Все про кризу: що ви хотіли знати, але стидалися спитати

Ви, мабуть, ще не знаєте, але якось на Перевалі, в самий розпал кризи, Дезийдерій Васильович поцікавився в мене, що то воно робиться у світі, що скрізь такий галас?

Настрій після обіду в мене був меланхолійний, новини з Інтернету допекли мене в місті, експерти, які обслуговували лише "короткі" гроші і ще вчора обіцяли захмарні прибутки, відверто остогиділи, щоб про них зайвий раз згадувати. Тому я, пригадавши, як вуйко Дезьо взяв мене на глум з легендою про трембітальних кнурів, вирішив уникнути серйозної бесіди. Криза мене особисто жодним чином не торкалась, але дійсно викликала інтерес як явище. Тож я вирішив обмежитись жартом.

Я розказав вуйкові, що грошей чи заощаджень не маю, тому в умовах кризи мені залишається лише співчувати людям і мріяти. Відтак розповів Дезийдерію Васильовичу про свої забави з банкоматом.

Криза - річ надзвичайно цікава, якщо не підкоритися логіці кризи, а залишатися у логіці хоча б здорового глузду. Уявіть собі, що ви роками працювали на конвеєрі, аж раптом він зупинився. І, коли проходить перший острах і невпевненість, ти раптом починаєш помічати стіни приміщення, в якому провів своє життя, починаєш розрізняти обличчя людей, з якими поруч проводив весь свій час, і яких сприймав не інакше, як конвеєр.

Аж ось вони всі виявилися живими істотами, цікавими, гарними, несподіваними натурами. І хоча конвеєр зупинився, світ продовжує рухатися, і рухається він зі швидкістю, з якою рухаємося ми.

Самоіронія - найкраща супутниця у кризі. Відтак я спробував на світ подивитись крізь її призму, тому вирішив розповісти Дезийдерію Васильовичу про свій найщасливіший день.

Віднедавна я відкрив для себе гарну забаву. Щодня, гуляючи містом, проходячи повз банкомати, я збираю виписки, які забувають у банкоматах користувачі карток. Вивчаючи залишки на рахунках, я собі уявляю, що робив би з цими грошима - це покупка книги, або телевізора, іноді це щонайбільше два кілограми картоплі. Але одного разу сума залишку заскочила мене зненацька і примусила моє серце битися швидше стуку банкомату, коли він готує готівку до видачі.

У виписці стояла цифра з п'ятьма нулями. Пізнього вечора, вдома, я ще не перерахував усього, що стало б мені в пригоді, і це при тому, що вже встиг з'їздити у Карпати, зробити ремонт у новій квартирі і відвідати Туреччину разом з дружиною протягом не одного тижня, а двох.

Мій політ думки спинила Леся, яка цілий вечір пильно приглядалась до мене. Вона сказала, що пора лягати спати. Я вирішив не казати їй, що ми ще не повернулися з Умані, де відвідували осінню Софіївку, і пішов у ліжко. Вночі я спав погано, зранку встав кволий. Мені снилось, як в кафе "Зустріч", що біля автовокзалу, чомусь в інтер'єрі десятилітньої давнини, буфетниця Орися ніяк не може з каструлі дістати мені сосиску, намагаючись зловити її між виделкою та великим пальцем. Але минулий день був найщасливішим днем в моєму житті.

До речі, я більше не цікавлюся виписками, а коли бачу їх язики у щілинах банкоматів, то мило їм посміхаюсь. Я не вірю, що щось подібне може трапитись знову. Такий подарунок долі буває лише раз, це все одно, що виграти у лотерею мільйон гривень. Але, що чекати від такого подарунку я вже знаю: я - це пережив.

Вуйкові сподобалась моя байка, він відверто посміхався, а я йому пояснив, що, шляхом пропаганди та маніпуляцій, ЗМІ нашу присутність в чужих грошових потоках конвертували в ілюзію причетності до них. Криза зруйнувала цю ілюзію, а всі ми, як нічого не мали, так і не маємо. Лише страх за те, що до нас не має жодного стосунку.

Дезийдерій Васильович з цим погодився, а мене це надихнуло, тому я вирішив йому переповісти оповіданнячко з трьох фрагментів, яке надіслав на конкурс матеріалів про кризу.

Моліться і Бог дасть. Але додому не принесе

Криза зайшла в країну. Мені довелось звільнитися з роботи і не тільки мені. Те, як розгортається ситуація, не дає підстав сподіватися на краще. Хтось з експертів влучно визначив перспективи: криза змете "офісний планктон". Відтак шанси знайти роботу найближчим часом стають примарними.

