Дивні люди нашої планети, або Філософія каганця на дні глибокої ущелини

Люблю на вихідні відправлятися в непролазні хащі, в провалля, гори, туди, де чорт голову зломить, де жоден прагматично мислячий чоловік ніколи не буває.

Якось під час такого екстріму на самому дні глибоченної кількасотметрової ущелини, яку утворила річка "Русава" (ліва притока Дністра), між селом Русавою і Ямполем, несподівано побачив цю дивну особу. Глибокі калоші, чорні дівоцькі рейтузи, мабуть, минулого століття, чоловічий військовий бушлат, на голові дві квітчасті хустини. В одній ця чи то тітка, чи то бабуся була закручена, а другою, поверх першої, було обв'язано обідком її чоло і потилиця.

Вона першою ще здаля мене побачила. Йшла насторожено навпроти з двома п'ятилітровими флягами води, пильно з цікавістю і водночас з ледь прихованим острахом вдивляючись в кожний мій рух.

- Ви що, води шукаєте?, - кладучи свої фляги на землю, запитала мене лише тоді, коли ми розминулися і вона була від мене, як їй, певно, здавалося, на безпечній відстані.

- Так, - напівзбрехав я, бо насправді мені води не так вже й хотілося, а пояснювати цій дивній жінці якого дідька лисого я тут вештаюся... не зрозуміє і не повірить.

- То йдіть отак прямо і там, у березі, є басейн.

Баба Надя одна на дні глибокої долини

За метрів сімсот, де й вказувала вона, знайшов щось на зразок водокачки. Надлишок чудової на смак, ідеально чистої води через трубу стікав у рівчак і дзюркотів аж до річки.

Нічого не підозріваючи, повертаюсь від "басейни", милуючись природою, і раптом бачу звичайні свійські кури, що ліниво походжають по березі! Що за чудасія? Звідкіля тут взялися кури!? А ж ось і хатина, обійстя. Казкове, нереальне, позаминулого століття! Аж мурашки по спині пробігли.

- Це ви тут живете, це ваша хата?

- Авжеж моя. А чия ж іще? Тут крім моєї іншої немає.

- А скільки їй років?

- Я в ній живу з тридцять шостого.

- Якого-о?!

- Не дивуйтеся так, бо дивуватися гріх, - дивиться на мене так, що "ренген" яскраво голубих очей вже, здається, добирається аж до моїх п'ят. - Що кому Бог дав, той тим і повинен вдовольнятися. Колись моя мама, Сєня, жила на вулиці Виноградній, в Ямполі. Якось вона сюди дісталася, ще дівкою, і теж подивувалася на те, як тут люди живуть. Згодом доля занесла її сюди на все життя...

Після такого пояснення цієї таємничої особи враз захотілося йти і нічому тут більше не дивуватися... Але вона не відпускає, розказує і розказує, розумію, стара виговоритися хоче бо ж сама, як палець, в цій безлюдній чарівній глухомані.

Виявилося, що звати її Надія Одінцова.

- Батькове прізвище Одинець, брата молодшого, що живе в Пирогах (насправді село називається Пороги - В.К.) також Одинець, а чого я Одінцова і мама була Одінцова, та ще й сестра що в Орлі живе Одінцова - Бог святий знає ...

До війни тут був млин Юнга, чи то німця, чи єврея, не знаю. Перед цією хатою була ще одна, але у війну бомба впала і не стало тієї хати. І цієї половину відірвало. Те, що зараз є, це лиш половина хати. До Юнга це було "іменіє" пирожанського Вдовіна. Того, що любив у карти пограти і випити. Воно і горіло, і в оренду відходило, і конфісковувалося... Це "іменіє" багато всього на своєму віку бачило.

У Юнга було п'ятеро дітей. Прийшли до нього в тридцять шостім з обіду - плати податок, а він же ж зранку заплатив. Де ж я, каже, вам його візьму, у мене ж п'ятеро дітей, жінка померла... Він їм про діти, а вони йому папірець - плати, куркуль, "совласть приказує!". Схопив він той папірець і розірвав навпіл. А ввечері його забрали... Куди вивезли, де його душа з Богом поєдналася, ніхто не знає. А діти... Вся його сім'я пропала. А нам дали його хату. Згодом діда мого, молодого ще, звідси забрали і десь також вбили. Краще б не давали нам цього "іменія", краще б той Юнг жив... Отаке "врем'я" було.

Хата баби Наді

Коли почалася війна Наді сповнилося сім років. Вона добре пам'ятає її... Розказує, як німці йшли горою, попід самісіньким небом, і по них з "іменія" стріляв червоноармієць. "Слава Богу, що вони не розгледіли звідки він вистрелив! Бо всіх повбивали б. Моя мама того червоноармійця вночі вивела аж до Качківки, він казав, що битиметься до останньої краплі крові, бо так вчили. Під Качківкою кинув в німців гранату. Вони - в нього. Його граната не вибухнула, а їх - зре-ше-ти-ла всього, але він ще дуже кричав перед смертю, півсела чуло. А після війни - голод. Тато поїхав у "Западну" міняти речі на борошно, і пропав десь. Із п'ятьох дітей мама вберегла нас троє".

Отак її молодість і пройшла, залишивши Надю старою дівою в пекельному раю, схованому від злих і добрих людей в цьому глибокому каньйоні річки "Русави".

Як її мама вмирала тутечки то заповіла їй нікуди звідси не йти. Бо нібито ніде їй так добре не буде, як тут серед цієї одухотвореної долини, де духи і душі ходять в обнімку і бережуть пристрасні таємниці минулого.

Тут, здається, час зупинився. Я не міг ніяк позбутися відчуття, що ось зараз з кущів вигулькне якийсь будьонівець із величезною зіркою на лобі, або енкаведист в синіх штанях, або німець з автоматом на грудях, або появиться сам загадковий Юнг чи картяр Вдовін...

Надія Степанівна як народилася 76 років тому при каганці, так і живе тут при ньому й досі. Як настає вечір, крім поблисків її каганця, у малесенькому віконечку, в цій глибокій ущелині ніде жодного вогника не побачиш. Хіба що зорі і місяць високо в небі.

Електрики і газу, за її словами, дуже вона боїться. Коли все ж їй, одинокій живій душі, серед глупої ночі хочеться того сучасного світла побачити хоч на мить, то, бувало, виходить на гору аж до автотраси, а там - автозаправка. Надивиться на яскраве світло, надивується, сходить вниз, гасить свій каганець і засинає.

- А нащо мені та електрика? Повечеряла зараньше - то навіть каганця не світю, так і лягаю, а день у вікні покажеться - вставати треба, руки ж то одні...

Гріється тим, що виросло навкруг обійстя, в цих хащах. Навідується до неї дичина. "Недавно відкриваю хлівчик, а там лис. Я до нього палкою, а він тікати не хоче, вискочив на горище. Боже мій, що з тим лисом робити?! У мене ж кури - поїсть всі. Закрила його на горищі і підперла двері коритом - сиди там".

Як прийде літечко, то пере в річці, а зимою...- то й не дуже треба їй те прання. Ні радіо, ні телефона, ні телевізора у неї, ясна річ, теж немає. Каже, що якби й був телефон, то від злодіїв, які навідуються до неї регулярно, не врятує, бо міліція сюди вночі не наважиться спуститися. І мене тут не рекомендувала самому ходити, згадала про того, що вбив свою жінку і десь переховується й досі...

- Я робила на перевалочному пункті, в заготзерно. Але на пенсію пішла із "райсоюзу". На шкурах працювала. І кролячі, і козячі, овечі, псячі, "коровлячі", свинячі... - попробуйте там попрацювати, весь час у воді. А ви де працюєте?

- Я журналіст.

- А що це таке?

- В газету пишу.

- А-а-а... Я читати вмію, буквар пройшла весь.