Сучасна Україна очима зіноземленої українки

У цій країні все може бути, - сказав він. У цій країні противно жити.
То виїжджай! - закричав я.
І виїду, - тихо сказав він.

Ліна Костенко

Літак сів у недобудованих уже міжнародних Жулянах. "У каво баґаж - тє в шатёр!", - крикнула круглолиця слов'янка. Отакої, невже одразу до цирку?! Так, але не глядачем, а учасником: розпочалася покольорова роздача багажу: "У каво сіняя сумка с бєлымі палоскамі?!!" Троє здіймаються й біжать. Іноземці й зіноземлені підозрюють зйомки якогось тупого фільму й отетерівають.

"Ласкаво просимо до України!", - персонал тренує заклик до Євро 2012.

Серед прибульців є й німецька студентка українського походження. Безностальгійно упізнавши забуте "куда ты лєзіш", вона здихалася млявих тенет черги і паспортного контролю та подалася до автобуса. На неї чекає багатогодинна подорож до батьків на схід України.

Перше, що непокоїть звиклу до благ західного світу дівчину, - суцільне втручання: усі до всіх лізуть, свідомо чи ні! Кіно в автобусі з бездарними фізіономіями, дід на плече, тітка з балачками, серіал сімейних стосунків по телефону...

Нічна зустріч із Фредді Крюґером - подарунок небес порівняно із привокзальним туалетом в Кіровограді. Вбиральна культура українців, до речі, уможливила деяким науковцям виявлення чорних дір на Землі. Туалети ж є часто-густо навіть із закликами-посланнями, загадковими шифрами та відбитками пальців на стінах коло них.

Вухо вловлює розмову стареньких жінок на підході до кінцевої зупинки. Бесіда зворушує: "Ви вже картоплю висадили?", - гойдає одна ніжкою. "Таке! Була оце злягла... Роботи тепер - страшне..." Бабця студентки теж так говорила, невивчено правильно і красиво.

Рідний дім. Батьки. Миска вареників і ріка яблуневого соку.

Уранці дівчину кличуть дрібні справи й черга до маршрутки. Аж тут кимось виплюнуте лушпиння летить бідоласі в обличчя. Тут усі на всіх плюють, призабула вона. Влада на народ. Народ на владу. Учитель на учня, учень на вчителя. Шеф на підлеглого, підлеглий на шефа...

Пороззявляли роти, плюють і підгаркують. Усі, як у кокони, замотані в слизоту взаємних образ. Навіть брутальна вулиця випльовує тебе ввечері у власну квартиру.

Їдемо. Чумацьких шлях масажує внутрішні ограни, шансон видовбує з голови мозок. "Атвєрнісь, ты мнє мішаєш стаять!" - гавкнув комусь молодик. Ось вам і свіже птху! Відчуття образи непоборне. Зараз почнеться!

Яка прикрість, у нього ж вдома така пухкенька пиріжкова бабуся, уся в муці, і так щебече українською, а він продукує бидлоцтво та ганьбить її мовою, яку більше ніде в світі не почуєш.

Цивілізована розмова з українцем узагалі є майже неможливою, підсумовує про себе студентка. Його не хочеться ніколи ні про що питати, бо відповідь буде зазвичай такою: "Атайді!", "Как ґдє, тут напісана! Ты шо нє відіш?..", "Блін, я сама дастану піва, мужчіна! Дома так будітє, а мы - магазін", "Ну, скока можна?.. У нас пєрєрыф!". Тощо.

Студентка думками не тут... Навіть останнє німецьке товстошиє, як у нас би сказали, бидло із заводу автозапчастин завше притримає тобі двері та виключно завше скаже bitte і відповість danke. Є народи, які народжуються та помирають із цими словами.

Чого український учитель не волає: "Діти, любіть і поважайте себе та інших, щодуж будьте ґречні, любіть природу, бо наш дім усюди, а не лише у хатах"?!! Чого він за двадцять років не виховав громадянина?

Його сьогодні майже немає, немає чиновника, немає політика. На заході звичайний поштар - вихована особистість, доводить досвід нашої студентки. Тут президент - шапкозбивач. На заході краватка увиразнює й дисциплінує. А тут же сидять самі дурні костюми, як у Булгакова, із рухомим рядком на лобі: "Подивися, ким я став!".

Ніхто тут з політиків не закличе: "Українці, наше сьогодення скрутне, але візьмімося подумки за руки, підімо вранці на свої роботи і щокраще її виконуймо. Кожен двірник і мер, кожен учитель і лікар. Мине час і ми оговтаємося!!!". "Так закликати соромно", - бачить наша молода студентка скривлені мордаті рила! А вбивати й мучити не соромно?

Навсібіч пульсує вулично-мовне сміття. Жирними целофановими кульками звисають з дерев адресовані один одному матюки. По балках та попід річками, ніби перед кінцем світу, понабухали гори морального збайдужіння. Міське нахабне дівоцтво корчиться на високих підборах і потопає в безсмаччі своїх одеж. При чому, що східніше, то глибше. Сільське прокурене й пропите юнацтво - у вічних пошуках заліза...

А недолугі політики з екранів ще й кидають кістку двомовності. Гризися, народе! А той, наївний, не усвідомлює, що на Україні немає і не буде двомовності. Є українська мова вищої школи, мова повсякдення і діалект російської. Людей, котрі на Україні володіють справжньою російською мовою, - дуже мало.

Хто не філолог, нехай прислухається до мови петербуржців та полтавчан. Лев Щерба констатував би гібрид російського діалекту в останніх, а уважний читач, напевно, уже помітив першу спробу писемно його закріпити.

Якщо комусь удасться створити високохудожні твори цією мовою, то її можна було б розпочати викладати в школах. "Божевільний, сумашедший, самошечій; почекай, погоди, підожды".

Ось, уже нав'ючену торбами й поцілунками, її споряджають назад. За кілька годин вона прибуває на недобудовані міжнародні Жуляни, які знову заганяють усіх під намет. Паспорт стирчить у кишені, квиток - у роті. Наостанок - мікроскопічний бутерброд від аеропортно випрасуваної продавчині "Старшого менеджера Тетяни", яка змахує з нього котячу волосину, типове панібрацтво з митниками, злет і кривавий захід сонця.

Україну митєво зневиднюють грозові хмари. На колінах у студентки - недочитаний роман сучасної української поетеси, у душі - материнські сльози на пероні, а в пам'яті слова вічного Тараса: "Кого, рыдая, призову я Делить тоску, печаль мою? В чужом краю кому, тоскуя, Родную песню пропою?.."