Але сьогодні вранці я помив голову, поголився, вдягнув світлу сорочку, підібрав краватку та пішов фотографуватись. У ательє на зауваження, що фотографій буде чотири, я попросив зробити їх шість. Тепер у мене фотографій вистачить і для посвідчення, і для відділу кадрів, пропозиція нової роботи не застане мене зненацька. Я візьму в заручники своє майбутнє. Ці маленькі відбитки розміром "3х4" будуть моїм сигналом майбутньому, щоб воно усвідомило мої очікування щодо нього. Я не вірю в невідворотність долі, але переконаний, що людина своїми внутрішніми настановами та духовними практиками сама свою долю формує та притягує.

Принаймні, я вже знаю, що робитиму завтра. Я піду забирати фотографії.

Гроші не роблять людину дурною. Вони виставляють дурня на оглядини

Сьогодні на базар, я купив чотири баночки гороху. Зараз вдома я дивлюсь на них, і хоча важко уявляю, навіщо їх купив, моя думка вже формує нову мету: "Добре було б купити ще хоча б дві банки солодкої кукурудзи". Коли до кукурудзи додались консерви, макарони, олія та сірники і велика упаковка туалетного паперу, я задумався над тим, як усе це понесу додому. Мене турбувало не те, чи стане грошей, а те, як це донести. На душі стало гірко, і я гостро відчув, що в країні криза.

Творити і перемагати можна лише силою любові

Сьогодні я страх як переживаю за долар. Скажу відразу, що їх у мене немає, але мені пояснили, що коли він "росте" - це погано імпортерам і мені має бути погано. Коли долар "падає" - це погано експортерам, і я переживаю разом з ними. Коли НБУ проводить ревальвацію, власники валютних вкладів мені розказують, як стало тяжко жити, і я баную разом з ними. Коли НБУ девальвує гривню, мене охоплює сум разом з вкладниками вітчизняної валюти.

У мене немає ні доларів, ні вкладів, але моє життя - це постійні переживання, таке враження, що радість життя десь є, але вона проходить повз мене.

Відтак від завтра, коли долар почне "падати", я буду радіти разом з імпортерами, коли ж він почне зміцнюватись, я буду втішатися разом з експортерами. Ревальвація штовхне мене в обійми торжествуючих власників гривневих заощаджень, а девальвацію я буду святкувати у колі власників валютних вкладів.

І хоч "на кишені" в мене будуть ті ж 50 гривень до зарплати, я відкрию своє життя не для співпереживання, а для співрадості. І в світі стане більше втіхи, ніж журби. Адже є щось символічно хибне в тому, що текстовий редактор, сприймаючи слово "співпереживання", видає помилку на слові "співрадість". Я наповню своє життя добрими словами, я розширу існуючий простір довіри. І це відчують всі.

Коли я закінчив свою розповідь, і ми разом з вуйком посміялись, то відчув, що Дезийдерій Васильович все ж чекає від мене якогось змістовного висновку. Ось тут я сам і поліз у пастку, яку пробував налаштувати вуйкові.

Я сказав Дезийдерію Васильовичу, що світова економіка дійсно у великій халепі, але ситуація ще не певна: не зрозуміло, кого призначать офірним цапом - спекулянтів, рейтингові агентства чи споживачів.

Та вуйко мене здивував: "А хочеш, я тобі розповім, що буде?" І тут я зробив фатальну помилку. Я повірив інтонації вуйка і з неприхованим інтересом запитав: "А як ви це знаєте?"

"Слухай сюди, - розпочав Дезийдерій Васильович, - ця криза може й особлива, але далі все буде, як завжди". Вуйко повернувся до мене і зручно вмостився на ослоні: "Головне - нічого не боятися".

Я мимоволі нахилився ближче, щоб виразніше чути, що він скаже.

"Якось в гори до гуцула з міста приїхав знаний мисливець, - розпочав Дезийдерій Васильович. - Він приїхав у зимі, щоб довідатись особливості полювання на ведмедя саме у цій порі, бо все решту у мисливській справі він вже знав. Гуцул розпитав гостя про те, яка в нього потреба і погодився розповісти науку зимового полювання на такого поважного звіра. "Найперше, - повідомив гуцул, - потрібно нічого не боятися. Далі потрібно вибрати добрячого кілка і рушати з ним в гори шукати ведмежий барліг. Коли барліг буде знайдено, потрібно глибоко запхати в нього кілка і сильно ним там поворушити. І надзвичайно важливо при цім нічого не боятися".

Коли мисливець спитав у гуцула, а що ж робити далі, той йому повторив: "Нічого не боятися і чекати, коли з барлоги полізе звір. А як тільки з'явиться морда ведмедя, то потрібно мерщій заліпити йому очі гівном". Ошелешений мисливець здивовано спитав: "А де ж взяти гівна?" І гуцул йому на те відповів: "Гівна буде стільки, скільки потрібно. Головне - нічого не боятися".

Я зрозумів, що відтепер, про кризу знаю все. А основне, що я усвідомив: більше ніколи, за жодних обставин, я не буду намагатись, навіть дотично, пробувати взяти вуйка Дезя на кпини, про що б не йшла мова.

Ось вам і вся правда про кризу, яку ви хотіли знати, але стидалися спитати.