Нікому волам хвости крутити або Помилки вчителів невиправні
На те й учні, щоб припускатися помилок. На те й учителі, щоби ніколи їх не робити.
Не таємниця, що найбільшу частину свого життя діти шкільного віку проводять у школах. Там, по суті, їхнє перше "робоче" місце, де вчитель - шеф. Політика шефа така: він є великий авторитет, друг, брат і наставник, перед ним необхідно скидати капелюха, треба щонайшвидше підводитися й мало не віддавати честь, коли той заходить до класу.
...То було колись. Тоді, коли ще файне жіноцтво не так рясніло в середніх освітніх закладах. Масове ж їхнє скупчення - то завше плітки, інтриги та суперечки.
Страшенний непрофесіоналізм сучасного українського вчителя можна побачити й почути в кожній маршрутці, на кожному виробництві. Кругом і всюди.
Моє бажання стати вчителем народилося саме тоді, коли була помічена велика вчительська несправедливість та нехтування нами, учнями. З іронією долі додам: учень ніколи й нічого не забуває, навіть якщо вчитель на це сподівається.
За потреби можу пальцем навіть тицьнути на місце в середній загальноосвітній школі №116 міста Кривого Рогу, де я вирішив стати вчителем. Отут!
На перерві ми копотіли в коридорах школи. Учителі ж наввипередки бігли до їхньої спільної кімнати - погомоніти про кусючі ціни та обмінятися досвідом панчішних виробів. І тут починалася справжня школа. Невігласи били й знущалися зі слабких, під регіт усієї братії дивакуваті "не такі" та інші сумнівні особи отримували під очима відомого кольору візерунки; плювки в обличчя та дірки на одязі. До речі, щось подібне коїться в сучасному українському війську, але знущання іншого масштабу
Де, спитається, учитель? Як він виконує свої прямі обов'язки?!
Одначе шкільний день досягав свого апогею саме на уроці. У моїх вухах і досі нестерпне комарине дзижчання: "Порожні очі... бовдур... безголовий". Чи то за непрочитаного й незрозумілого тоді Булгакова, чи то за англійську, що сьогодні викликає лише огиду й асоціюється з учителькою, чи через вічну трагедію - геометрію...
"Теорію" сумлінно виконано вчителем. Вищеописана "практика" реалізовується на перерві.
І так майже щодня.
Деякі вчителі вдавалися навіть до погроз і залякувань з претензією на пророцтво: "Двірником працюватимеш, крутитимеш волам хвости!"
То що ж, це вчитель винен, що в березні, коли зійшов сніг, і мимоволі визираєш із вікна хрущовки, усе засипане пожованим брудом, мокрим папером і пластиковим сміттям?! Це вчитель винен, що на Україні двірник - не людина? Це вчитель винен, що до прикладної праці на Україні паскудне й невідповідальне ставлення?..
Це вчитель винен, що наплодилися лише самі економісти та юристи, які не можуть знайти собі застосування в професійному житті сучасної, колись розкішної та багатющої аграрної держави України?!
Це вчитель винен, що сучасна Україна схожа на місце, де вчора скінчилася війна, і ще не позбирані уламки від бомб? Особливо як прибуваєш літаком із сусідньої Польщі чи Німеччини...
Це вчитель винен, що саме зі школи в дитині закладається хвороблива невпевненість та невіра у власні сили?..
Це вчитель винен, що перші пагони корупції - купити штори, принести фарбу, крейду, квіти та цукерки тощо - з'являються в школі та набирають сили в професійному житті колишніх учнів?
Певен, Василь Сухомлинський нічого цього не потребував, а чудово почувався й учителював у своїй Павлиській школі, залишивши по собі не лише добрих вихованців, а й море праць.
А чи не забрела юрма сьогоднішніх українських учителів у хибне місце - середню школу?
Воли ж бо чекають: хвости не кручені.
Найперше й найостанніше завдання будь-якого вчителя - бачити в кожній дитині особистість і те, що може з неї бути - а не те, ким вона є зараз.
Учитель мусить упізнавати хист і скеровувати його.
Відкривач світу, вічний і невиправний ідеаліст-романтик, людинознавець і людинолюб, найтолерантніша у світі людина - справжній учитель - то потреба духу.