантастичні асоціації. Ця ділянка організованої матерії впливає на тебе чудернацьким чином.

Ти абсолютно виразно уявляєш собі, як десь хтось підіймає шлагбаум, перекидає стрілку, обходить вагони і довгим молоточком постукує по колесах. Десь ремонтна бригада справляє насип, а зв'язківці тягнуть кабель.

Ти все це уявляєш чітко, промовисто ясно, хоча навколо тебе хащі, якийсь рівчак і співають пташки. На довершення, не знати звідки, з'являється локомотив. Він їде тихо і поки тебе минає, ти встигаєш розгледіти машиніста, підняти з торби пляшку пива і махнути йому рукою. А він, навзаєм, тобі просигналить, але вже десь з-за кущів, за якими зникне і локомотив, і шум, і запах диму.

У такі хвилини ти розумієш, що присутній в якомусь задумі великих речей, призначення яких тобі не осягнути. Тому залишається лише погодитись на їх причаровуюче існування.

Якісь подібні відчуття виникають, коли вночі, особливо взимку, ти в тамбурі поїзда придивляєшся в темряву за вікном. Сплять пасажири, спить провідник, здається, що спить весь світ.

Вночі немає поняття друга година, третя година - це рецидиви дня. Все поглинає поняття ніч. Аж раптом, поїзд стишує хід, зупиняється і спочатку з'являються ліхтарі станції, а згодом і сірий сніг на будівлях, ледве помітний у променях самотнього прожектору, що причеплений на даху якогось складу.

Коли затихають звуки торохкотіння коліс потягу і впроваджується тиша, раптом, голосно на всю ніч чийсь жіночий голос повідомить, що потрібно з третьої колії подати локомотив у депо.

Резина у тамбурі починає рипіти, а сам вагон тихо потріскувати. Згодом усе затихає і впроваджується тиша. Аж ось здалеку починає наближатись стукіт молотка об колеса, з'являється світло ліхтаря, чудернацька тінь пропливає по стіні якоїсь сірої будівлі.

Згодом все знову затихає. Здається, що навіть димок з труби у теплушці біля стрілки задрімав і завмер. Та коли ти знову погоджуєшся, що все спить безпробудним сном, різко свистить тепловоз.

Зірки сполохано прокидаються і здивовано вдивляються в темряву зимової ночі, а димок з теплушки від переляку аж присідає додолу, і від цього, чомусь, у тамбурі стає виразно відчутним запах розпеченої вугільної гарі розкиданої на снігу.

Спочатку починає рухатись світло, а потім вікна сусіднього потяга. Його гуркіт наростає, та згодом теж затихає десь за станцією у темряві, де, здається, життя не існує: воно лише тут на освітленому ліхтарями та прожектором снігу, плямах світла від вікон вагонів потяга та серед диму теплушки.

У тиші, що встановлюється, ти починаєш нарешті розуміти, що теж рухаєшся - по тому, як знову починає рипіти резина тамбура і поскрипувати вагон.

І тоді приходить розуміння того, що рейки і шпали, хащі вздовж колії і дрезини з ремонтними бригадами, самотніми черговими з прапорцями на переїздах і станції, локомотиви з третьої колії і мости через річки та рівчаки хтось придумав для того, щоб серед зимової ночі поїзди возили сонних людей у різні боки.

Колеса починають поволі свій стукіт і народжуються слова, дзвенять рейки на стрілках і формуються строки, минають перегони і слова, і строки згортаються у строфу:

Кава-ніч, ти цілунок гіркого безсоння. / Кава-ніч, ти мій гріх і моє каяття.

Кава-ніч, у твоєму терпкому полоні / Мчать хвилини, минають години і лине життя.

Я люблю залізницю. В ній інтегрована пам'ять десятків і десятків років. Адже хтось сто років тому викопав цей шанець біля колії, щоб я нині міг по ній проїхати. А скільки роботи різних поколінь зібрала вона докупи і береже? Хто її всю знає, хто перелічить?

Вона пам'ятає всі розтавання та зустрічі, радості здобутих перемог і гіркоту ганебних поразок. По ній вирушали з дому, вона ж доправляла назад до батьківського обійстя. Змінюються машини, приходять нові люди, а вона пише і пише книгу свого життя. Взнати би, що в ній...

Я пригадую старого діда, який вечорами сидить на кручі за Чорториєю біля залізниці. Довгою мотузкою він тримає коло себе корову і дивиться на вечірній потяг з Вижниці на Чернівці.

Якось би спитати в нього. Цей дід і корова мають знати все. Кудись мчать поїзди, пасажири в потягах поспішають у своїх справах, і тільки він разом з коровою непорушні тут на горбі біля Чорториї. А навколо них обертається світ, з'єднаний докупи рейками, мостами, станціями та перегонами.

Я починаю усвідомлювати чари залізниці: коло неї людина ніколи не почуває себе самотньою. Навіть черговий на безлюдному переїзді серед темної зимової ночі десь у степу, лісі чи в горах перебуває у полі організованої єдності землі, дерева, металу та осмислених людських зусиль.

Мені частенько доводиться зупинятись в Бердичеві на автомобільному переїзді. І я завжди зачаровано спостерігаю за однією й тією ж дією. З приміщення посту виходить черговий, поволі озирається кругом і нарешті підіймає якийсь засмальцьований прапорець.

І тієї ж миті, я уявляю, як на сотні кілометрів навкруги тисячі і тисячі людей починають поволі виконувати певні дії, які напряму або опосередковано пов'язані з рухом цього прапорця.

Це стосується всіх: і машиністів, і провідників, і пасажирів, і автомобілістів, які стоять на переїздах. Це несподіваним чином торкається величезної кількості людей, які цього навіть не підозрюють.

Це стосується і буфетниці Орисі на чернівецькому вокзалі, тому що хлопці в купе потягу, що щойно минув переїзд у Бердичеві, за Чортковом вирішать: на вокзалі в Чернівцях не зле було б, перш ніж розбігтись, випити по чарці.

А черговий ще хвилю постоїть біля посту, почухається і піде назад у приміщення.

Я пригадую, як у дитинстві, в осінні вечори, коли рано смеркається і, відтак, у вагонах вже горить світло, ми бігали на залізницю дивитись на швидкий поїзд "Варшава - Бухарест".

Життя в купе нас чарувало: чоловіки у спортивних костюмах, жінки у кольорових халатах, блискучий пластик стін і чудернацькі пляшки на столиках. Поїзд проносився повз нас майже за мить. Але я зараз зрозумів ворожбу цієї миті.

У ній нам здавалось, що в нашому житті теж буде можливим все. Веселі та щасливі поверталися ми додому і в такі вечори засинали з думкою про причетність і до білих фіранок на вікнах купе, і до гарних спортивних костюмів, і до невиданих пляшок з солодкою водою, яку можна пити досхочу.

Тепер, коли я дивлюся на залізницю, то розумію, що переді мною лежить не просто стальна рейка, а я поринаю у натяк на те, що в цьому житті немає нічого неможливого. І дорога - це запрошення у світ змін: непевний, спокусливий і п'янкий від обіцянки щастя...

Гуркіт коліс за вікном стає дзвінким: це міст через Прут. Ось і Чернівці, я вже вдома. І починається ворожба міста: воно не справа і не зліва, не попереду і не позаду, воно - над вокзалом. Щоб пояснити подорожньому, як дістатися в центр, потрібно рукою показати кудись вгору просто на небо. Такого ніде немає.

Я виходжу на перон вокзалу і якось зовсім інакше дивлюся на нього. Ні, вокзал завжди викликав у мене трепетні почуття, але зараз я собі уявив, що якби на його стінах спробували повісити таблички з назвами усіх країн, сторін і міст, куди звідси рушали чернівчани у мандри, то, мабуть, не вистачило б місця не тільки на стінах вокзалу, але й на всій привокзальній площі.

Та й дивного тут нічого немає, якщо причіпні вагони звідси ходили на Відень і Париж ще на початку минулого століття. Я промовисто відчув вочевидь, що залізниця, вокзал, гуркіт потягу поєднують мене з усім світом, і мабуть, саме це формує якусь містерію самооцінки чернівчан і їх місця в цьому житті.

Ні, це не Фастів чи Жмеринка, де поїздів і потягів набагато більше: вони там проїжджають. Люди їдуть на Фастів та Жмеринку, щоб потім повернутись назад або їхати далі.

З Чернівцями все навпаки: звідси їдуть у світ, щоб потім все життя сюди повертатись. І кожен тримає в своїй уяві власні Чернівці, яких, може, і ніколи не було, але до яких буде щомиті прагнути душа кожного, хто одного разу переступив поріг цього вокзалу.

Якщо Фастів та Жмеринка є уособленням дороги, то Чернівці втілюють її мету. Тож, мабуть, тому всі ці міста разом, нерозривно і увійшли в історію одного легендарного мандрівного народу.

Ми звідси вирушали в світ за перемогою, успіхом, визнанням, а повертались сюди, щоб хоч на мить забути про все здобуте і знову поринути у час мрій та сподівань. У час, ім'я якому - Чернівці твого дитинства і неповторної юності, де вечір починався у тісних двориках, ніч продовжувалась на брукованих вуличках, а світанок закінчувався в парках і хащах на стрімких схилах над Прутом. А годинник на ратуші нагадував нам про плинність часу, що все минає, і юність - теж.

Але і дворики, і вулички, і світанки над Прутом залишаються скарбничкою наших мрій. Колись я намагався порівнювати Чернівці з Ітакою Одіссея, але згодом зрозумів, що це марна справа: Чернівці самі по собі вже давно стали унікальною базою порівняння для всіх, хто хоча б раз тут побував.

Всім добре відомо, що Париж - то законодавець мод. Щоб взнати театральні новини, вам потрібно навідатись на Бродвей у Нью-Йорку. Лондон вас вразить аристократизмом, а Мілан - неперевершеним жіночим взуттям. Женева є світовою фінансовою столицею...

Та й взагалі, кожне місто намагається бути чимось особливим серед інших, мати свою родзинку. І це їм вдається. Але коли мешканцям цих міст доводиться зустрічатись в спільних компаніях, то вони ніколи не вихваляються один поперед одним цими чеснотами.

Якщо випадає така нагода, то кожен з них наприкінці розмови, чемно вислухавши решту товариства, зазначає: "А мені в цьому році вдалося побувати в Чернівцях". І це стає топ-новиною вечора. А оскільки такі зустрічі по всьому світу відбуваються щодня, то це стає топ-новиною життя.

powered by lun.ua