Про любов

59
7 березня 2011

Ця розмова виникла абсолютно несподівано. Я бавився з ременем, який висів у вуйка на бильцях ліжка. Обернувши кінці навпаки і склавши їх до купи, я отримав поверхню Мьобіуса. Відтак, показав Дезийдерію Васильовичу отриману забаву і пояснив її особливість. Вуйко з цікавістю придивився до поверхні, перепитав її назву і, несподівано для мене, сказав:

"Ось такою і є віра! Вона немає ні початку ні кінця, вона повна і довершена. І що б ти їй не доточив, все воно буде лише спотворювати її досконалість і не спростовувати, а підкреслювати її бездоганність".

Вуйко обережно взяв у мене з рук ремінь, складений у загадкову поверхню. Провів пальцем по ньому від початку до кінця, обережно обертаючи навколо кінців, які тримав у купі іншою рукою. Коли його палець повернувся у висхідну точку, не відриваючись від поверхні і обійшовши її цілком і зсередини, і ззовні, Дезийдерій Васильович, дивлячись десь набік, не знати кому мовив: "Так само і любов. Вона - скрізь, кінця їй не має ні краю. Вона дістається у всі куточки нашого життя і не має їй жодних перешкод. Як тільки ти поринаєш в неї, вичерпати її більше не в змозі".

Я не був готовий до такого повороту розмови. Мене ще забавляла картина, свідком якої я став перед тим, як почав гратися з ременем. Тому, мені здалося, що я можу зловити вуйка на непослідовності. Щойно він досить жорстко висварив свого сусіда. Його заключні слова відверто бентежили мене. Зачиняючи двері, Дезийдерій Васильович спересердя сказав: "Та з ким там зараз говорити? Поговориш, як з кобилою в болоті".

Справа стосувалась якихось будматеріалів, які сусід мав привезти на Перевал і не привіз. Я спитав у Дезийдерія Васильовича, а як же бути з любов'ю до людей в цьому випадку. Не має ж значення п'яний чи тверезий був той чоловік - любити потрібно всіх.

Я помітив, що моє питання зачепило вуйка, але виявилось, що предметом його роздратування був уже не сусід, а я.

"Ти поверхово тлумачиш мої слова, - зазначив Дезийдерій Васильович. - Людину потрібно любити і поважати завжди і безвідносно до ситуації. Вона є витвір Творця, і якщо Він всіх нас любить, то як ми самі можемо чинити інакше. Коли я лаяв сусіда, то не людину оцінював, а те що він допустив приниження людини в собі. Він принизив любов, якої вартий. Ось що мене зачепило".

Слова вуйка несподіваною асоціацією закинули мене в сучасну Європу з її новою настановою щодо толерантності, яка доповнила класичні: свободу, рівність і братерство. Лібералізм обов'язково супроводжує толерантність як неформальна настанова. Але, коли лібералізм досягає своєї мети і стає абсолютною владою грошей, то толерантність формує виродок: вульгарність перемагає духовність, і людина примітивна бере верх над людиною вихованою.

В умовах тотальної толерантності меритократія - влада достойних - неможлива, тому, що торжествує варварська сила, розкріпачена саме толерантністю.

Я відчув, що Дезийдерій Васильович помітив мої роздуми і чекає, що ж я скажу, отже, спробував йому пояснити свої оцінки нових настанов, які захопили сучасні демократії.

Вуйко уважно слухав мене, і хоч мені здалося, що висловлювався я досить складно і незрозуміло для нього, його відповідь виявилась напрочуд змістовною: "Рівність - гарна річ, коли люди пам'ятають про Бога. Але, коли вони про Нього забувають, то це обертається бідою: тоді толерантність приводить до торжества найгірших над найкращими, масовий примітив бере гору над унікальністю, невігластво пригноблює освіченість". Я зрозумів, що кулуари науковців у вуйковій хаті даються взнаки.

І стишуючи своє завзяття, Дезийдерій Васильович додав: "Я не знаю, що таке толерантність, я визнаю відповідальність за те, в що ти віриш. Якщо повернутись до сусіда, то перед його правом випити, має стояти обов'язок і сумління шанувати в собі людину". Я розгубився від такої категоричної заяви, вуйко це помітив і тому пояснив: "Толерантність - річ гарна, але якщо поперед неї стоїть любов. Тоді вона є продовженням любові, вона стає засторогою гніву, ненависті і заздрощам.

Але, якщо у тебе в серці любові немає, то толерантність - це байдужість, це небажання прийняти чийсь світ у свій і, відтак, збагатитися усіма проявами замислу Творця. Така "толерантність" від небажання або невміння домовлятись, від невміння любити і прощати. Коли люди не хочуть любити і не хочуть прощати, то свою байдужість ховають за толерантність. У горах кажуть: "Хто вміє прощати, той вміє любити. А хто не вміє прощати і любити, той палить міст, по якому доведеться пройти".

