Nostalgia

63
8 квітня 2011

Я пригадую, як одного разу, коли ми говорили з вуйком Дезьом про майбутнє і минуле, про сакральне і буденне, він, поправляючи мої висновки, зазначив: "Ти все почнеш розуміти інакше, коли усвідомиш, що наше нині ми не успадкували у минулого, а позичили у майбутнього".

Я частенько згадую його настанову, багато мотивів та оцінок починають у мене формуватись зовсім по іншому. До них додається ще один висновок розмови з Дезийдерієм Васильовичем, коли ми говорили про ГМО: "Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього - приречений, бо він сакрально помер".

Коли ми починаємо надмірно ворушити нашу пам'ять, то потрапляємо в пастку, адже не можемо осягнути не те що справи давньої минувшини, ми у всій повноті не знаємо наше сьогодення.

Коли ми захоплюємось проблемами минулого і намагаємось їх вирішити, то зчиняємо страшенну біду: проблеми ми не вирішимо жодним чином, але, що напевно, то це те, що їх ми передамо у спадок нашим дітям. Такий підхід до справи дав мені можливість зрозуміти Євангельську настанову, яка завжди бентежила мене своїм прихованим змістом: "Нехай небіжчики ховають небіжчиків".

Тепер я відчуваю, що наблизився до розуміння її вказівки. Для мене вона означає, що ти повинен перейматись тим, в чому впевнений, а впевненим ти можеш бути лише в тому, що передаси нащадкам, а не в тому, що не можеш вже зробити для померлих.

То ж, якщо думати про майбутнє, вислід може бути єдиним: "Правда не в історії, а в тому, що історію не можна читати з чорною свідомістю".

Ми сидимо у кав'ярні з моїм гарним товаришем, колишнім танкістом, і бавимось у армійські спогади. Власне, бавиться він, а я - слухаю, бо маю лише тримісячний артилерійський досвід, але що таке стрільба та управління стрільбою знаю. До того ж, Сашко напрочуд освічена людина, і я навіть іноді жартую, що він мене дурить зі своїм військовим минулим.

Та наша розмова швидко з чисто професійних тем переходить до спогадів взагалі і зосереджується на екзотиці. Сашко мені розповідає про ресторан. В Союзі, ресторан - це був інтегральний апофеоз побутового абсурду. У них в містечку на 100 тисяч населення такий заклад був лише один.

І тут, ми, перебиваючи один одного, починаємо будувати мальовничу картину: відвідини ресторану потрібно замовляти заздалегідь, спонтанний похід до цього осередку розваг був обов'язково пов'язаний зі взаєминами з швейцаром, люди в місті, які мали "якісь кінці в ресторані" займали серед пересічного населення особливий статус, та власне тому і до пересічного населення не належали.

Сашко розповів мені, що їм, молодим офіцерам, надзвичайно повезло у тому містечку, бо їх товариш мав "ліричні стосунки" з офіціанткою. А це означало, що якщо не окремий столик у залі, то вже приставний столик у коридорі між кухнею та залом, завжди був у їх розпорядженні і формував якусь впевненість у їх непевному армійському житті.

Та найвищих висот самооцінка суворого чоловічого товариства досягала тоді, коли о пів на дванадцяту у залі починали вимикати світло, і збуджена публіка мала йти, а вони могли залишитись. Ця обставина була завжди предметом особливих заздрощів у присутнього товариства.

Далі ми почали перераховувати ту милу фантасмагорію, в якій довелось прожити найкращі роки юності та зрілості. Я пригадав, якими віртуозними засобами потрібно було скористатись, щоб купити диван не за півроку, а за тиждень, як мене, молодого доцента, на аванс обміряли у ядерній лабораторії, а на час зарплати, замість грошей, видали новий костюм. Анекдот був у тому, що такий самий костюм, по блату, мені купили батьки до початку навчального року.

Про черги за алкоголем та пов'язані з цим трагікомедії ми навіть не говорили. Я просто розповів Сашкові історію Боді.

Вони, студенти-старшокурсники, повертались веселим товариством з якоїсь вечірки. Біля Стрийського парку їх обігнала міліцейська машина, і Бодя відокремився від товариства та почав на прощання махати машині рукою. Всі зареготали, а машина зупинилась, потім вона поволі поїхала назад. Далі з неї вийшли хлопці в формі, підійшли до Боді та запропонували йому подальші стосунки з'ясувати у відділенні міліції.

На рівному місці, Богдан опинився на межі страшенної халепи. Перспектива, що після такої співбесіди він вилітає з комсомолу та університету, приступила до нього в притул.

Та тієї ж миті між Бодьою та міліціонерами виникає Валя, його майбутня дружина, і не ляскає, а топить Богданові в пику. Вся публіка, і міліціонери в тому числі, ошелешено за цим спостерігають, і ситуація миттєво вирішується. Міліціонери мовчки повертаються до машини і їдуть геть.

Ми ще довго з Сашком зі сміхом пригадуємо факти того свого життя, коли доля людини з абсолютно дурнуватих, з неосяжних нині причин, могла піти шкереберть.

І я формую Сашкові висновок: "Чому розпався Радянський Союз? Називають різні причини: мілітарна економіка, яка не могла вже надалі забезпечувати лояльність громадян, а, отже, свою легітимність; галузева відомча бюрократія, яка вирішила приватизувати країну, якою управляла досі на власний розсуд; антиалкогольна кампанія, Афганістан, які разом з низькими цінами на нафту та газ висмоктали бюджет; світовий імперіалізм і т.д.

Все це в якомусь сенсі і так. Але мені здається, що основне, через що розвалився Союз, так це те, що, за запитання "А що буде після комунізму?", можна було отримати грандіозні неприємності. Сама система була акцентована на те, що величезна кількість розумних людей була змушена займатись величезною "хєрньою", замість виявляти свої унікальні здібності".

Якщо б спитати у кожного з нас про наше минуле, то майже всі ми безпосередньо або опосередковано стикалися з ситуаціями, коли життя людини летіло шкереберть через абсурдні обставини.

Я пригадую, як мого вчителя, доцента університету, хотіли звільнити з роботи за те, що він поховав батька за заповітом по церковному обряду. Він навіть не заходив до церкви і був позапартійним. Жарти жартами, але чоловікові залишалось допрацювати кілька років до пенсії. У випадку звільнення, будь-яка викладацька чи педагогічна робота йому "не світили". І що ж далі? Я вже не кажу про те, що у людини помер батько. Так один глум породжував інший. Фантасмагорія життя однієї людини перетворювалась у фантасмагорію країни.

Тепер я розумію пригоду, яка склалася у Боді біля Стрийського парку: велику фантасмагорію можна здолати не логікою, а ще більшою фантасмагорією. То ж жіноча інтуїція Валі, можливо, і попри її волю, таку фантасмагорію і витворила. Але мене бентежить інше: чи не є наше нинішнє життя новою фантасмагорією, яка здолала стару?

Можливо, вже пора вийти з цього зачарованого ряду і почати, нарешті, просто жити, а не втілювати роль у абсурдній мізансцені, в якій людяний сюжет вже давно зник. Для цього потрібно зовсім не багато: потрібно людські цінності поставити перед фантасмагоричною доцільністю.

Минуле слід залишити в спокої, бо не стане часу на нині і на майбутнє. В ньому, в минулому, є багато потворного і прекрасного, трагічного і кумедного. Йому, в решті решт, дали оцінку сучасники тих подій і не будемо до того нічого зайвого додавати.

Я дивлюсь на Сашка і пригадую один з епізодів його життя. Національні розклади в їх родині склалися так, що брат зі своєю сім'єю виїхав до Ізраїлю, а він зі своєю - залишився в Україні. Як кажуть, "на порозі трапу" його брат сказав йому прощальні слова: "Я вирішив бути євреєм...". "А я - українцем, - відповів Сашко, - ми зробили кожен свій вибір. Так і будемо жити".

Щоразу, згадуючи цю ситуацію, я не можу добрати відповідник своїм відчуттям - вони щоразу різні: мужність, відповідальність, відданість покликанню... Але я розумію, що це не все; радше є інше, узагальнююче, визначення того моменту, який вже існує в їх історії - це величність прийнятого рішення, як з боку одного, так і з боку іншого. І я розумію, чому все-таки не можу добрати слів: щоб давати таку оцінку, потрібно піднятись до висоти такого вибору.

Вибору, який потрібно буде підтверджувати щодня протягом всього життя. Це вам не годинами базікати про те, в чому ж помилився Наполеон при Ватерлоо. Він якраз не помилився, бо зробив свій правильний, чи неправильний вибір. Помилився той, хто теревенить про це весь час, роздаючи поради, які нікому вже не потрібні, але ховаючись в такий спосіб від власного вибору, наприклад, просто відкладаючи роками відвідини стоматологічного кабінету.

Таки правий був вуйко Дезьо: "Історію не можна читати з чорною свідомістю". Ми захоплюємось минулим, тому що в ньому у нас немає обов'язків, так нам легше, тому що наше нині і наше майбутнє вимагає від нас бути відповідальними. І тотальні екскурси у історію, це лише спроба цієї відповідальності уникнути. Для того, щоб когось судити у минулому, потрібно, принаймні, дорости до його вибору у своїй дійсності. А коли такий вибір постане - перше про що подумати: "Що залишаєш нащадкам, а не що візьмеш від небіжчиків".

Є вислів: "Без минулого немає майбутнього". До нього додають, що воно має бути засторогою від повторення помилок. Мені теж подобається цей вислів. Але, поряд з цією настановою, існує і інша: "Історія нічому не вчить". Вся справа в тому, що засторогою від повторення помилок історії, є не знання минулого, а Євангельські істини, які повинні стояти попереду знання про минуле.

Бог ваги в руки дав. Ми їх несемо.
На шальках радість і печаль... Я з ними йду.
І кожен день, і кожна мить, то є дилема,
Як не схилити долю на біду.

powered by lun.ua