Згадка про людську мудрість навернула Дезийдерія Васильовича до інших спогадів: "Старші люди, що живуть високо в горах, мені розказували, як виховувати дитину, коли вона робить глум і її потрібно застерегти. Якщо доведеться дитину висварити, чи відлупцювати, то спочатку між собою і дитиною «поклади своє серце". Воно на себе забере можливий гнів, а дитині залишиться наука, як цінувати в собі людське. Дитину потрібно вчити: ти ж не будеш байдуже спостерігати, як вона, нерозумна, лізе в криницю. А ваша толерантність часто є подібною до цього.

Люди перестали вчитися самі, а це труд кожного дня, і не навчають інших, хто цього потребує. Замість щоденної роботи душі, вони все вирішили перекласти на закон, в якому ніколи не було і не буде серця. Це так, бо закони пишуться без любові. Ви навіть добру справу починаєте вказувати як робити: кому, коли і як подати помічну руку, бо інакше це буде втручанням у особисте життя. То на холеру, скажи мені, таке життя, де добре закону, а не чоловіку? Ми пересуваємо стрілки на годиннику, замість того, щоб змінити час, в якому живемо".

І раптом я наважився задати Дезийдерію Васильовичу питання, відповідь на яке, дуже мене цікавила: "Вуйку, а що таке любов?" Щойно я захотів уточнити, що маю на увазі не всеохоплюючу її суть, а стан людини, як відчув, що вуйко вловив мої очікування.

"Любов - це кохання на все життя. Кохання перетворюється в любов, коли починає опиратися на довіру. Довіру безмежну, беззастережну і повну", - я не сподівався такої відвертості, тому притих.

"Твоє - це не те, що ти взяв, бо його доведеться віддавати. Твоє - це те, що ти роздав, бо воно повернеться до тебе. І щастя і є в тому, коли це триває все життя.

Кохання - це коли ти береш. Цей час несамовито захоплюючий, це час стрімкого злету. Але щоб він не перетворився у таке ж стрімке падіння, кохання повинне стати любов'ю. А воно перетворюється в любов, коли ти починаєш віддавати, і це стає твоєю потребою. Кохання, яке не переросло в любов, скороминуще, бо все що ти береш, воно не твоє".

Я посміхнувся, і вуйко миттєво зреагував на мою посмішку: "Ти не задумувався над тим, що краса людини - це багатство інших? Але, так само і потворність. Якщо людина добра, то і збагачує світ добром: відтак, в такому кращому світі вона і живе. Але, якщо її життя отруєне ненавистю і підозрами, то тим самим обертається до неї і світ. Чим ти збагатиш людей, те вони тобі і віддадуть. А якщо ти заперечиш мені, що світ злий, то я тобі, навзаєм, скажу: "зроби його кращим своєю любов'ю".

Вуйко зупинився, і мені здалося, що він щось пригадує. Але за хвилю він продовжив: "А коли ж з'являється любов? Тоді, коли до кохання додається довіра: беззастережна і всеохоплююча. Довіра - це основа всього, що є стійким у часі, що - навіки. Ти не звертав уваги на те, в чому особливість стосунків у однокласників?".

Я ніяково мовчав, але вуйко вів далі: "Вони з роками стають людьми різними і за статками, і за статусом, але їх шкільні роки, коли вони довіряли один одному, як ніколи, тримають їх у купі. Так само і у горах: тут люди довіряють один одному не тільки справу, але й, подекуди, життя. Тому вони тут щирі, відверті, їх дії опираються на справжню основу - довіру".

Поки я намагався нічого не пропустити і зосереджено осмислював вуйкові слова, він завершив думку: "Віддаючи довіру, вона повертається до тебе любов'ю. Якщо люди живуть без довіри, вони нічого не віддають, відтак, залишаються самі по собі. То навіщо ж їм бути у купі?".

Я повертаюсь до Чернівців і дивуюся, як спогад про поверхню Мьобіуса, сколихнув таку глибинну тему. Ще в школі я грався зі смужками паперу, складеними до купи оберненими кінцями. Сотні разів наводив їх студентам за приклад особливої поверхні, радше - множини точок. Але ніколи собі не міг уявити, як вона, ця поверхня, може послужитися поясненню трендів суспільного розвитку чи занепаду, особистого затишного життя і його покручів.

Я уявляю ремінь, яким бавився у вуйка Дезя, і раптом, розумію, що трапляються в нашому житті люди, які "на поверхні Мьобіуса" є звичайнісінькими дірками, що лише калічать її. Вони осібними і відчуженими виразками розташовані на ній, спотворюючи її унікальну суть єдності і нескінченості. Відтак, я починаю розуміти, що толерантність толерантністю, а вуйко таки був правий, коли висварив свого сусіда.

Я пригадую, як на завершення нашої розмови запитав у вуйка, а як же бути у цьому непевному світі. На що він мені відповів: "Ти повинен навчитись довіряти своїй долі, а це означає і довіряти людям". Тоді я не стримався і заперечив: "Але, те означатиме приректи себе на неминучу зраду, люди недосконалі, різні, а спокуси нас супроводжують так само невідступно, як і любов".

Вуйко зітхнув: я зрозумів, що відповідь у нього є, і ця відповідь - це все його життя. Проте, мені він дещо пояснив: "Пам'ятай, підозра і очікування того, що тебе зрадять, отруюють життя значно більше, ніж зрада. І не біда, що тебе, можливо, зрадять. Головне - це те, що ти любив".

Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua